Верхратський часто водив гімназистів на прогулянку до урицьких скал. Я безстрашно лазив по них, вибираючись майже прямовисними стінами на обвітрені й ковзкі вершини — не з юнацької буйності, а з невтриманої цікавості: скали зберегли на собі сліди великої людської праці з прадавніх часів. Що тут стояв колись замок, не могло бути й сумніву: ті сліди залишились у закамарках, заглибинах, у наскрізних дірах, куди могли входити ретязі й стовпи; повздовжні пази свідчили про впасовані колись між скали дерев’яні стіни… Я споглядав з Каменя невеличке забуте Богом і людьми сільце Урич: у подовгуватій долині над потоком дрімало воно, сонною мрякою повите, з маленькою церковцею між липами й двома корчмами край дороги — єдиними свідками духовного життя; та прецінь вирувала тут колись середньовічна цивілізація: у лісистих проваллях на схід від села, у величезних камінних бовдах, на яких стояв я, забута культура записала глибокими буквами свій літопис — з яких часів, з якої доби, хто ще до Данила і навіщо вибудував тут твердиню? І я уявляв: з–поміж природних кам’яних стін спинався до неба величезний дерев’яний замок із бійницями на захід, а на місці нинішніх сіл Урича й Підгороддя кипіло бурхливе життя воїв і ремісників — захищав Тустанський замок Галицьку Русь від західних завойовників і неприступний був навіть для орди.
Потім усе написане мною на історичну тему так чи інакше в’язалося з цими скалами, їх образ я використовував у "Петріях і Довбущуках", у "Захарі Беркуті" й ніколи не переставав мріяти: написати б ще одну повість з часів Данила Галицького — з наказу Бурундая руйнує князь усі свої фортеці, а Тустань залишається нескореною.
Останній раз я побував в Уричі з дружиною, коли заслаб на очі. Мешкали ми у скромній плебанії урицького священика, щоранку ходили до джерела під скалою, в якому я промивав очі, вода насправді в ньому цілюща — помагала; і поки сонце, від якого я мусив утікати до темної кімнати на приходстві, не зависало над Жолобом, я виходив на подвір’я між скалами, де напевно розміщався дитинець, і складав план нового твору.
До нього я готувався змолоду. Не було мені ще й двадцяти, як я під псевдонімом "Джеджалик" надрукував у журналі "Друг" школярського вірша "Бунт Митуси", написаного під впливом поезії Костомарова. Була то лише зафіксована ідея; перебуваючи в Уричі, я розвивав її, обдумуючи новий твір — продовження "Захара Беркута". Поштовхом до нового задуму був один момент з моєї тяжби з Омеляном Партицьким, редактором "Зорі". Хай йому Бог гріха не пише — Партицький мене не визнавав. Я вже надрукував своїх "Наймита" й "Каменярів", а він уперто вихваляв у пресі графоманські вправи Ілларіона Грабовича, ставлячи його вірші "побіч найлучших творів Шевченкової музи", при тому зазначаючи, що "особа Франка знана руській публіці лише з численних судових розправ". Я й не згадував би цієї його нехоті до мене, але ж від нього залежала доля мого "Захара Беркута". Повісті він друкувати не хотів, а коли вже й погодився, то тільки з умовою, що я змалюю Данила Галицького добрим мужицьким королем. Довелося піти на компроміс: у тому місці, де Захар називає Данила не вітцем і опікуном, а карою Божою, я зробив таку виноску: "Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх криваві міжусобиці. Подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданні про співака Митусу, якого за непокірність князь звелів покарати смертю. Наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо уменшити ваги й значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько–галицьких земель визначався як чоловік незвичайний, симпатичний і, як на ті давні часи, досить людяний і наділений політичним розумом".
Нема злого, щоб на добре не вийшло: виноска, яка обтяжила плин розповіді в "Захарі Беркуті", наштовхнула мене самого на художню проблему: володар і митець… Я ще не написав повісті про Данила й Митусу. А хочу її написати. Та тяжка хвороба добирається до моїх рук — чи зможу, чи встигну?
А думки часами діймають, мучать… Як повинен поводитися митець у час найтяжчої загрози? Як — володар? Чи можлива спілка вільних громад, коли час вимагає диктату? Та переконаний я в одному: тільки те суспільство витримує поєдинок з ворогом, в якому поєднується владичеське начало з началом гуманістичним, в якому ідея соціальної справедливості досягається на ґрунті освіти, в котрому, як проголошував за часів Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон, "закон стає благодаттю". У часи Данила Галицького гуманістичним началом було мистецьке слово у вигляді народної пісні й апокрифів. Тому я їх досліджував. То не марна трата часу, дорогі. Мистецтво — категорія вічна. У своїй духовній суті людина сформувалася тисячоліття тому. Вас турбує застарілість форм апокрифів?А хіба форми мислення Арістотеля не старі і водночас не вічно актуальні?
