Натруджений походом і чоловічим неспокоєм Юрко міцно спав, а сіно в стогу, на якому влаштувалися на ніч, не зважившись будити поночі господарів обійстя, дурманно пахло літнім степом, п’янило; Нуся не спала, роздрухана незнайомим бажанням, якого не зазнала навіть тоді, коли так близько був біля неї Олесь, — жінка в той час у ній ще дрімала, а тепер від чоловічого терпкого запаху, від його глибокого дихання пропав у неї сон, а може, то місяць, який виплив з–за хмари й освітив примарним сяйвом хлопцеве обличчя, обворожив її, й вона начебто вперше побачила, який Юрко вродливий, сильний, мужній — таким він відкрився Нусі, дозволивши лише їй одній мати на нього право, володіти ним, втішити його і від нього втіхи вимагати, — це одкровення було раптове й непереборне, та воно могло тривати тільки мить — і що буде з нею, коли та мить схолоне... Нуся нетерпляче шукала руки, яка щойно пестила її лоно, знайшла, приклала Юркову долоню до своїх грудей; пазушка сама розстібнулася, тугі збанята випорснули з неї й забіліли під місяцем, мов налиті яблука, одежа теж сама зсунулася з тіла; Нуся припала до хлопця, й він загорнув її в обійми.
"Ти перший у мене", — прошепотіла вона потім, і в її голосі забринів здавлений жаль.
"Ні, люба, я другий. Та віднині й до смерті єдиний у тебе".
Уранці з обійстя вийшла господиня, побачила їх на скирті й залебеділа:
"Та що це ви, мов пташки Божі, таж хата велика, аж на дві кліті, місце для вас знайдеться. Врем’я нині для всіх лихе, то й потіснитися мусимо... Не бійтеся, тут ще тихо, не чутно ні одних, ні других, слава Господу... Ну хутенько йдіть до хати молочка на завтрак попити".
Господарі запропащеного в поліській пущі обійстя здалися Юркові й Нусі забутими тут з прадавніх часів первісними людьми. Кустратий чоловік, який ніколи, мабуть, не розчісував волосся, накульгував на ногу — певне, через каліцтво його не взяли до війська, а втім, здається, ніяка влада не встигла ще добратися до цих дрімучих борів...
Чоловік катуляв перевальцем по кімнаті, ніби калічну ногу розходжував, й без угаву говорив якоюсь дивною мовною сумішшю. Та мова невтримно бурхала з його уст, прорвавши гать німоти, що досі панувала в цьому домі; він випитував, за що люди воюють, й сам на свої питання відповідав: а за що, за земельку, звісно, — десь там, у Дермані, совєти все в людей позабирали, позаганяли їх до колхозів, а колгоспникам дають на трудодні стільки зерна, що курам на один зліт не вистачило б, та, може, як німаки вже добре в нас розпаношаться, то і колхози порозпускають, й завезуть у дерманські магазини хоч трохи якогось товару, бо за совєтської власті цвяха нельзя було купити...
Чоловікову мову перебивала господиня, яка теж, видно, хотіла виговоритися.
"А ви з Польщі? — допитувалась вона — така дрібонька, мов витіпана горстка льону, тільки сухий носик стирчав, немов дзьобик у дятла. — Бо чую, що балакаєте інакше, ніж ми. Кажете, що ви українці, певне, із запада, здалека... А ми ніякі не українці, ми поліщуки, а кацапи нас хохлами прозивають, на що ми не противимося, бо мусимо якось називатися. Правда, недавно тут з’явилися й українці, але ті пішли в ліси партизанити — війна різне військо плодить".
"...Та ви що? — замотав головою господар, коли почув від Юрка, що вони з Нусею хочуть вибратися звідси на київську дорогу і йти далі. — Нема куди вам далі йти. Отсюда можете хіба що вертатися, звідки прийшли. Тут такі болота й пропасті, що без провожатого не виберетеся, і нащо вам нужен той Київ? Колись наша стариня на прощу в Лавру ходила, та совєти Бога прогнали, й нема кому вже там молитися. А германці — ті свого Бога мають... То зоставайтеся тут, будемо разом город копати, ломаччя з лісу тягати на зиму, травичку понад озером серпом вижинати й для корівки на зиму сінце висушувати. Й будете в нас за дітей, бо наші розбрелися — може, десь воюють або в плєн потрапили. А мо’ й українцями стали. А як ні, то в пущах самогонку з чорниць гонять..."
"І це теж Україна, — сказав Юрко до Нусі, коли господарі завели їх до світлиці, в якій пахло злежаним шуваром, а може, то Полісся так пахло. На стіні грозився підведеним уверх вказівним пальцем якийсь святий, ліжко застелене картатою веретою, замість стола — скриня і лавиці попід стінами. — І за цей шмат забутої Богом землі теж мусить хтось заступитися. І може, вже й з’явилися заступники — ті, яких господарі українцями називають... Ходили ж у Карпатах чутки про партизанку на Волині, та нам думалось, що то легенди... А чому б і ні: болота тут непрохідні, ліси дрімучі, озера чистоводі — надійне місце для партизан".
