Я провів Франка додому. Йшли мовчки. Франко крадькома від мене ловив лівою рукою праву, пробував розгинати на ній пальці й опускав її, безсилу; і я тоді вперше зрозумів марність усіх наших суперечок, у яких кожен по–своєму прагнув вирватися із злигоднів і турботних дисонансів на сонячні левади чистого мистецтва, перед національною трагедією: у генія випало перо з рук, і другого Франка не буде — щезло те, без чого жить ніхто з нас не годен…
…Яцків виходив із завулків на Театральну — до Народного дому. Думав:
Я виправдовую Луцького, ще й на Франка вину звалюю, Шпатька ж ганьблю. А то ще не знати, хто з них вище заніс руку на Франка… Кретини. Таких спартанці скидали з гори Тайгет.
А втім, Франко завжди обходився без захисників. За своє коротке життя він пережив дві епохи: боротьбу і славу. В першій окривавлювався його меч, у другій він спочив, зранений, на щиті. О боги, ми вміли вас сотворити й обдарувати всемогутністю, а ви лише годні зарубцьовувати шрамами наше тіло…
Минуло п’ятнадцять років відтоді, як я вийшов на літературну ниву. Я давно встиг переконатися у правдивості Франкових слів "не люблю Русі", які він вибризнув кров’ю серця перед чужими в лице своїм, і картаю себе за те, що не завжди можу повторити за ним: "Я не люблю її з надмірної любові". Може, ще здобуду собі це право. Я нині втомлений, та завтра зведуся молодим і свіжим й візьму в руки бич Божий в обороні мистецтва від непосвячених.
Не кличу на допомогу богів, яких нема, і вже не виворожую манірних муз: їх я поховав. Поблагословіть, люди, мою силу, аби стала вона проречистим духом, поблагословіть моє слово… Хочу, щоб мій бог і моя муза жили у ваших душах.
Старий Яцків спускався з Левиної гори. Він радів учорашньою зустріччю з молодим письменником, нинішньою розмовою з Іриною Вільде й ранньоосіннім лагідним днем.
Чи зробив я все те, до чого закликав колись себе самого? Та ні. Піднімав меч в обороні поезії і штуки, бив плазом по задубілих лобах міняйлів і комедіантів, шукав нових шляхів у літературі, але й зневірювався і падав… Уже не встигну нічого більше зробити, хіба лише оцінити свої здобутки і втрати. Не створю тієї останньої новели — про себе. Хай її напишуть молоді, якщо я вартий того.
Ой пасла, пасла, ой пасла, пасла до темної ночі,
Та впала роса з темного лісу на мої чорні очі…
VIII
Зелений купол Замкової гори наближався, вилущуючись із оборок молодої бучини, до вулиці Театинської й до Івана Косинюка, який у нерішучості спинився поблизу стрілецьких кошар; неминучість насувалася сама, і сполохана думка — вернутися, змиритися й жити, як усі, — никла перед тією неминучістю.
Межу добра і зла переступлено давно: на боці добра залишилася столочена віра у свій талант, а надія на добрі переміни проросла травою на могилі Адама Коцка; на боці зла все ж животіла крихта віри, що останнім своїм вчинком сколихне людську совість, чей не так аж мертво зачерствів люд, щоб не жахнувся, не занімів у розпачі перед трагедією людини, яка щасливо пройшла крізь лабіринти чужинного пекла тільки для того, щоб у своєму опинитися в тупику.
"Фантастичні думи, фантастичні мрії…" — прошепотів Косинюк Франкове, втрачаючи і ту крихту віри; він вишукував тепер у поезії Франка тільки безнадію й насміхався над його оптимістичною бравадою, яка здавалася йому такою ж марною, як ін’єкція анестезії смертельно хворій людині; навіщо підніматися аж на зелений купол, коли це можна зробити й тут, біля стрілецьких кошар, — для міських санітарів, студентів медицини й кореспондента "Діла" все одно, де воно станеться; це ж тільки мені здається, що суспільство завинило переді мною, — свідки мого кінця звинуватять у всьому лише мене…
А може, повернутися… І починати розмотувати клубок спочатку? З ким, коли Адама вже три роки немає, а останній резерв надії — таємнича "Молода муза" так розтаємничилась, що вже й надгробний напис ставить собі на вершечку Урицької скали, прив’язуючи своє небуття до вічності?..
Косинюк сягнув рукою до кишені. Холодний предмет зморозив його долоню; у пам’яті зринув рядок з останнього вірша ліричної драми Івана Франка "Зів’яле листя", сповнений резиґнації: "Отсей маленький інструмент, холодний та блискучий… один кивок, один момент…"; герой драми так само, як нині Косинюк, ставав у позу ображеного на долю, лякаючи довірливих фатальними словами, — різниця лише та, що в нього безвихідь була символічна, а в Косинюка справжня; що у Франкового героя револьвер фігурував як образ, а Косинюк стискав у долоні реальний шестизарядний кольт, куплений у зброярній крамниці на Бродвеї; що Франків персонаж лише застерігав людей від неврастенії, а Косинюк піддався їй цілком; що сам Франко завжди вмів вибиратися із дріб’язків і ставати на рівень світових проблем, а Косинюкові, зав’язлому в рідному болоті, залишилося одне — замовкнути.
