Яцків забув про Косинюка — реального: образ занапащеного художника блукав між символами, що заполонили уяву письменника. Чим занапащеного — власним лінивством, безвольністю?.. О, як–то легко звалити вину на саму людину, а є ж іще об’єктивні чинники, яким важко підшукати ймення; Боже мій, як важко знайти слово, а ви, пане критик, не маючи поняття, які гори шлаку вергає письменник, поки знайде чистий метал людського слова — воскресить його, заволодіє ним, дасть йому рух і силу й потім різьбить ним, грає, творить, — не знаючи цього, ви нипаєте по словесній поверхності, топчетеся по зільнику, не відаючи, з яких глибин підійшли до того зела соки… Скільки мук мусить пережити письменник, поки виростить цвіт слова; часом з’їдає свої пальці від мізинного до великого й не годен висмоктати навіть того, що чорне за нігтем, а деколи проростає зело з мертвого піску, і не має воно ні соку, ні запаху; яка ж то розпука — боротися із власним будяччям на власному полі! А ви…
Та досить… "Якби ти знав, як много важить слово…"
Ці рядки із своєї поезії повторив Франко в обдертому, із запліснявілими плямами на стінах залі єврейського клубу "Яд Харузім" на вулиці Бернштейна наприкінці 1907 року. Ми, молодомузівці, закінчили тоді розпочату навесні у "Монопольці" дискусію з Франком; прикро закінчилася та розмова, проте назавжди очистила нас од скверни. Ніколи більше ми не мали змоги так зустрічатися з Франком, бо якщо й доводилося бувати разом, то тільки для того, щоб роздягти хворого поета, напоїти з рук чаєм, мов дитину, і з болем спостерігати, як хвороба, наче короїд, сточує його.
Після вистави "Украдене щастя" ми швидко розгримувалися й вийшли із–за куліс до автора, що сидів у третьому ряді біля проходу в уже порожньому залі, оглушений оплесками публіки: вперше драма була поставлена за первісним оригіналом, по якому колись потопталася цензура — Франка примусили з жандарма Михайла Гурмана зробити листоношу, і п’єса втратила сенс.
Франко був марний, на хворобливо–блідому обличчі виступили рудо–кривавими плямами веснянки: він був недужий і розчулений; ми, виконавці ролей: Степан Чарнецький, Ванда Патковська і я, — оточили його півколом, він хотів підвестися, та обидві його руки враз зігнулися, ніби були з лози, Франко важко осів у крісло й прошепотів:
— Якби ти знав, як много важить слово… — згодом він пожвавішав і, глянувши на мене, сказав: — Пане Михайле, ви не грали Задорожнього, ви ним були, дякую… — потім проказав кволо: — Ідіть вечеряйте, я піду сам…
Та ми не хотіли розлучатися з Франком. Нам, аспіраторам нового стилю, навіженим бунтарям проти сентименталізму й трафаретної барвінковості, треба було його тверезого слова, як пиякові склянки свіжого молока, цим цілющим напоєм ми щойно на сцені вгасили печію, тому й не розходилися: хто міг тоді знати, що до Франка добралася недуга, яка швидко сточить його здоров’я…
Поет думав щось своє, потім підвів голову, добродушно глянув на нас і мовив:
— А ви кажете…
Ми заніміли: ще мить, і Франко розговориться, — чекали.
— Ви водно твердите, що треба працювати для світової скарбниці. Добре мовите. Але у свою ви заглядаєте хоч зрідка? Вам треба пам’ятати, що кожен сучасний письменник — слов’янин він чи німець, француз чи скандінавець — подібний до дерева, яке своїм корінням впивається якомога глибше й міцніше у рідний національний ґрунт, а своєю кроною поринає в інтернаціональну атмосферу ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань… Скільки років я ждав, щоб офірувати цю свою нинішню монету в нашу скарбонку… А яка ще складчина потрібна від нас усіх, щоб наповнилась вона вщерть! Хай ідуть до нас покупці — і підуть вони, коли побачать наш добрий продукт. Та добрий продукт зростає тільки на своєму полі… Що й казати: Гете у "Фаусті" боровся не з якимось усесвітнім, а з конкретним німецьким бюргерством, Достоєвський — з російською темрявою, Шевченко — з рабством на Україні, й коли чужинці знаходили в їх творах потрібні для них ідеї, то тільки тому, що їх автори зуміли показати глибину рідного болю, бо ж біль у всіх народів подібний — папуасу так само болить втрата дитини, як і європейцю… Я нині в цьому ще раз переконався: якщо моя п’єса переживе мене, то тільки тому, що я показав уселюдську драму на локальному — бойківському матеріалі. Тож раджу вам: спершу вростайте в рідний ґрунт, а тоді вже витайте в інтернаціональних висотах своїми кронами…
Франко замовк. Ще раз сперся руками о бильця крісла, завовтузився, Яцків допоміг йому підвестися.
