"Заходи, заходи, заночуєш у Галайди!" — загалайкав кушнір з видубленим, немов юхт, обличчям. Він запросив подорожнього до хати й без кінця теревенив: за якусь годину Осташко вже знав усе про Олесько. Передусім дізнався, що ота велика калабаня посередині міста названа Галайдовим морем на його честь. Це колись, збувши добре кожухи на ринку, так напився, що, йдучи додому, забрів у калюжу і верещав як на пуп: "Рятуйте, хто в Бога вірує, у морі тону!"
"Що за твердиня он там, на горі? Понад сто років їй… Кажуть, ще за Юрія Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли його отруїли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потім з рук до рук. Були там ляхи й угри — хто не був. Слава Богу, Вітовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…"
"Про магдебурію питаєш? Ні, ще не запроваджена, проте й тут дає себе знати шляхетська хартія, яка прирівнює ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий і що робити вмієш?"
"Зі світу я, добрий чоловіче, — відказав ухильно Осташко. — А вмію писати".
"Е–е, та це маєтність! — вигукнув кушнір. — За таким умінням і волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрівниче, коли ніде роду не маєш. Не пропадеш. У місті, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустіла одна хатина. Я поведу тебе завтра".
…Не чути Галайди — п’є десь загарливець. Осташко ще постояв трохи і подався у бік гір.
На схилі Білої гори, що на Вороняках — горбатому подільському хребті, який розігнав текучі води на північ і на південь, — притулилася хатина Осташка.
Крізь мале віконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над сніговою завією, втопилися у зацвілих інеєм садах Теребіж, Циків і Волуйки; за валом, що наїжився частоколом і низькими баштами, мріє гостроверха ратушева вежа, до ратуші підсунувся прямокутний майдан. То ринок, двічі на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самій середині міста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро — Галайдове море. В різних кінцях города із гущі домів та склепів вистрелили бані трьох дерев’яних, критих ґонтом церков, а далі, аж за північним валом, ледве видніють заолеські села — Юшковичі, Ожидів, Кути, що принишкли на молочній рівнині.
На схід від міста, на віддалі гарматного пострілу, звелася з рівнини до неба Лиса гора, увінчана овальним замковим муром і високою гранчастою баштою. До замку крізь непрохідні влітку болота, що киснуть над гнилою Ліберцією й кожушаться рідким вільховим лісом та чагарями, ведуть дві обсаджені липами дороги: зі сходу — до Бродівської брами, із заходу — до Львівської. Перед нижнім валом дороги обриваються звідними мостами, що зяють, немов відкриті пащі турів.
Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому міцну залогу тримає Івашко Рогатинський.
Осташко сидів біля віконця, дивився, як обкутується замкове громаддя синюватим смерком. Звечоріло вже, погасли світелка, сивою пеленою закрилося місто, тільки замкова башта чорно бовваніє і чутно, як перегукуються вартові.
Меркнуть у темені обриси Олеського замку, фортеці, що стоїть посередині ланцюга, який закайданив Галицьку Русь від Кам'янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський — ратоборець з сильною рукою.
Осташко відійшов од вікна. Хукаючи з холоду в руки, присів до столу, на якому стояв каламар з тростиною і лежав папір. Засвітив свічку.
"А що я повинен робити, коли моя зброя — не меч, а трость?"
"Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена…" — згадався Осташкові біблійний вірш.
"А на більше я не здатний… Що вдіяти можу?
Та я знаю: кожен стільки винен своїй отчизні, скільки він може дати їй при його здольності й умі. Слабі в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирі; м'яке в мене серце — мліє воно, коли побачу живу черлену кров; нікчемне моє тіло — загрузло б у землю під тягарем сталевого панцира; рука моя зігнеться мов лоза, коли б я спробував підняти булатний меч. Але дав мені Бог зіркі очі й бистру пам'ять, я постиг таємниці письма, і легка трость у пальцях дивно послушна моїй волі — гаптує вона те, що відчула моя душа і осмислив мій розум. Уся сила моя у трості скорописній. Тож коли я — не здатний ні до борті, ні до раті, ані до сохи — затрую для лакомства мережу думок своїх олжою, хай усохнуть три персти на десниці, які тримають трость, і хай забуду я таїну письма…"
Чутно, як перегукується варта на сторожових вежах нижнього замкового валу, дзвенять металом зброярі в зброярні, не сплять — готується до раті руська залога.
