— Які ладні музиканти… Хай вони завтра грають у вас на бенкеті, пане Одровонж.
На бенкеті короля не було — йому знову прикладали п'явки.
Пйотр Одровонж, отримавши необмежену владу над галицько–руським краєм, виголошував на радощах тости, а музиканти грали марша.
— За круля!
— За ойчизну!
— За звиценжство над схизматами!
Зойкнули струни на гуслях, обірвалися, мовчала скрипка, тільки дуда пропищала марш.
— Що там трапилося? — схопився бургграф.
— Струни порвалися, — не підводячи голови, глухо мовив Арсен.
— На такому тості, хаме… — довершилася учорашня злість на зухвалого музиканта, судома зціпила вилиці бург–графа, ще мить — і він наказав би слугам відлупцювати всіх трьох нагайками, але гості веселилися, короля не було, негоже було їм псувати настрій; з уст до уст ходила королівська фацеція — що таке життя; гості не знали, хто так дотепно відповів королеві, але знав бургграф, і староста, і Арсен — ні, не канчуками слід тепер покарати хама…
— Пане Одровонж, — перекричав бургграф галас. — Яко міський голова, маю до вас претензії, пане старосто. П'ять років тому рада львівського патриціату ухвалила, щоб жоден мешканець Львова під загрозою штрафу в чотири гривні не запрошував до себе в гості більше шістнадцяти осіб. Скільки тут разів по шістнадцять? Щоб не ставив на стіл більше чотирьох страв — скільки тут разів по чотири? І щоб не запрошував на забави більше двох блазнів, а в пана старости — аж три!
— Ми не блазні, вашмосць… — прохрипів Арсен серед мовчанки, що враз запала в бенкетному залі; тремтячою рукою він розстебнув комір туніки і повторив голосніше: — Ми не блазні, пане!
— Як же — ні? — розвів руками бургграф. — Хто ж учора пригравав та підбазікував голому королеві?
Сміх, немов вибух порохової бочки, потряс залою, і поник у цьому реготі Арсен. Розбити гуслі — не посмів, вийти — не рушив з місця; сміх переміг його, розчавив, і подумав гусляр, що даремно він закривався музикою, немов щитом, від сильних світу сього, одночасно прислужуючи їм. Так не можна, можна тільки відійти, як Яцько. А чому — як Яцько, чому — не як Осташко Каліграф? Хіба може встояти на світі один?
Бенкетний зал спорожнів аж уранці; іменитих гостей старости Одровонжа, п'яних, оббльованих, розносили в носилках слуги, розвозили в каретах.
Змучений, зім'ятий, чорний вийшов Арсен із воріт Низького Замку; не сказавши й слова Спиткові й Боцулові, поплівся провулками в бік Татарської вулиці і, зупинившись неподалік міської брами, сказав уголос:
— Прокляття вам. Не ступить більше сюди моя нога.
Пішов, і дивно було самому, що так спокійно, без давнього страху і без докорів сумління теж, іде до того місця, яке досі навіть у думках обминав, немов там давно приготований для нього надійний притулок.
На риштуванні біля щита з гербом Львова стояв щуплий, невисокий, весь заляпаний фарбою маляр — Арсен упізнав Збігнєва Хойнацького. Над головою лева, який передніми лапами сперся об скелю, він вимальовував золоту корону.
— Сервус, Арсене! — гукнув Хойнацький згори. — Так рано до "Браги"? Певне, перепив на королівському бенкеті?
— Перепив, Збиху. Перепив… А ти, бачу, герби вдосконалюєш?
— Аякже. Спохопився бургграф після приїзду короля, що це православний лев, і наказав домалювати йому корону — таку, як у польського орла.
— І стане лев католиком?
— А певне. І до катедри піде на пацєж[48], лише сумніваюся, чи вміє він по–латині.
— Цього не конче, Збиху. Поляки думають, матка боска молиться за ойчизну по–польськи; русини переконані: Пречиста Діва випрошує в Ісуса смерті ляхам клепарівською говіркою, але й ті, і ті забувають, що вона затята іудейка, яка навіть ідіш не знає, лише іврит.
— Та й то правда. А ти куди?
— Повіж, Збиху, навіщо ти мене спровадив у той вертеп? Захотілося тобі, ляху, з руського музиканта зробити блазня?
— А що — уже обзивали?
— Учора…
— То будь спокійний. Коли тобі кажуть, що ти блазень, а ти за це ображаєшся — значить, ти ще ним не є. Я ж не б'ю у морду того, хто мене називає малярем. Крім того, як видно, твою персону сприймають можновладці доволі серйозно: воюють з тобою. Та вони б тебе повісили, коли б ти сказав хоч четвертину того, що має право сказати блазень. О, та ти ще міцно стоїш! Ось коли тобі дозволять говорити, що думаєш, паплюжити вельмож, — то знай — тебе вже ніхто не боїться, і ти пропав.
— Розрадив ти мене… А я до Яцька йду.
