— Ти, — продовжував Любимський, — карав людей за Петра III і певен був, що караєш винних, що закони цього царя справедливі. А виявилося, що він сам заслуговував кари. А чи переконаний ти, що він заслуговував кари? Ти горів вірнопідданським бажанням стяти голову Пугачову. Чи не бажалось би тобі зробити це саме комусь іншому, якби Пугачов став переможцем? Що ти можеш знати про справедливість законів, що їх накидають владики, які примушують народ називати їх найсправедливішими? Кого питають, чи ця або інша людина гідна корони? Кого питають, чи той або той заслужив кари? Їх просто карають або примушують на них молитися. То скажи мені тепер: ти повіриш, якщо я навіть вимовлю слово "винен"?
Пахомій стояв, побитий градом Павлових слів, і, як тільки той замовк, закричав у шаленстві:
— Апостат! Апостат!26
Він ударив ногою у двері — в коридорі караульних чомусь не було; прискочив до Любимського, у скаженій люті бив його кулаками, а потім виштовхнув надвір.
Спочатку Павло не міг отямитися. Що сталося? На страту ведуть? Світло різко ударило в очі, свіже повітря наповнило легені, у голові запаморочилось. І тут він зрозумів, що над ним не казематна низька стеля, а бездонне високе небо, яке він таки побачив. Побачив! Павло відкинув назад голову, простягнув до неба руки і за цю мить щастя готовий був умерти.
Довкруж не було нікого. Як це так, що нема нікого? Іди собі куди хочеш? Ні, цього не може бути… Він кудись рушив іти, важко переставляючи закостенілі від сидіння ноги, хиталися висока дзвіниця, й баня Преображенського собору, і вежі — усе хиталося, а врешті стрімливо лягло вниз.
Коли розплющив очі, величні будівлі стояли прямо, а він лежав горілиць на кам’яному подвір’ї. З натугою підвівся, тоді побачив перед собою знайоме бородате обличчя. Його преосвященство привітно усміхнувся й мовив:
— Любимський, ти житимеш на волі. А добрий будеш, то й на велику землю відпущу.
Досифей дивився на полотняно бліде обличчя Іоанна Предтечі, облямоване густою чорною бородою, і ловив кожен порух м’язів його лиця, кожний зблиск очей: невже тепер, коли побачив світло, він схоче повернутися до темниці?
— Чим я заслужив на таку ласку?
— Ти був покірний, — відповів Досифей. — Ми навіть, ти ж знаєш, дозволили тобі сидіти без кайданів.
— Спасибі, але як я міг бути непокірний у домовині?
— Не лихословив, як тоді…
— Кому я мав лихословити? Солдати на військовій службі, вони теж не вільні, а та людина, що приходила до мене, своєю природою нещасливіша за мене. Хіба є смисл читати гієні проповідь про чистоту?
— Ти маєш рацію. Але я вірю, що не повернеться язик твій знову супроти мене. Тобі присуджено довіку гнити у темниці, я ж дарую тобі світло.
— За що ж усе–таки? Адже тут дарма нічого нікому не дають. Чи, може, я повинен сказати те, чого від мене вимагав мій напутник?
— Ти цього не скажеш, я знаю. Але для мене досить і того якщо не будеш проголошувати своєї правоти. Проте одну річ зробити мусиш. Послухай уважно. Я доручив інокові Пахомію зламати твою гординю. Він не справився з цим, тож заслуговує покарання. Твій напутник уже лежить зв’язаний на лобному місці біля Рибних воріт, засуджений до п’яти десятків канчуків. Ти виконаєш присуд над своїм ворогом. Ходімо!
Павло пішов за Досифеєм.
Бліде сонце вже ховалося за фортечні стіни. Ще трохи, ще трохи сонця…
Пахомій лежав долілиць на помості, зв’язаний ремінною волокою. Він повертав то в один, то в другий бік голову, відчай корчив його обличчя, низьке чоло рясніло краплинами поту, переляканими очима дивився на Любимського і тихо скавучав.
Погляд Павла прикипів до невеликого предмета, що лежав на землі поряд з нагайкою, і він нагнувся.
— Ну що, напутнику, — промовив, піднімаючи дротяну вирву, — ти вже переконався у справедливості законів? Признавайся тепер у своїй винності. Кажи: "Я винен".
Досифей тамував вдоволену посмішку. Він стояв збоку й чекав, чекав нетерпляче, поки засвистить нагайка в руках Предтечі, поки він почне башлувати ченця. Тоді шляхетне обличчя філософа покриється лудою звіра, і стане він з Предтечі Іродом, а зі світу архімандрита навіки щезне образ ув’язненого пророка.
— Я не винен, — простогнав кат. — Ти винен, що не впокорився мені. Що я міг зробити, коли не мав права тебе катувати?
