Стара заходилась утішати, та Галя не втихала. Тільки вдосвіта трохи стихла і задрімала на руках у матері.
Стара обережно й стиха її гойдала, сумно схилившись над її видом. їй приходили далекі спомини з дитячих часів Галі, і боліло серце, що ті часи втрачені вже навік.
Пізніш стара встала напитись води. Надворі ширився сірий ранок. Але ще десь блимав мутний місяць — і в його світлі оселі міста вставали великими холодними коробками, а тіні від них — як насуплені похмурі шапки велетнів.
Старій прийшов якийсь давній смутний образ. їй здавалось, що вона бачила десь цей клапоть будівель, і тоді ж він придавив їй серце. Але тепер вона ніяк не могла пригадати, коли й де це було.
Вона ще раз поглянула на Галю, перехрестила її. Тоді сама лягла, зігнулась і задрімала.
Ранок і день пройшов у метушні — а ввечері залилося місто веселими огнями та дзвоном церков.
Стара, хоч цілий день була похмура й тиха, тепер, увечері, раптом пожвавішала, завовтузилась.
— Куди ви, мамо?
— Піду, дочко, помолитись Богу! Що ж мені робити більше?
Галя в цьому відчула якийсь докір, але не показала цього.
— І я піду з вами, мамо!
— А може, дочко, дома зостанешся?
— Ні, ні, я піду! Я хочу сьогодні бути з вами, мамо!
— Як знаєш, дочко!
Вівдя нічого не сказала на це, а проте Галі вчулось, що стара десь далеко й назавжди одійшла від неї. У церкві було людно й метушливо. Увесь час снували шумливі валки, то в один бік, то в другий.
Посередині яскравились огні, і дружно розходився січний молодий спів хору.
Стара одійшла осторонь, у темний куток, і там, ставши на коліна, вона ніби забула про все навкруги. Її губи гаряче шепотіли якісь пристрасні слова. Вона до когось зверталась, з кимсь живим близьким говорила — і в цих теплих словах ніби танули холодні камені великого собору.
Галі чудно було чути ці слова материні, як і всьому вона дивувалась, що тут тільки бачила. Їй було дивно й незрозуміло, як люди могли тут серйозно вдавати, що моляться, як могли молоді січні голоси віддавати себе на цю нікому не потрібну й пусту справу.
А ще більш дивувало, як архієрей та й усе духівництво — освічені люди — могли тут серйозно стояти, щось робити, говорити — і вдавати, що це так і треба тут.
Що вони: вірять цьому, чи це тільки звичайне обдурювання?
Галя цього ніяк не могла зрозуміти.
А втім, її дратували як актрису невдалі рухи й вигуки дияконові.
І тому вона була дуже рада, як побачила маму, що та виходила з церкви. Тим часом у старої був плохий, зосереджений в собі настрій.
— От і все, дочко! Вас одвідала. Богу помолилась. Тепер можна й додому.
— Мамо, голубко! Що так швидко? Хіба вам так погано в нас?
— А чого мені погано, дочко? Тільки що ж мені робити в вас?
— А що ж вам робити? Ви й так наробились за свій вік. Тепер можна й посидіти.
— Ні, дочко, виходить, що треба до самої смерті в землі колупатись!
Галя відчула в цих словах гострий докір собі, але нічого не відповіла.
Увесь вечір вона ходила коло старої, пильнувала, а пізніш схилилась їй на коліна й застигла так в якімсь настрої. Інколи вона одривалась від своїх думок і тоді говорила:
— Це ви так поїдете від нас, мамо, і вже ніколи вдруге не навідаєтесь.
— Мабуть, що так, дочко! Я вже стара — сил немає. Трудно мені, дочко!
— Бачу, мамуню, й сама, що вам трудно. А мені теж важко приїхати до вас надовше. А так ото, збиратимусь, доки обірветься половина життя й кудись пірне в провалля. Я от тепер бачу, немовби це тільки вчора було, — як я маленька бігала по траві, а трава стьобає мене голівками, а мені ловко й радісно. Невже ж навіки одійшло це, мамо?
— От би ти, дочко, кинула тутешнє, оце городське життя твоє, та приїхала б до нас. Та жила б собі на землі, а схотіла б, учителювала — та мала б собі дітей та господарство. То було б тобі радісно й повно в твоїм житті.
Стара навіть несподівано для самої себе сказала ці, десь у глибині серця приховані, слова і чомусь зразу ж злякалась. Галя дивилась на неї великими зляканими очима. Раптом ті очі заблищали блискучими краплинами сліз. Але Галя дивилась просто на матір і хитала головою.
— Ні, мамуню, цього ніколи не буде! Я знаю, вам би хотілось бачити в мене внуків, хотілося глядіти їх. Тільки цього ніколи не буде. І на село я жити не поїду. Тут, мабуть, і помру.
— Як знаєш, дочко. Мені вже однаково швидко вмирати. Тільки тобі самій буде важко, — я так думаю. Твій той кудлатий — він тобі не допоможе!
— То нехай собі. А я люблю мистецтво, отой театр, і нізащо не проміняю його! Не гнівайтесь, не сердіться: отут сама в холоді й голоді помру за нього, а ні на що не проміняю, нікому не віддам.