Перед моїми очима — не описані мною остання фортеця вільної Руської держави Тустань, останній великий володар Данило і перший співець народу, який заходив у неволю, — Митуса. Як виправдати смерть співця? І чи можна виправдати?
Яцків з тривогою поглядав на Шпатька: на столі нічого міцнішого від чаю й лимонаду не було, а очі у того каламутнішали й ставали зловісними.
Я знав, що від Шпатька можна сподіватися найгіршого, коли вип’є. Зрештою, його ніхто не боявся, але серед нас був Франко, який за вульгарне зубоскальство не любив Шпатька й тверезого… Йосип покушував губи, тамуючи злість, причину якої знав лише він сам і трохи я: нас Франко сварив, як батько дітей, а його ігнорував; Шпатькові до вибуху люті бракувало, видно, ще одного келишка горілки, він, не соромлячись, витягнув з кишені пляшку, налив у склянку від чаю, протягнув руку з пляшкою до мене, я зупинив його, сказавши: "Дякую, так якби–м пив", він сердито вихилив своє й осів глибоко в крісло, знову зачаївшись.
Я поглянув на присутніх: хто б міг допомогти мені вивести Шпатька з буфету; зупинився на Карлові, був це хлопака сильний і не страшків син, та помітив на його обличчі збентеження, мимоволі перевів очі на Карманського — Петро був зовсім пригнічений; тоді глянув на Ванду й ураз зрозумів причину поганого настрою Карла й Петра: Ванда й Косинюк зчепилися поглядами, немов загіпнотизовані, їхні очі моцувалися, щоб роз’єднатися, та не могли, втомлювалися несподіваним захопленням і втішалися тією втомою; я пожалів і Карла, і Петра, бо побачив справжнє.
Людкевич пробував вивести Франка з задуми.
— А все ж таки мені не зрозуміло, пане доктор, чому так мало матеріалу з галицької старовини лягло у ваші мистецькі твори…
Хвилевий приплив Франкової бадьорості безслідно минув, він відказав утомлено:
— Бачите… Галицька старовина складається переважно з закам’янілостєй, заскорузлостей, здерев’янілостей. До таких пам’яток зачисляю закам’янілі думки, заскорузлі поняття, здерев’янілу совість… Я займався передовсім дробленням цього матеріалу.
— Боже, як розумно сказано! — вигукнув Шпатько. — Геніально! Я п’ю за геніїв, які зібралися за цим столом, — усі мудрі, всі незвичайні, один лише Шпатько дурний, — він схопився з–за столу, музиканти награвали все ту ж сумну єврейську мелодію, Шпатько гаркнув на них: — Та перестаньте вити, я заспіваю веселішої: жидо–ок парши–ивий ко–оло хати… Гей ти, сумний поете, — змахнув рукою до Карманського, — чого так вцірився на панну, та вона краще в бордель піде, ніж з тобою, слинявим… Ох, які ви всі тут учені, тільки Шпатько — анальфабет!
Ми спостерігали, ніхто не знав, як повестися з п’яним, адже за столом сидів Франко… Поет підвівся і, багровіючи від обурення, проказав:
— Ви… у вас є хоч на макове зерно чогось святого?!
— А я не з вами розмовляю, — прошипів Шпатько, нахилившись над столом. — Чого ви всюди лізете із своїми проповідями й настановами? Гей, друзі, славні молодомузівці, та пора вже кінчати з диктатурою Франка!
Він замахнувся на поета, Франко заслонився рукою; одне, що я запам’ятав із тієї страшної миті, — мертво скоцюрблені пальці на Франковій правиці, й більше нічого не затямив, я не міг зворухнутися, спаралізований видивом неймовірного святотатства, та злочинна рука не вдарила — закостеніла, мов у Датана, що підняв камінь на Мойсея; Шпатько поволі осідав, його очі від переляку тверезіли, і я побачив: Косинюк оббігає стіл, оглушує Шпатька кулаком по голові, бере за комір, витягає із зали й пускає його коміть головою в темне фойє; і, немов глузливий реквієм над святотатцем, долинає з теміні сповнена резиґнації улюблена Шпатькова фраза: "Nad każdym wisi katastrofa!"
На мить у буфеті стало тихо, а далі, ніби й нічого не трапилося, звучала та ж сумовита музика, сидів, як і перше, задуманий Франко, схиливши на груди голову; Адвентович поглядав на Карманського й гірко посміхався, похитуючи головою; Ванда поцілувала Карла в щоку й підвелася, разом з нею, немов давно змовилися, підвівся й Косинюк, і вони вийшли разом у тиху морозну ніч.
(Продовження на наступній сторінці)