Казимир наказав підпалити спорожнілі Ожидів, Юшковичі й Кути; цілий день стелились над полем чорні дими, але й тепер Олесько мертво мовчало, і не міг знати мазовецький князь, що, дивлячись на ту пожежу, плакав за валом поляк Войцех Марцінковський, старий римар, який усе життя працював, щоб збудувати в Кутах добрий дім для своїх дітей і внуків. Він дивився із–за заборола, як горів білий з нового тесу будинок на околиці села, і прокляв короля, його рід і плід.
Казимир вислав до воріт на Пушкарні вивідачів, щоб дізналися, чому так тихо в городі, а ті вернулися здивовані; підійшли–бо до самої залізної брами, і ніхто їх не спинив, гукали — не відізвався теж ніхто.
Польські лицарі палили вогнища, варили м'ясо в казанах, а в каплиці Олеського замку правив щодня службу отець Серапіон з Пліснеського монастиря і нічого більше в Бога не просив — тільки дощів.
Дощі таки впали на четвертий день облоги, опівночі, напередодні штурму. Насичене димами повітря ніби не витримало тягаря, спузи, сипнуло мжичкою, а далі прорвалося скісними струменями, яким не було кінця, — почалася затяжна жнивна сльота, яку в добрі роки ревно проклинали олесьчани.
Івашко став на коліна перед образом нерукотворного Спаса і гаряче молився.
До ранку напучнявіла підступна Ліберція чорними торф'яними водами, прогнулося тверде, мов криця, поле, і застрягли по осі колеса облогових башт. Королівські вояки запряглися разом із кіньми й тягли їх ближче до мурів, де біліла опока, схожа на вапняк, і тут тури застрягали намертво у в'язкому, немов смола, білому місиві.
У таборі засурмили труби — сигнал до наступу. Вершники миттю осідлали коней, а дощ лив і лив, коні застрягали по животи, осідали на крупи, вершники спішувалися, метушилися; Менжик і Казимир наказали відступати за спалені Кути; військо згортало намети і брело безмежними болотами, зупиняючись купами біля кущів та дерев, а тоді на башті Олеського замку залопотів руський стяг — золотий лев на білому полотнищі.
Уночі, як тільки почався дощ, помчав Івашків гонець до Підлисся; тепер же Костас Жмудський із своїм кінним військом ударив з–за Ожидова, польські лицарі ув'язалися у бій, та були вмить відкинуті назад у болото, а тоді гримнули з валів гаківниці, просвистіли хмари стріл; лицарі падали, брели; крик, веремія знялись над полем, що вже стало одним чорним озером — з острівками кущів, біля яких купчилися недобиті вояки.
Івашко кінноти не виводив — Костас Жмудський справлявся у тилу сам. Боярин приглядався з валу до побоїща і коли побачив, що багато вояків усе–таки вибирається з боліт до міських валів і лаштується до штурму, махнув мечем. З брами на Пушкарні вихопилися озброєні бойовими сокирами, бичами, ціпами піші безпанцерні городяни, вони, легкі, поскакали по купинах, звалених деревах і поодинці трощили закованих у лати рицарів. Попереду звихався з чеканом кушнір Галайда, розмашисто орудував ним і кричав хрипло:
— А не вбивай… А не вбивай невинного!
І почервоніло болотне поле.
Осташко стояв на валу обіч боярина, дивився на першу переможну битву, а знав: це тільки початок. Він чув крики свого друга Галайди і радів, що руки олесьчан не обагрилися невинною кров'ю, що благородством почалася їх війна — то чи ж допустить доля, щоб програли у битві чесні з нікчемними, господарі своєї землі з наїзниками і вбивцями?
Поляки вибралися з боліт і виходили на передмістя за Брамою. Тут вдарили на них Івашкові кінні вої, і впав у цій останній сутичці, тяжко поранений, гончар Микита.
Незабаром на князівських наметах опустилися стяги з орлами, а на їх місце піднялися білі…
Розділ десятий
ГОЛИЙ КОРОЛЬ
В опочивальні патриціанської лазні пахло вином і помаранчами, зрідка крізь двері коридору заносило гнилим смородом пари, поту й розпеченого каменю — це тоді, коли заходив якийсь пан у квітчастому халаті, а якщо надто розіпрілий — то й зовсім голий.