— Ой не зарікайся, дочко!
Стара якось сумно поглянула на Галю й важко зітхнула.
І якось зразу обоє замовкли.
Стара встала, склала свої дрібні пожитки й швидко заснула на плетеній скриньці.
У напівтемнім світлі Галя бачила темні зморшки на лиці маминому. І це мимоволі нагадало їй дивні дитячі спогади. Вона чомусь згадала липневий вечір, коли біля хати лягав густий холодок. З городу пахло соняхами й укропом.
У хліві настирливо верещали свині, а її мама несе їм натину з городу. Вона спиняється біля хліва, одною рукою виймає огірка й кличе Галю. Що їй хотілося кращого тоді — вона не могла б сказати!
Прийшов Корній, десь у темнім кутку роздягся й скоса поглянув на Галю, але та навіть не обізвалась. Тоді він трохи потоптався, десь за перегородкою загрюкав посудом — і швидко потому вгамувався.
У великім будинку стало зовсім тихо. Галя несвідомо знала, що було вже дуже пізно, але вона не ворухнулась. Їй щось гостро щеміло в грудях, і щодалі біль там наростав; ніби хтось люто стискував зібрані докупи жили. А в цьому була глибока насолода.
Їй чомусь нагадався теплий весняний Святвечір, коли у вікно дмухала густа тепла темрява, а в хаті жевріла червона лампада. Вона, тоді маленька, тиснулася до мами й засинала.
Тепер Галя виразно відчувала, що та радість давня навіки одійшла, і ніяким побитом удруге вже не можна її зазнати.
А втім, її щось тягло туди, в теплі обійми села — засмоктуюче й п’яно. Вона змагалась здавити в собі те чуття, а біль наростав і різав їй десь усередині до крику.
Голову їй хилило до мами, та вона боялась впасти їй на руки, в давню теплінь, щоб не розтанути там.
Ще десь усередині змагаючись, вона зовні силилась випростатися, звелась із ліжка й потяглась до вікна.
Звідти, з глибини міста, вставали сіро-зелені полотна неба, його розрізували гострими купами будівлі.
Галя, тиняючись, ніби п’яна, накинула собі якусь одежину а чи просто шмат якоїсь матерії і вискочила з хати.
Вона бігла по пішоходу якоюсь зламаною й порваною смугою, відчуваючи, що хтось женеться за нею; щодалі вона хутчій і хутчій тікала, отетеріла й нестямна.
Тим часом сіяла мряка. Але швидко хмари згустіли й насунули. Пішов тихий та рясний дощ. Великі краплі, ніби з цівок струмені, лилися на плечі Галині, а вона несамохіть куталась у якусь запону й бігла далі.
Добігши до театру, вона ледве передихала, кілька хвилин постояла, а тоді, вся тремтячи, з великим зусиллям знайшла таємну кнопку й подзвонила.
Проте ніхто не вийшов одчинити. Вона ще довго стукала й дзвонила, але ніхто їй не обзивався.
Скільки часу пройшло в такім чеканні — вона не знала. Коли ж, втративши всяку надію достукатись, вона оглянулась назад — десь на сході крізь дощ ясніш сіріла смуга ранку.
Галя відчула глибоку втому й розпуку.
Вона безсило впала на східці, напнулася запоною і швидко впурнула в напівдрімоту а чи непритомність.
А втім, механічно вона тиснула до грудей запону, перебираючи пальцями парчеві торочки. Тим часом дощ потроху втихав. Небо щодалі яснішало, зі сходу вставали тихі віхті світла.
З каштану біля східців помалу сідали великі роки на брукований пішохід. Галя вчула їх, ніби крізь товсту й далеку заслону, як глухий, але рішучий поклик, хоч приймала їх десь у глибині за теплу розраду — і так потроху засинала.
Стара прокинулась і здивувалась. У вікна зазирали клапті розведеного в повітрі золота. Дахи червоніли й сміялись. Було повно, дзвінко й радісно.
Стара потопталась, ув’язала клунок, знайшла ванну кімнату, вмилась — тоді довго стояла перед вікном і молилась на золоті бані в церкві.
Пізніш вона уважно оглянулась в кімнаті, ніби чогось шукаючи.
За перегородкою спав Корній. Він завзято й неспокійно хропів, розкуйовджений чуб йому спадав плутаними пасмами на обличчя.
Вівдя шукала очима Галі й тривожилась. Але за хвилину вона про щось подумала, тихо зітхнула й стала одягатись.
Вівдя не хотіла нікого турбувати й крадькома вийшла з будинку.
На вулицях було ще тихо. Тільки де-не-де двірники підмітали брук.
Десь далеко сонно белемкав дзвін. Поминувши високі будівлі, Вівдя вийшла на просторий плац.
Праворуч горів тінями обрізаний парк. Крізь його просвіти блакитною каймою звивалась річка.
На тім боці річки червоніло надуте пухке сонце. Річка тоді гостріш сивіла туманом, дерева парку холоділи росами й тінями. Повітря проймало колючим холодом. Та Вівдя цього разу була байдужа до всього. Їй щось болісно смоктало в серці і тому вона прискорювала ходу, тікаючи від неприємного холодного бруку.
(Продовження на наступній сторінці)