— Для кожного свої засоби, Пахомію. Для філософа — слово, для ката — нагайка. Я витримав, а чи витримаєш ти? — Павло стрелив пугою у повітрі. — Отже, тепер за мною сила і закон. Я шмагатиму тебе доти, доки не збрешеш на себе. Тебе огортає страх болю, мене огортав страх власного безчестя. Ваше преосвященство, — Любимський глянув на Досифея, який враз спохмурнів, — я зараз почну. Якщо на десятому ударі Пахомій не набреше на себе, що він винен, хай тоді він б’є мене. І тоді ви остаточно переконаєтеся у моїй силі або ж слабкості.
— Бий же, бий! — крикнув Досифей, і цієї миті заверещав кат:
— Я винен!
Павло опустив нагайку.
— Ваше преосвященство, — мовив він, — ось бачите, я ще раз переміг Пахомія. Мені зовсім не жаль було б при цій нагоді відшмагати його за катівське ремесло й за віру в справедливість царських законів. Та змагаюся я не з ним, кальногузим черв’яком, а з вами. Я знаю вашу школу нищення людей. Проголошувати анатеми устами одноплемінників, убивати ворогів своїх руками їх братів. Одним пострілом класти двох. Одного фізично, другого духовно. Пахомій — не брат мій, і я з радістю відправив би його на той світ. Але зараз він в’язень, а козацький звичай не велить бити безборонних. Вам же саме цього хотілося. Ви бажали побачити мене катом, а не борцем. Це вам ніколи не вдасться.
Павло жбурнув нагайку під ноги архімандритові.
— Згною… Згною! — зашипів Досифей, і тут де не взялися два солдати: один розв’язував Пахомія, другий скручував Павлові назад руки.
— Бери нагайку! — крикнув архімандрит ченцеві. — І віднині напучуй його нею, скільки душа захоче!
— У горнилі очищається золото, Господь же випробовує серця. Так мовив Соломон, — сказав на диво спокійно Любимський і кивнув головою караульному: — Веди мерщій до каземату.
Розділ тринадцятий
Московські святкування з нагоди Кучук–Кайнарджійського миру з феєрверками, костюмованими балами, бенкетами затягнулися до весни. Катерина винагороджувала сама себе за не зовсім вдалі урочистості під час її коронування.
Під кінець березня, коли двір і вся Москва втомилися від парадів, глава Сенату генеральний прокурор Олександр Вяземський нагадав цариці про чимало невідкладних державних справ, які треба розв’язати до літа. Катерина, проте, не призначила засідання Сенату, бо не в Москві, а в Петербурзі годиться йому засідати, ухильно відповідала, що Григорій Олександрович Потьомкін запросить сенаторів, що перебувають у Москві, на чай, а там і про справи можна буде погомоніти.
При дворі зауважували, що Потьомкін з якихось причин ходить у поганому настрої, багато п’є, хоч при вельможах завжди спокійний і зверхній, вишукано вдягнутий, наче хоче поведінкою й одягом приховати від чужого ока те, що втратив. З цього приводу, як водиться, прослизли між придворними різні плітки.
Генерал–аншеф, Новоросійський генерал–губернатор і президент Військової колегії князь Потьомкін–Таврійський заздалегідь повідомив сенаторів про день, коли її величність зволить прийти до них на чашку чаю.
Обідньої пори в затишному картинному залі дерев’яного палацу в Коломенському зібралися Вяземський, Панін, Румянцев і новий статс–секретар Олександр Безбородько — колишній полковник Київського полку.
Потьомкін вийшов до сенаторів стриманий і статечний, проте збентеження аж пашіло з його насупленого обличчя, він мовив коротко:
— У її величності мігрень. Пропоную вам, панове, партію вісту.
Він сам роздав карти, проте грав без азарту, і чим частіше програвав, тим більше веселішав Румянцев: він уже давно виграв свій банк, і цей банк у нього певніший, ніж у теперішнього фаворита.
Жоден можновладець за нинішньої імператриці не зазнавав такої слави й почестей, як Румянцев — командуючий Першою армією, переможець у битві біля Ларги й Кагулу — під час парадного в’їзду до Москви. Екіпаж Румянцева повільно котився вистеленою килимами дорогою до Красної площі під безнастанний гуркіт залпів з мушкетів і фальконетів, поміж лавами ошалілого натовпу; слава була заслужена, і фельдмаршал міркував, що саме він повинен зажадати для себе в нагороду. А що — всю Малоросію з так званими Запорізькими Вольностями, яким вибиває остання година. Можна й більше? Ні, забагато — не треба. Забагато завжди хочуть фаворити, через те цариця і міняє їх, мов рукавички.
Потьомкін, незважаючи на весь свій фавор, більше для Румянцева не загроза. Такі вже були — претенденти на російський престол — і минулися. Де тепер Орлови з їхньою пихою, всемогутністю й апетитами? Не були вони й Потьомкін не є підвалиною корони, а лише фальшивою прикрасою, яку вряди–годи міняють залежно від моди або примхи вінценосця. Основа корони — Румянцев, генеральний прокурор і навіть той же Микита Панін, якого Катерина, всупереч усім своїм бажанням, позбутися не може.
(Продовження на наступній сторінці)