Арсен тримав у руках миску із стравою, і вперше стало йому соромно, бо згадалося напімнення Осташка про ковпак з дзвіночками: грати тут і їсти стоячи — не те, що веселити людей на ярмарку і збирати в шапку гроші. Там він — скусник, а тут — жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усміхнувся до нього, бо вже впізнав, гусляр у цю мить згадав пісню, яку співав у дворі рогатинського пана, ту пісню тоді чула мала Орися; він підійшов до столу, наладив гуслі й заспівав ще раз для неї — дорослої дівчини:
Ой, із–за гори, з–за кам'яної
Відтіль виступало велике військо.
Пан Іван іде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем;
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана…
Пісня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслі, мов жебрацька ліра. Він згадав ім'я гусляра, підбадьорив: "Веселіше, Арсене", Арсен, дивлячись убік, тихо водив пальцями по струнах.
Хвалиться стрілов перед дружинов:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана,
— співав Арсен, а в голові замугичилася Лазарева жебранка, почута нині на ринку: "Ой брате мій, брате, сильний багачу, создай мені хліба і солі", а їй завторували слова волокитного отамана: "Я ж рівня тобі…"; Арсен стрепенувся, пальці забігали скоріше по струнах, щоб заглушити глуз:
Хвалиться луком перед гайдуком:
Нема в гайдука такого лука…
Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пісні, складеній мовби для нього, та знову затужила мелодія, і подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весіллі, бо там і туга, й веселість потрібні.
І туга, і веселість… Чого більше буде в його дочки на весіллі? Жура заволокла бояринові очі: тисячі людей, сотні ланів землі йому належать, а по правді — нічого в нього немає, крім Орисі, і ту мусить віддати, не питаючи її волі; мусить віддати за сина можновладного судді Давидовича, щоб з'єднати собі його в союзники, бо тяжка війна гряде, а Давидович за гріш готов і чортові душу продати… Ні, не туги, її досить буде потім, веселощів треба на Орисиному весіллі; Івашко вийшов із–за столу, підступив до Арсена й мовив:
— Ти грав уже в мене, Арсене, я пам'ятаю. То запрошую тебе з братією до Олеська на Стрітення: гратимеш моїй дочці на весіллі. — Він вийняв дукат і подав гусляреві. — Ось тобі завдаток.
Арсен перемінився на обличчі й відступив. Ще дужче здивувався Івашко: диви, який гордий, — дуката не приймає. Він сягнув у полу жупана і вийняв гривню.
— Спасибі, пане ласкавий! — підбіг хлопчик–танцюрист, що служив у скоморохів і за міхоношу, схопив гривню і за дукатом простягнув руку, та вже дукат упав у широку кишеню боярина. — Спасибі, пане славний! І не турбуйся, приїдемо на самісіньке Стрітення, а то ще й скоріше, бо ж ми де пиво п'ємо…
— Замовкни, кутерного! — прикрикнув Арсен на хлопця і сам злякався свого крику. Що скаже товариство, коли він відмовиться від такого заробітку? Треба погодитися, треба раніш, до Стрітення, в Олесько прийти… — Боярине, — він наставив перед Івашка гуслі, — чому сховав дукат? Ми прийдемо до вашої милості й до дочки вашої милості, кинь дукат, щоб струни відізвалися!
Івашко пильно глянув на Арсена, поволі сягнув у кишеню жупана і пожбурив дукат на гуслі. Загомоніли струни, і наче сама, бо й не водив гусляр пальцями, і губи його ніби й не розтулялися, — проталаніла пісня, якої скоморохи ніколи не співали:
Кому повім печаль мою,
Кого призову к риданію…
— Хто там скиглить? — крикнули разом Свидригайло й Гольшанський. — Дайте їм вина або проженіть до ста бісів!
Їх викрик заглушили дударі, і гусляр заскородив дрібної, хвацько підморгнув до вельмож:
Я на бабі ніц не страчу,
Продам бабу — куплю клячу.
Кляча здохне, я облуплю,
А за шкуру панну куплю!
— Отак, отак! Грайте, музики, пийте, панове! — вигукував сп'янілий Свидригайло. — До ранку веселіться. Блазня, блазня покличте! Де мій Генне?
— А навіщо мене кликати, коли я тут! — викотився з–під стола Вітовтів трефніс, перевертаючись через голову. Він вискочив на стільчик і, трусячи дзвіночками на ковпаку проголосив:
— Я тут найбільший пан! Чому, чому? — тицяв пальцем на вельмож. — А тому, що король має одного блазня, а я вас усіх, мосціпани! Ви хочете сказати, що я ледащо? Тоді — хто ви, коли я так само їм, п'ю і домагаюся плати?
Свидригайло схопився, крикнув:
— Ти що, не був там, Генне?
— Бу–у–в, бу–у–в! — заскиглив трефніс. — Яке нещастя: весілля без музик, старе збіжжя без мишей, Литва — без короля! Грай, гусляре, сумної, плач разом з нами! — Генне кинувся до Арсена, вхопився за його шию і повис на руках.