— Видно, донині тобі добре жилося, що ні разу не відвідав бідолаху. А запахло бідою, то боїшся самотнім залишитися?
— Угадав, Збиху. Дотепер боявся жебрацтва, а нині…
— Немає жебраків, Арсене. Є бідні люди, є багаті і є блазні. Ми — бідні. Але ти все одно самотнім залишишся — Яцько на ладан дише…
— Хіба він один на світі? Ти ж є…
У темній прохолодній келії лежав на дощатій прічі Яцько Русин. Жовтий, худий — кістяк, обтягнутий шкірою, тільки очі живі й тверезі. Напевне, останніми днями Яцько вже не пив.
На сусідній прічі, поруч, сидів одноокий, без руки старець з довгим сивим волоссям: Арсен відразу впізнав жебрацького отамана Гаврила і знову здивувався, що більше не боїться його — немов та пропасть, яку Арсен проклав між скоморохами й жебраками, зійшлася берегами так, що її можна переступити, а натомість з учорашнього страху перед блазенським світом утворилася друга, і її переступити він не сміє. Сьогодні Арсен осягнув новий життєвий смисл, нову точку опори: він не один, він приналежний до багатолюдного знедоленого світу з першого дня свого життя і даремно так уперто й довго тікав від нього, шукаючи захисту в хрусткій шкаралущі відчуження.
Гаврило теж упізнав Арсена, але не сказав ні слова, тільки теплий полиск зблис у його оці. Він перевів погляд з Арсена на Яцька й прошепотів:
— Умирає…
Яцько блукав по стелі очима, вони були спокійні й умиротворені; він теж упізнав Арсена, бліді губи ледь розтягнулися у кволій усмішці й так застигли, а потім заворушилися, і в келії прожебоніло тремтяче й сумне:
Журо моя, журо, то–сь мя зажурила,
То–сь мене зжурила, з ніг мене звалила…
— Яцьку…
— Не чіпай його, — мовив Гаврило. — Дай йому попрощатися із світом.
Арсен присів біля старого, поклав гуслі на коліна й легенько підіграв останній Яцьковій пісні.
— Простіть мені, діду, — проказав він, водячи пальцями по струнах.
Старий не поворухнувся, не сказав нічого, а по хвилині заговорив тихо:
— Коли Марія з малям і Йосифом утікали аравійськими степами, на них напали бедуїни й пограбували. Підійшов вожак розбійницької шайки Дісмас, глянув на Ісуса й сказав: "Якби сам Бог народився, то не міг би бути кращим від цієї дитини". Він повернув святому сімейству награбоване, а Марія мовила: "Як виросте син — віддячить вам". І милосердний Ісус потішив розбійника, коли той умирав на хресті, словами: "Ще сьогодні будеш зі мною у раю".
— До чого це ви провадите, діду?
— А ти слухай і думай. Всесильний Бог у хвилину мученицького блаженства великодушно назвав розбійника собі рівним. А той повірив. Христос же після воскресіння зійшов у пекло, наказав ангелам зв'язати сатану і вивів у рай праотця Адама, праматір Єву і всіх пророків та святих. А про розбійника забув. Тоді Дісмас узяв свого хреста на плечі, помандрував сам до раю і сказав до архангела Михаїла: "Мовив Ісус: ще сьогодні будеш зі мною в раю, а то вже три дні минуло". Збіглися пророки й закричали: "Як, ми будемо жити разом із розбійником, багато чого міг би тобі Бог наобіцяти!" І вигнали простака з раю…
— Я зрозумів, діду. Ще вчора…
А я тобі, журо, та й не піддаюся,
Як піду до корчми — горілки нап'юся…
— О світлая земле руська… — зітхнув Гаврило. — Багата єси глибокими озерами, широкими ріками, крутими горами, чистими дібровами, токмо доброю долею позабута… Думаю не раз, хлопче, і богохульної тії думки боюся: недобрий наш Бог. Бо чом же на місці грішного Адама не створив праведного? А не хотів… Йому нудно було б без грішного люду, який можна карати і приймати від нього покаяння. А вельможі Богу уподібнюються і за його прикладом владарюють…
Ой, зійшлися люди, горілка ся пила,
Коло мого серця жура тугу звила…
Яцько Русин змовк, повернув голову до Арсена, промовив тихо:
— Прийшов, Агасфере… А що, багатьом сильним світу цього розпогодив чола? А по–їхньому співати так, бачу, й не навчився. І вигнали…
— Не кори, Яцьку…
— Не корю… Може, й правду мовив Владика: марно я проциндрив свій талан. Портрет святого із свинячими вухами пропав, а ті лубки…
— Ніщо марно не минає, брате. Я в тебе науку запосяг.
— Мовчи… — Яцько заплющив очі й більше не відкривав.
— Він зараз помре, — сказав Гаврило.
— Я залишуся у вас, — схилив Арсен на гуслі голову.
(Продовження на наступній сторінці)