Франко поглянув на нас, кивнув на прощання головою, і тоді його погляд зупинився на Ванді. На губах поета закроїлася усмішка, в очах зблисло захоплення; Ванда, яка грала Анну, пильно придивлялася до Франка, немов хотіла уздріти в ньому колишнього вродливого мужчину, бо ж мусив таким бути цей змучений мудрець; Франко прийняв її погляд, залюбувався артисткою й на подив усім зажартував:
— Яка ви страшна жінка… Та прошу так не дивитися на мене тими сірими очима, я маю жінку й дітей, вам то нічого не допоможе…
Ванда підійшла до Франка, обняла.
— Dziękuję panu za wspaniały dramat[58].
— To пані — полька? — здивувався Франко. — Звідки ви взялися? Така чиста українська вимова…
— Мене пан, Яцків заангажував. Я працюю в театрі Павліковського. Кілька років тому переїхала з Кракова.
— От бачите, — промовив Франко більше до себе, ніж до нас. — А цісар проголошує: "Мої народи чужі один одному, я їх перемішую, і з тої взаємної ненависті народжується порядок". Бреше татунцьо. Русина й поляка точить один і той самий черв’як, тож не сваритися нам треба за те, що одного мама навчила говорити по–руськи, а другого по–польськи, а йти разом до спільного добра… Ви чудово грали, пані Вандо, а для мене ще цінніше те, що захотіли грати в українській виставі… Та чого ми стоїмо, можемо зайти в буфет на склянку чаю…
Ми спускалися вниз рипучими сходами, я помітив, як Франко тримається за дерев’яне вичовгане поруччя лише мізинним і вказівним пальцями, середні були чомусь зігнуті, немов схоплені судомою; я з тривогою поглядав на Франка: був він зсутулений, немічний, а йому тільки–но минуло п’ятдесят. Що це з ним діється?
З буфетного залу долинала тиха музика — виконувалась тужлива єврейська мелодія на скрипці під акомпанемент клавесина.
У залі за довгим дубовим столом сиділо троє молодих чоловіків; побачивши Франка, двоє підвелися, уклонились, а один із закрученими по–шляхетськи вусами, брюнет у цвікерах, дивився на музикантів, помахував, ніби диригуючи, пальцем, його обличчя морщилось від невдоволених гримас, він то слухав, то затуляв руками вуха і весь час повторював:
— Варвари, варвари! Хіба так можна?
Франкові випало сісти біля нього, і аж тоді маестро у цвікерах спохопився.
— Вибачте, пане доктор, я вас не побачив… Але ж вони безбожно фальшують!
— Дайте спокій, пане Людкевич, — узяв його за лікоть Франко. — Хай собі грають. Вас не вдовольнили б навіть херувими й серафими. Ви вже повернулися з Відня? І навіщо вам ті студії?
— Не кажіть так, пане Франко, музику ще ніхто не опанував по–справжньому. То — океан… Я вчуся у професора Штутгардта, дуже багато беру в нього.
— Ти б розказав панові докторові про своє знайомство з тим професором, — біля Людкевича сидів Карманський і побожно дивився на Франка.
— То пусте, ґрунт — що вчуся… Та було, було… — Людкевич, видно, мав–таки охоту розповісти про віденську пригоду. — Відрекомендувався я професорові й подав йому партитуру своїх творів, була серед них і перша частина кантати "Кавказ". Професор подивився, погумкотів, глянув на мене поблажливо й каже: "Ви анальфабет, контрапункту навіть не нюхали". — "Як можете таке говорити? — обурився я. — В моєму краю мене вважають неабияким музиком". — "То вертайтеся у свій край… А втім, залишіть мені партитуру і прийдіть завтра". На другий день він назвав мене феноменом… Михайле, Михайле, — обірвав Людкевич розповідь, — та не пакуй так торта, то ж не хліб!
— Якби ти три години побув Миколою Задорожним, то з’їв би пса, — відказав незворушно Яцків, уминаючи торт. — Це ж не віршики про кохання, а сумна людська доля.
Карманський почервонів, окуляри запітніли, він зняв їх і став невинно беззахисний, як дитина, осліплена світлом.
— Ти, Михайле, чиниш з себе Мефістофеля, а вигулькує з тебе простак… Пане Франко, не подумайте, що ми сваримося — це для розрядки перед серйозною розмовою.
— Та хіба я не бачу… — Франко узяв склянку з чаєм лівою рукою, праву заховав під стіл — Яцків і це запримітив. — Я давно хотів вам порадити, пане Карманський… якщо вже нагадали про серйозну розмову: ви досконало знаєте по–італійськи, візьміться за переклад Данте…
— "Божественної комедії"? Для кого?
(Продовження на наступній сторінці)