Гусляр з огидою вивільнив себе од блазня.
— Одвірний! — гукнув Свидригайло. — Виганяй усіх непотребних!
У ту мить відчинилися двері, на порозі став споряджений лучник.
— Князю Свидригайле, — доповів він. — Великий князь Вітовт велить тобі збиратися у дорогу.
Розділ третій
ОСТАШКО КАЛІГРАФ
Першими покинули Луцьк жебраки і скоморохи. Не до веселощів панам, коли вони збираються у дорогу, і не діждешся тоді від них подаянь. Вдома — у палацах і замках — музика до солодких гріхів спонукає, а ялмужна душу від них очищає; у гостях бенкет не обходиться без музик, щедрість же засвідчує про багатство вельможі. У дорозі треба жити стримано, бо найдрібніший гріш може стати в пригоді.
За валом Арсен з братією набрели на жебрацьку юрбу. Відсахнулися убік музики, бо з брами валив натовп — купці, міщани, шляхта, — тож могли б помислити ті, які вчора раділи скоморохам, а погорджували прошаками, що між ними, бродячими людьми, і різниці немає. Арсен ждав, поки ватага старців поплентається до моста на Стирі, але отаман жебраків, одноокий і без правої руки, знову підійшов до гусляра і мовив:
— Чого гордуєш, отроче? Хіба ти не жебрак у сильних світу цього? Чи не ти взяв учора дуката з рук князя, а потім співав пісень, яких вимагав князь, а не тих, що їх душа твоя жадала? Ви чесна братія, а ми черви. Ви граєте, бо в кожного по дві руки, танцюєте, бо на двох ногах стоїте, та ти вчора за Івашковою красунею он як приглянувся, бо маєш двоє очей. А відітни вам ноги, руки, вибери очі, то й підете по людях із жебрацькою торбою. Бо з таких самих гараздів, як і в нас, ходите по світу. Ти не коли мене зневажливим поглядом і не напускай на нас з прив'язі ведмедя, а послухай… Глянь, — отаман показав на двох сліпців з червоними ямами замість очей, — такими їх випустили хрестоносці з полону, це польські земляни з–під Познаня, за короля воювали. А цей, — отаман ткнув пальцем на старезного діда, — коломенський, за князя Дмитрія віддав обидві руки на Куликовому полі. Я ж скалічів під Грюнвальдом, ми з Івашком разом у битву йшли, тільки один за Грюнвальд дістав Рогатин, а другий — Лазареву суму. Вас урятував Бог від каліцтва, але не від жебрацтва. І жебри ваші не думні…
— Згинь звідси, старче… — з просьбою у голосі сказав Арсен. — Чого ти хочеш від мене?
— Щоб не гордував нами, — сиротами, старими ратниками, зубожілими хліборобами — і не тягнувся до тих, хто нас такими зробив. Добрий, певно, єси, а злим можеш стати. Шкода мені тебе… Ти побачив учора ницих обманців, злочинців, пияків, які повзли до ніг Свидригайла, і назвав нас усіх щурами підвальними. А хіба серед вас немає таких, які повзають біля стіп вельмож, тільки не на снігу, а по начищених підлогах?
— Ми з блазнями не водимося, діду…
— І ми із злодіями не ходимо в одній ватазі. Глянь, немає їх — дурисвітів з мальованими язвами, подалися туди, куди йтимуть панські кортежі, меркаторії[13] облягатимуть. Але вони — із нас, так само, як блазні — з вашої кумпанії. За лакомство так легко стати… Та хіба ти вчора не потішав бояр і князів разом з Генне?
Старець хрипко засміявся, вишкіривши пеньки зубів.
— Ходи разом з нами, — сказав, — на наші чесні заробітки…
Арсенові очі заяріли, він у нестямі підвів руку, щоб ударити старого, але затримав кулака: біла старцева борода кучерявилася аж до пояса, і був він схожий на біблійного святого.
— Хай Бог тобі простить за те, що на каліку замахнувся, — прошепотів жебрацький отаман, — я зла не запам'ятаю. Коли біда тебе постигне, шматком прошеного хліба поділюся…
Кивнувши ватазі високим ціпком, він пішов попереду, правий рукав сірячини метлявся на ходу; за ним побрели сліпці, підвівши голови до неба, подибав високий, мов обчімхана від гілок тичка, безрукий дідуган, більше десятка калік побрели дорогою до мосту.
Мовчала скомороша братія, довго дивився Арсен услід жебракам, у душі відтавала лють, переливаючись у терпкий смуток.
Із задуми вивів його веселий передзвін: з брами стрімко виїхали залубні, запружені парою гнідих коней. Спинами до візника сиділи боярин у бобровій шубі та дівчина у білому кожусі й гарячій шалевій хустині.
Орися побачила Арсена і, простягнувши руку, скрикнула:
(Продовження на наступній сторінці)