Геродот непорушно стояв і блудив поглядом від будинку до будинку, що один за одним спалахували; в голові радника зринала лише одна думка: в якому домі гине Сальомея, а може, вогонь не добереться до того місця, де вона заховалася; знав пан Геродот, що життя їй не буде, що загине вона як не нині у вогні, то завтра в Шепарівському лісі, а все одно просив Бога, щоб ця вогненна ніч її обминула...
Завтра він так само, застряглий по коліна в землю, стоятиме біля ратуші, попри яку гнатимуть євреїв до викопаних ям у лісі, і, може, між ними буде Сальомея, може, Бог подарує їй ще дрібку життя... Та чи є той жидівський Єгова на небі? — ні, немає його, коли до останнього вигибає вибраний народ, а для чого, чому, хто міг би це пояснити, таж нікому ці побиті страхом люди не загрожують; Німеччина війну програє, її вже ніхто не врятує, вона мертва — однак її труп ще сочиться смердючою сукровицею, що сіє смерть, мов пандемія чуми, яка шаліє доти, поки сама не спалиться у власній отруті.
Усі завойовники однакові, — думав Геродот. — Приходять із визволительськими гаслами, а здихають у солоді садизму. Хіба совєтські визволителі не входили на завойовані території так само помпезно й урочисто, як і німці в перші дні війни, а втікали, мов боягузливі тхори, залишаючи по тюрмах гекатомби трупів; такий самий слід залишають і шваби — видно, так мусить бути: диявол відбиває на землі нестертий знак для того, щоб людство пам’ятало, до чого може довести світ сваволя озброєних орд.
Червона ніч згасла перед ранком, а вполудне рушили попри ратушу одна за одною чорні валки решток єврейського люду. Їх, викрикуючи й погрожуючи зброєю, підганяли шуцмани, хоч знедолені вже їх не боялися і йшли покірно — все одно із Шепарівського лісу ніхто не вернеться, й жидівські орднунгполіцаї, які зрадили своїх братів за подарований їм для життя шматок часу, теж не вернуться цього разу в гето — їхній час закінчується в ганьбі...
Корнель Геродот пропускав повз себе чорні тлуми приречених, вдивлявся у кожне обличчя із тремкою надією побачити її: радникові здалося, що в його пам’яті стерся образ Сальомеї — і як йому без нього дійти до кінця своєї дороги?
Дивно було Геродотові, що з валки гнаних на смерть євреїв не вихоплюються ні крики, ні плачі, ні зойки — йшли вони впокорено, ніби вже неживі, — а може, смерть приходить до засуджених швидше від пострілів?
Шуцмани теж перестали гарчати, ряди орднунгполіцаїв, що з обох боків супроводжували колони, рунталися й губилися в юрбі — їхня служба закінчувалася. Тільки малі діти на руках спазматично оповивали шиї матерів, ховали голівки у лахміттях, а пулькаті білі очі бездумно визирали на світ у подиві від того, що він залишається десь там, позаду, й більше їм не належить...
Обличчя страждальців були однакові, затягнуті масками тупої байдужості до всього, що діється довкола, й тінилося на них нерозуміння, за що вони мають зазнати найсуворішої кари, адже ніякої вини за собою не відчували — тільки усвідомлення, що жид сьогодні чомусь не має права на життя, й такої несправедливості ніяк не могли збагнути люди, яких гнали у Шепарівський ліс до квадратових ям.
Та ось у третій чи вже в десятій колоні, що текла брудною течією від вулички Реймонта до ратуші, Геродот побачив живе, до болю знайоме обличчя, яке нагадувало йому образ коханої Сальомеї, проте ним уже не було: поневірка і страх визолили до жовтизни її смагляве обличчя, а очі, які колись обпікали його пекучими сніпками зелених променів, стали, як у всіх, безбарвними й блідими; розплетене волосся спадало каштановою зливою на груди; обличчя жінка звела до неба, й нікого вона не бачила, лише Бога, від якого ще чекала порятунку.
Сальомея вела під руку старого батька, колись найзаможнішого в Місті підприємця — нині останнього злидаря; за її плече трималася, ледве переставляючи ноги, стара жінка, певне, її мати, за нею плелися дві молоді єврейки — була то сім’я багатіїв Фойєрштайнів, яку вже ніхто не міг повернути навіть до найскромнішого життя.
Геродот ступив два кроки з тротуару до чорної колони, щоб ближче приглянутися й переконатися, що то таки Сальомея; для чого так зробив, не усвідомлював, чей не міг її вивести з колони. Однак ступив ще один нерішучий крок, та зупинили його не шуцмани, які йшли з автоматами напереваги позаду валки, і не орднунгполіцаї, а приречені на смерть євреї, які й цієї миті не могли йому пробачити, що він забрав від них найвродливішу панну, а сам — іншої віри, іншого роду, іншої історії — залишається в безпеці й тією безпекою розпоряджається, як хоче; він, християнин, має волю, а в юдеїв її відібрали, — наша доля інша, мова інша, і чужий ти нам, трафний, ти не маєш права навіть умерти разом з нами...