Балакучий господар, втішений, що має з ким поговорити, пришкутильгав на другу половину хати й, показавши на єдине віконце, що визирало в темінь лісу, мовив притишено:
"А ви не бійтеся, коли хтось уночі затарабанить у шибку. Але тоді розбудіть мене. То приходять деколи з лісу "бульбаші", ті, яких ми українцями називаємо, — просять молока напитися й картопляними коржами запасаються. Наші люди кажуть, що як їх набереться багато, то весь поліський край займуть і ні совєтів, ні германців сюди не впустять. А нам що: аби був корж і до коржа, та й щоб ніхто не забороняв Богу молитися".
І вишкутильгав з кімнати.
"Виходить, що не чутки то й не легенди, — сказав Юрко до Нусі. — Тож залишимося тут, не підемо далі. Ану ж у цих нетрях спалахне перша ватра..."
Вночі не спалося. Обоє прислухалися до далеких згуків, що долинали з пущі, й важко було догадатися — людські то чи звірині. Іноді нічну тишу проколював далекий постріл, ніби хрускіт зламаної деревини, з дібров долунювало торохтіння дятлів, й котилося воно понад озерами глухим повтором, гейби то десь вдалині заговорили скоростріли. Волинський світ повнився голосами природи і війни, й прибульці до Хмелівського хутора в напрузі чекали посланців з лісу, бо тільки з ними можна було вибратися з глухої лісової заводі, в яку Нуся з Юрком потрапили, ніби в пастку, звідки немає ні виходу, ані вороття.
Нусина голівка втихомирено лежала на Юрковій руці, й почувалася вона при ньому в цілковитій безпеці, а Юрко здригався на кожен звук, що долинав з–над озер і багновиськ, він нетерпляче ждав візиту партизанів, які повинні були котроїсь ночі прийти за харчем.
Нуся, коротаючи ночі, шепотіла поезії, яких знала напам’ять безліч, а найбільше — Олени Теліги: "Він ще не знаний, ще не пережитий єдиний день — мого життя корона, і що то буде — зустріч, чин, екстаза чи дотик смерті на одну хвилину..."
Юрко затуляв їй уста долонею, щоб не напророчила найгіршого, а сам уголос роздумував про становище, в якому опинився нині світ і вони обоє в ньому — й виснови його міркувань були обнадійливі...
"Десь там, над Дніпром, сиплються на землю бомби, мов гарбузи з вантажного кузова, а злочинні вожді взялися обертати планету довкола своїх вказівних пальців, й про нас уже не думають, бо самі зіркіше, ніж ми, дивляться смерті у вічі. Та ми крутимося разом з ними довкола їхніх пальців, які костеніють від страху перед програшем. Над нами синіє небо, а на них насувається пітьма небуття. Й ми залишимося жити, бо нас багато, й колись ми зарегочемо над їхніми трупами... Так буде, Нусю. Спи, люба..."
"Ти оптиміст, Юрасю, мені з тобою не страшно".
Нарешті однієї ночі дрібушечно забриніла шибка; господар теж не спав, чекав того стукоту. Відчинив двері, й до хати увійшли дужі чоловіки у німецьких мундирах, з німецькими "емпі" за спинами, у пілотках з тризубами над чолами.
"Хто ви?" — "Ми з вишкільного табору "Олені", що у синєводських горах". — "Куди прямуєте?" — "До вас". — "То збирайтеся мерщій".
Й глухої ночі Нуся і Юрко потягнулися гусаком за партизанами тільки їм знайомими путівцями між багновиськами — до штабу Поліської Січі, що розташувалася біля Олевського хутора під командою Тараса Бульби–Боровця — у глибині дерманських дібров.
Розділ вісімнадцятий
Олена Теліга категорично не прийняла пропозиції Олега Ольжича й отця Чемеринського — вертатися з Києва в Галичину.
"Я вдруге столицю України не покину!"
Її віра у потрібність залишитися в центрі України у скрутний час, коли будь–які сподівання на успіх діяльності створеної нею Української Національної Ради виявилися марними, межувала з фанатизмом.
"Мені повірили мої друзі, як я можу їх залишити?"
Вона й думки не допускала, що ті розгублені люди, які щоденно приходять до Спілки письменників на Трьохсвятительську радитися, як мають повестися під час розшалілих гестапівських репресій, можуть не застати її на робочому місці. Були то не лише письменники, котрі уникли примусової евакуації, а й зовсім сторонні особи, на яких звідусіль чигали небезпеки — то від гестапо, що прислухалося до нашіптувань більшовицьких стукачів, котрі залишилися у київському підпіллі, то від змосковщеного міського потороччя, від якого у темних провулках можна було зазнати смерті лише за розмову по–українськи.
На той час наступ німецьких військ був зупинений під Сталінградом, й окупанти на зайнятих територіях, збезумілі від непевностей, мстилися за поразки на людях, які на початку війни, і ще й тепер, готові були йти разом з німцями проти окупантів совєтських, однак під своїми знаменами.
(Продовження на наступній сторінці)