Перед смерком минув млин осадника Зоммерштайна на Полтві і ступив на Краківське передмістя Львова.
"Плетуть вінок Орисі…" — ще раз зав'ялило в душі й стихло. Нові враження заполонювали Арсена: він упізнавав Старе Місто, в якому зупинявся кілька років тому, йдучи на Рогатин.
Лиса гора з руїнами Данилового замку ще видніла на тлі оранжевого неба, а Підгородця і Старий ринок, і костьол Іоанна Хрестителя серед густих лип уже сховалися в сумерки. Над самим Волинським шляхом високим підмурівком звелася паперть Миколаївської церкви — десь недалеко, тут, повинна стояти корчма "Брага", в якій майстер Симеон Владика та його челядник прощалися з Арсеном після довгої дороги з Кракова до Львова.
Арсен вибрався на підмурок, обминув жебраків — ті ще не розходилися, в церкві відправлялася вечірня — і звідти побачив високий з баштами мур, що оперізував Нове Місто. Того разу довелося його обійти, бо скоморохів не пропускали у Татарській брамі, завтра ж він заховає гуслі під полу каптана або в корчмаря залишить, а таки пройде, бо мусить відшукати мудрого майстра і друга Симеона Владику.
З–за кам'яних дувалів татарського кварталу спинався мінарет мечеті; Арсен згадав, що корчма стоїть трохи нижче. Був утомлений і голодний — "десь грають братове до віночка молодій", — хотілося напитися й забутись хоч на–трохи, бо в серці таки не вгамовувався щем.
Арсен ішов провулками, захаращеними камінням, покидом, сміттям, обминав дощані халупи і згадував слова майстра Владики: "Тут жила, кипіла й хизувалася теремами, храмами й замком славна столиця Лева. Це все, що від неї залишилося. Польський король Казимір спалив її дотла, а корону, трон, обшитий діамантами, клейноди, золоті хрести з церков, срібло, навіть мантію Лева вивіз до Кракова. Згарища залишив русинам, полоненим татарам, євреям, вірменам і сарацинам. Згодом усі проникли в Нове Місто — вірмени заснували свою єпархію, — тільки русини залишилися тут. Чому, питаєш? "Лядський то город", — сказали, забувши, що своїми руками його зводили, і на згарищах халупки будували, щоб тільки ближче бути до уцілілих від вогню своїх церков. Потім отямилися, з поклонами ходили до бургграфа, та було пізно. Лише кільком родинам малярів, ювелірів і ливарників дозволив патриціат поселитися на Соляній вулиці, яка нині Руською зветься. Бо кунштмістрів своїх у них мало. Там і я живу".
Арсен відтворив у пам'яті образ статечного майстра з чорною кучерявою борідкою, його поважну мову, і тиха радість напливала до серця гусляра: він завтра знайде старого друга і буде в цьому чужому місті не самотній.
У порожній корчмі блимали дві свічки: на шинквасі й на краю довгого стола. Арсен увійшов під закоптіле склепіння, присів скраю — корчмар–вірменин уже стояв біля нього в запобігливо–вичікувальній позі — замовив рибу та вино.
— Переночувати є де? — спитав.
— Аби гроші, — відказав корчмар, ставлячи на стіл кухоль з вином і на мідяній таці смажену рибу.
— Є гроші, — відказав Арсен.
Він був голодний, ковтав рибу великими шматками, запивав міцним вином — хміль швидко п'янив голову. "Десь там п'ють братове за здоров'я молодої", — знову тьохнуло боляче; Арсен не бажав більше цього болю, узяв гуслі, торкнувся пальцями струн і упівголоса заспівав пияцької пісні краківських жаків, яка проголошувала наймудріший сенс життя:
In tabernis quando sumus,
Nescimus, quia est humus,
Ubi multus timet mortem,
Sed pro Baccho mittunt sortem.[15]
У темному куті хтось заворушився, зарипіла лавиця, чиясь постать присунулася ближче до світла, і Арсен побачив перед собою худого, немов мощі, жовтолицього чоловіка, вік якого важко було вгадати. Світло свічки додавало обличчю ще більше мертвецької жовтизни, очі хворобливо блищали, чоловік п'яно похитувався, придивляючись до Арсена.
— Хто ти? — спитав Арсен, обриваючи гру.
— Агасфер… — відказав худий чоловік.
— Агасфер? Але ж ти на єврея не схожий, чому називаєш себе ім'ям Вічного жида–скитальця, який не дозволив Ісусові перепочити у своєму дворі, коли той ішов на Голгофу…
— І ти Агасфер, хоч теж не єврей. Хіба не бурлакуєш? Весь народ наш — Агасфери. А за що покутуємо — чей же давали притулок і ляхам, і уграм, і литвинам…
Худий чоловік похитував головою і говорив тихо, ніби до себе самого:
— І ти у Вавілон прийшов. А навіщо? Бог тут давно сплутав усі язики, а русинський з'їв. Ага, ти думаєш, що знаєш мову, яку розуміють усі, — музику. Ха–ха!.. Ти ж іще не чув про новий артикул, який видав краківський біскуп… "Не причащати святими тайнами комедіантів, котрі волочаться по корчмах, — велить він. — Лише тих, які розпогіднюють чола королям, князям і магнатам, — тих причащати і щедро платити за працю". А ти гадав, що твою мову зрозуміють усі… Ні–і, тебе ще вчитимуть, сім куп віників поламають дидаскали на твоїй спині, поки ти заговориш по–їхньому. Чи, може, уже умієш говорити зрозумілою панам мовою?