Відштовхнутий на тротуар, пан Корнель дивився, як біля пам’ятника Шевченкові зникає за поворотом остання колона смертників, а з нею і Сальомея, яка відтепер належатиме не йому, а Єгові, який вибрав собі єврейський народ для того, щоб мучити його в неволях і, немов праведного Йова, випробовувати голодом, хворобами, бідністю, страхом та зневагами й упевнюватися, що він завше зостається вірний Господнім заповітам...
Геродот намагався збагнути, чому євреї не хотіли впустити його в колону смертників, адже українська доля така схожа з єврейською. Чого не можуть йому простити жиди — певне, не тільки того, що він вирвав із їхнього квітника найрозкішнішу ружу, а що його предки відібрали від них найвидатнішого пророка, який був боголюдиною...
Пан Корнель непорушно стояв навіть тоді, коли з Шепарівського лісу долинуло торохкотіння кулеметів. Знав уже, що Сальомеї більше немає на світі, лише образ її шаленої вроди залишився навічно в пам’яті, — і не знати скільки часу простояв би він тут, та враз відчув дотик теплої, аж гейби співчутливої долоні до своїх закладених за спину рук. Рвучко повернувся, ніби вихопився з лабет смерті, що нависла над його головою градовою брилою, готовою роздавити й не залишити найменшого по ньому сліду, та розтав, розтопився той льодовий камінь від теплого й сумного погляду жінки, яка стояла перед ним і не випускала зі своєї долоні його руки.
Була це Ірина Вільде — єдина в Місті людина, яка посправжньому оцінила красу і гідність Сальомеї.
"Вам тяжко, пане меценасе, — сказала Вільде, і з її очей пломеніло не так співчуття, як солідарність покривдженого з покривдженим. — Візьміть себе в руки. Я зуміла так зробити: мого чоловіка Євгена, яремчанського лісничого, гестапівці розстріляли в улоговині поблизу Дори як заложника. Та життя, як бачите, завжди сильніше за смерть".
"Ви сильна жінка, добродійко, а я такої сили в собі не відчуваю й не знаю, як далі жити..." — прошелестів голос радника.
"Просто — жити..."
"Але ж Михайло Теліга не міг уявити собі життя без Олени і пішов з нею на смерть... Чому я не прорвався до Сальомеї, незважаючи на опір її родаків?.. Я завжди оглядався, шукаючи слідів добра, яке зумів людям зробити, а нині, оглянувшись, побачив лише страшну кривду, яку завдав найдорожчій людині... В який спосіб випросити в неї вибачення?"
"Не картайте себе. Навіть якби ви були найсміливішим лицарем, то не змогли б прорватися до спільної з євреями могили. Там для таких, як ви, місця немає. Між Михайлом і Оленою не існувало межі, а між вами з Сальомеєю пролягла смуга, позначена кров’ю Месії. Її не вільно переступати ні вам, ні їй..."
І вони мовчки пішли в бік Кляштору, щоб там розстатися, може, й назавше.
...Впала в очах Олеся корона з чола королеви, коли вона, Москалівна, супроводжуючи свій волонтерський крок не властивим жінці войовничим жестом римського легіонера, записалася до табору медсестер дивізії "Галичина" — і на її місце проступив із сутінку забуття образ чорноокої кучерявої дівчини, з якою він колись провів незабутній матуральний вечір у Міській музичній школі.
Над чорною ямою гето ще курилися ядучі дими й проникали згарним духом крізь провулки до найглибших закутин Міста, згірчуючи й без того гіркий настрій городян, котрих стало на третину менше.
Нічний лемент людей, які живцем гинули у вогні, не переставав звучати в пам’яті містян, ще глушили слух скорострільні черги, що долунювали з Шепарівського лісу; перестрашений люд ховався по домівках, спорожнілими міськими магістралями гуляли бездомні собаки — й Олесь вибрався з патоки липкого страху, який ущерть затопив усе Місто, на безлюдні зарінки над Прутом. Не привітався з паном Геродотом, який ще не вилабудався із твані безнадійної печалі — стояв на ганку свого будинку й нікого й нічого довкруж себе не бачив і не чув; проминув і машиніста Антошка Дзівака, який ніби приріс ліктями до парканного дашка, не перестаючи виглядати своїх дітей.
А їх, близнят Емілії й Антошка, Олесь як ніколи раніше виразно уздрів тепер: Казя, розлюченого на свою долю за те, що вгараздила його у змішану польсько–українську сім’ю й примусила молитися двом богам, а він не бажав роздвоєння, вибрав одного і мстився на тих, які сповідували іншого Бога; сповнений ненависті його погляд проймав Олеся й цієї миті, як він минав галявину серед верболозів, де колись мало не зазнав смерті з рук Казя; і теплим леготом повіяло в його душі, коли згадав Нусю Дзіваківну, яка його врятувала...
А там далі, а далі — росяна левада, і вони обоє з Нусею, змучені цілонічним вальсуванням і запалені, мов смолоскипом, жагою любові, падають у росу й обоє чекають гарячого спалаху й жаліють водночас одне одного — в цю мить солодких згадок Олесь втямлює, що не панна Москалівна з піднебесних мрій, а земна Нуся була його першим коханням...
(Продовження на наступній сторінці)