"Напевно, я нікчемою здаюся тим, що тримають напоготові списи, бердиші, алебарди й гаківниці. Та ніхто не знає того, що легка трость стає тяжчою від залізного келепа, коли виписуєш на папері слово, яке повинно увічнити діла нині живучих, яке повинно жити ще й тоді, коли на місці калюж крові зарясніють кетягами кущі калини, а поламані вістря списів переміняться у червоний пісок.
Зброярі нагострюють мечі і сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки свої, з яких хочу викувати правдиве слово".
Розділ четвертий
ТРІСТАН ТА ІЗОЛЬДА
Широким світом ходив Трістан, шукаючи Ізольди Злотокосої.
Триста років сповіщали про нього і про неї французькі трубадури:
"Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і смерть?"
І голосили німецькі мінезингери:
"Слухайте, як у великій радості й печалі кохалися вони і як померли".
І плакали чеські шпільмани:
"Багато зазнали вони переслідувань і вигнань, але вбити кохання ніхто не міг".
"І померли вони разом од нестерпної муки — тіло з тілом, уста з устами", — заспівали й русинські скоморохи.
Широким світом ходив Трістан і приблукав на Галицьку землю.
Зима зустрілася з весною задовго до Стрітення. Вранці несподівано подув з Гологорів на Вороняки теплий вітер, наче прорвався враз з їх гарячої утроби. Півдня шугали білі стріли з Підлиського хребта на Гавареччину, яка багато днів проспала, засипана снігом, у глибокій вижолобині; до вечора сніг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночі задзвеніли струмки. Вони наздоганяли один одного, збігаючи з горбів, зливалися і квапилися з обох схилів гір — котрі до Стрипи й Серету, котрі до Стиру й Бугу — розмивали кригу на ріках, й другого дня рушили до морів весняні води.
Ще позіхали гончарі в простуджених хатах, ціпеніла замерзла глина в купинах на подвір'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торішня сажа, а вже протоптували до обійсть перші стежки десятники Давидовича, який розкидав свої маєтки по Олеській землі, мов струпи по тілі; гримали у двері, вимагаючи чиншу.
Суддя готувався до весілля.
Гончар Микита — він восени взяв собі із Шпиколосів, що біля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якої пальці звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузі масну глину, — Микита чекав весни, немов спасіння, і зрадів їй, такій ранній, бо, як то кажуть, з'їв русин головку маку і два тижні постить… Негучне весілля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього літнього заробітку на брагу, а за жінчине прокапарили зиму.
Потекли перші потоки, а він уже визирав доброго сонця, щоб земля висохла і можна було б йому з жінкою витрутити через прикрий Підлиський хребет візок з горшками на ринок до Олеська, бо на шкапину ще не розжився.
Обоє з Марією знімали з настилу під стелею начорно випалені дзбани, горшки, миски, обтирали з них пил і в думці підраховували, скільки кіп вторгують на першому ярмарку. На подвір'ї почулися важкі кроки, повз маленьке віконце, затягнене вичиненим телячим кендюхом, майнула тінь, двері з грюкотом відчинилися, на порозі став тивун судді Давидовича — Мартин Скрибка. Микита добре знав його. Колись він дячкував у Підлиссі, а як попа прогнали за те, що п'яним виходив на амвон, Мартин, поблукавши трохи з довгою рукою, продав себе в неволю Давидовичу. Той шмагав його щодня нагайкою, бо не ладилася робота в лінивого, а потім суддя, побачивши, що пуття з нього не буде, поставив його наглядачем над чорною челяддю. На цій службі Давидович навчив Мартина справно орудувати шкіряною, в ґудзах, нагайкою — коли не бив Мартин, били його, а потім поставив тивуном на Гавареччині.
Микита стояв посеред хати, наче кола проковтнув: чого це Скрибка завітав такої ранньої річної пори, адже у кметів і ремісників усе повимітано в домах — і хліб, і гроші, та й на панщину ще не час гнати — сніг лежить на полях, а чинш платиться після жнив…
Марія, прочуваючи лихо, схилилася у пояс, ждала. Тивун гарикнув:
— Річний чинш плати, Микито!
— Змилуйтеся, Мартине, — аж тепер зігнувся гончар, чорні кучері впали на чоло. — Цілу зиму на ярмарки не ходив, у хаті й півгроша немає.
— Гривню, Микито! — крикнув тивун.
— Гривню?! Стільки ми ніколи не платили… Таж за гривню треба два місяці, не розгинаючись, у полі робити, кабана вигодувати… Що за біда лучилася у пана судді, що він…
— Не біда, а весілля! Пан староста Івашко дочку за суддівського сина віддає.
(Продовження на наступній сторінці)