— Не второпаю, про що ти…
— Второпаєш… Я теж гадав, що володію зрозумілою для усіх вавілонян мовою — фарбами на полотні. Але мене вигнали з цеху, бо я не хотів більше вельможам чола розпогоджувати, хоч раніше робив це залюбки. Хіба не я розписував спальню короля Ягайла у Краківському замку?
— Хто ж ти? — нахилився через стіл Арсен. Йому здалося, що він бачив колись цього чоловіка.
— Я покутник. Небіжчик, який за життя допустився гріхів, а на тому світі не має спокою. Я — на тому світі. Дитина, що вдарила маму в груди, стає покутником. Ситий багач, який взяв у бідного шматок хліба, — теж. Піп, которий узяв гроші, а служби не відправив. А за що я? Пику архієпископа намалював без лжі!.. Ха–ха… — Він, не питаючи, схопив Арсенів кухоль і спорожнив його до дна.
— Слухай, чоловіче, — простягнув до нього руку Арсен. — Ти не знаєш, бува, майстра Симеона Владику?
— А знаю. Він робить вітражі в католицькій катедрі і бере по двадцять грошів за вікно. Я не хотів… А ти йди, йди, розпогодь чоло королеві. Ягайло часто навідується до Вавілона… Чого так дивишся, Арсене, — скомороший Агасфере?
— Челядник… Яцько Русин? — вигукнув Арсен. — Що це трапилося з тобою…
— Впізнав… А я тебе — відразу. In tabernis quando sumus… Ти ж навчив нас цієї пісні… — прошепотів маляр, опустив на стіл сп'янілу голову й заснув.
— Корчмарю, — покликав Арсен вірменина, — постели нам обом.
…Погожий ранок кинув перехрещений тінями ґрат прямокутник світла на прічу, де спали, заховавши від холоду голови під благеньке рядно, Арсен і Яцько Русин. Тісна комірка, яку корчмар відступав на ніч за два гроші заблудам, гнітила низькою чорною стелею, з кам'яної долівки тягло зимовим холодом, хоч надворі почалася уже весна.
Арсен прокинувся. Висунув голову з–під рядна і, тепер при денному світлі, придивлявся до сусіди, усе ще ледве впізнаючи в його жовтому обличчі риси колись жвавого і веселого Яцька Русина, який не так давно вертався з Кракова із своїм майстром Симеоном Владикою в рангу челядника–товариша, сповнений райдужних мрій і зухвалих задумів. Після довгих літ учнівства і челядництва він відбув обов'язкову трирічну мандрівку і здобув право намалювати свій майстерштик[16], за який повинен отримати титул майстра. "То буде велике моє свято, — мріяв уголос Яцько, відміряючи довгі стадії[17] дороги з Кракова до Львова. — Ти посміхаєшся, Арсене, на все споглядаєш ніби зверху, хоч сам ненабагато старший за мене. З усього глузуєш. А я… Ти розумієш: настане день, коли котрийсь із наймолодших учнів обійде з пихою[18] усіх майстрів–малярів, золотників, ливарників, — закликаючи їх на сходку. Все товариство подивиться на мої малюнки, а вони будуть добрі, бо ж учився я не в когось там, а у самого Владики, і мене назовуть кунштмістром. І я поставлю братське пиво… Знову смієшся. Скоморох ти… Я знаю, що спочатку, як наймолодший майстер, ще з рік носитиму вино для братії, свічки буду гасити в каплиці і нести мари з домовиною, коли хтось, не дай Боже, помре. Але потім… Потім я стану поважним у Львові малярем, матиму своїх учнів, а мій куншт дасть мені славу і гроші…"
Арсен дивився на Яцька, чув його наївний хлоп'ячий голос і не міг повірити, що ті слова говорив цей самий схудлий від голоду й пиятики чоловік, вік якого важко вгадати. Ось він лежить, немов на смертному ложі, із складеними на грудях руками, довгий ніс загострився, оскалилися почорнілі зуби — що трапилося з ним?
Арсенові ув одну мить стало моторошно, що він лежить поруч з мерцем, він злегка штовхнув Яцька ліктем, той розплющив очі і хрипло прошепотів:
— Гавриле, угоднику Божий, витруси із своєї ліри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у "Брагу", коли не маєш нічого в пляшечці. В горлі пече, душа росички просить…
— Я не Гаврило, Яцьку. Я — Арсен. Прокинься.
— А–а, — позіхнув Яцько. — Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навіть як і дасть, то вже таку літанію вичитає, що й келишка відхочеться: і гріх, і болість, і ганьба, і в рай не попаду, а щоб тобі Бог послав здоров'я, Гавриле, — я уже давно в раю.
(Продовження на наступній сторінці)