Я дозволив Косинюкові зарядити кольт, глянув на Адріану і зніяковів: на її обличчі не було й сліду тривоги чи жалю, вона поглядала на мене скептично, осуджуючи моє художнє рішення.
— Ви, мабуть, слабо знаєте свого героя, — сказала, — й хочете його позбутися, щоб не заважав. І не так собі просто, а романтично, ефектно, на очах у всього міста.
— Логіка фактів, — захистився я банальною фразою.
— Ми могли б переконатися, чи ваша логіка логічна, якби зважилися розмотати назад стрічку.
— Можемо спробувати…
— Але для цього треба вивести на кін ще двох персонажів, яких ви уникаєте: Коцка і Ванду — обов’язок і любов. А може, й більше. Ви ж так легковажно залишили Косинюка на поталу Шпатькові.
— Як? Хіба забули інцидент у буфеті театру?
— Це теж — ефект. А насправді ви дозволили Шпатькові знищити Косинюка.
— Вам усюди хочеться бачити "хеппі енд".
— Зовсім ні… Франка я пошкодувала, та й то тільки відстрочила неминучу трагедію… У цьому ж випадку нікого не шкодую, але хочу, щоб усе відбулося по правді. Почекаймо із самогубством, подумаймо, чи міг його вчинити Косинюк після Коцкового подвигу й Вандиного кохання. А може, критичної хвилини в пам’яті Косинюка зринув не останній вірш з Франкової ліричної драми, а перший: "По довгім важкім отупінні знов тріскає хвиля пісень"?
— То покличмо на сцену свідків його життя, і хай вони самі вирішать долю нашого героя.
— Так буде принаймні об’єктивно.
Біля самого підніжжя урицьких скал на трикутну галявину, обмиту двома струмками, що нижче зливалися у Вороновий потік, вийшло на розвидні троє: актор Карл Адвентович, який міг би зіграти роль Адама Коцка, розглянувся довкола, ніби вибирав собі місце на сцені; Іван Косинюк покірно став над устям двох потічків — із скрипковим футляром в опущеній руці, байдужий до всього; Ванда Патковська вбігла на галявину — задихана, стривожена.
"Іване! — скрикнула. — Ти тут!.. А мені сказали… Ми йшли з Карлом з репетиції й біля Народного дому побачили наших… колишніх наших друзів, вони зібралися їхати сюди, до Урича, і Яцків сказав мені… Він був дуже стурбований, порадив, щоб я пішла за тобою, догнала… О Боже!"
"Вандо, Вандо… — Косинюк докірливо похитав головою. — А де ти була дотепер, що робила, коли я стояв самотньо зі скрипкою біля фігури Яна з Дуклі, випрошуючи в перехожих мідяки? Де були вони, наші колишні друзі, і ти, Карле? Ви з Карлом граєте у виставі драми Леоніда Андрєєва "Життя людини", забувши, що цей спектакль давно вже йде — не на сценічному помості в Новому театрі, а на міському бруку, й слова андрєєвського Невідомого "людина пройде всі сцени життя від низу до верху й від верху до низу" стосуються передовсім мене, якого ти колись називала світлом очей своїх…"
"Хіба я винна, що те світло так безнадійно померкло? Ти ж сам прогнав мене, зневажив, заборонив навіть дивитися у твій бік, я не зуміла спинити тебе, коли ти, опустивши руки, почав сковзати у прірву. Але ти отямився й вернувся до своїх. Усі прийдуть сюди нині…"
"Їм дякуй, — кивнув головою Косинюк на чоловіка й жінку, що наближалися з лісової просіки до потоку, — це вони звели нас, щоб ми зіграли перед ними частку свого життя".
"Я їх не знаю. Хто вони?"
"Люди з майбутнього, які хочуть узнати те, про що дізнатись неможливо. Їх цікавить життя людини, тільки не символічної, як в Андрєєва, а цілком конкретної, ім’я якій Іван Косинюк. І від того, як ми зіграємо, залежатиме пам’ять про мене".
"Містика… Скажи мені, що сталося з тобою після того, як убили Коцка і ти мене покинув? Що за отруйне зілля проросло в душі твоїй, що ти мене мусив покинути? Адже кохав…"
"Безнадія, Вандо… Тіло Адама лежало в каплиці анатомічного інституту поблизу Личакова, і я від нього не відходив. Я нічого тоді не бачив, тільки зчорнілу цятку посередині високого чола мого друга, крізь яку пройшла злочинна куля, щоб убити мозок, призначений для порятунку нашого народу. Я вірив у це, і цієї віри раптом не стало, її вбили револьверною кулею".
(Продовження на наступній сторінці)