З підвищення у куті, на якому щовечора стояли головний музикант патриціанської лазні гусляр Арсен, дудар Спитко з Клепарова і молдавський лаутар Боцул із скрипкою, зручно було споглядати напівголих і голих вельмож, що, розімлілі, звалювалися у дерев'яні крісла, стікали потом, віддихувалися, висихали, а потім замовляли музику, пили вино й розповідали, перебиваючи один одного, фацеції, а іноді точилися тут впівголоса розмови державної ваги — тоді музикантам веліли грати голосніше.
До лазні у відповідні дні приходили змивати з себе бруд магістратські райці, лавники, поборці, суддя, інстигатор[42], писарі, речники, ландвійти передмість; окремо парилася виконавча служба — нічний бургомістр, дверник ратуші, ключник міських хвірток, вежові трубачі, васерляйтери[43], екзактори, ціпаки; по суботах — це був найвідповідальніший для музикантів день — довго сиділи в опочивальні бургграф, Арсенів меценат, і два брати — верховні повелителі світського й духовного життя на Львівській землі — руський староста Пйотр і львівський архієпископ Ян Одровонж.
— Ха–ха–ха!
— Під час покутної процесії, — говорить хтось (Спитко уже всіх розпізнає, хоч вони й однакові без одежі: "Це дверник ратуші"), — узяв мужик жінку на плечі замість хреста, а його питають, де хрест. "Та на мені, весь вік його ношу". А жінка каже: "Це правда, тільки несе його не Ісус, а анцихрист".
— Ги–ги–ги!
— Запросили трефніса до панських покоїв, — вступає у чергу на фацеції ключник Босяцької хвіртки, — а там усе в коштовностях та золоті. Трефніс закашлявся, а сплюнути ніде, то й харкнув панові в бороду. "Вибачайте, ваш–мость, — розвів руками блазень, — я нічого тут не побачив бридкішого від вашої бороди".
Не сміється ніхто: інша справа — мужики, а з великих панів більшим панам належить сміятися, виконавчій службі не пасує. Знічений ключник водить очима по обличчях — ну, хоча б один вискалив зуби!
— Хі–хі… — не втримався дудар Спитко.
— Маєш гроша! — втішився ключник.
Е, та тут не тільки музикою, а й підсміюванням можна заробити. Отак просто: засмієшся і маєш гріш…
То було ще на початку Арсенової служби в лазні. Не сподобався смішок дударя головному музикантові, і гріш його впік, ніби не в Спиткову, а в Арсенову долоню впав, але не сказав нічого, а похмурий лаутар Боцул ніби й не помітив; Спиткові ж заробіток сподобався, і він вирішив подвоїти свої доходи.
— Крикнув трефніс до пана, який ішов кладкою над болотом: "Гей, вважай, бо зроблю тобі те, що вчора одному вже зробив!" — Спитко впізнає васерляйтера. — Пан зліз із кладки в болото та й питає: "А що ти зробив тому вчора?" — "А те саме, що зробили осьдечки ви, вельможний пане".
Знову жарт про великих панів — сміху немає, а Спитко:
— Хі–хі–хі!
— Маєш два гроші! — шпурнув монету васерляйтер.
— А я бачив такий дзвін у Кракові, що як у нього на Різдво задзвонять, то на Великдень у Варшаві чути, — хтось віцує, а розохочений Спитко булькає у дуду, сміється на весь голос.
— Лови півгроша!
Спитко йшов додому багатий. Сказав на Ринку побратимам:
— Ходім на пиво, я плачу.
— Не п'ю на блазенські гроші, — відказав лаутар Боцул.
— А будеш далі реготати, — процідив Арсен, — іншого дударя знайду.
— Дурні, тож регочіть і ви — це ж гроші!
— Марш, псяюхо! — гаркнув Арсен.
…Патриції, звісно, до дешевих фацецій не вдаються, розповідають дотепні придибенції, видаючи їх за свої. А Спитко спробував заробити і в патриціїв.
— Я нині розбирав справу трьох злодіїв, але яких, якби ви знали, мосціпани! — затер руки інстигатор, віддихавшись після пари. — Прийшли вони до магістрату просити, щоб дозволили їм учити купців, як пильнувати свій товар, їм дозволили, а вони стали перед торговими рядами з киями і давай молотити ними болото, вигукуючи: "Quisque suas res attendat!"[44] Позбігалися до болота купці, а інші драбуги з їхньої шайки за той час позамітали ляди та й тільки їх бачили. Привели до мене цих трьох, а вони кажуть: "Хіба ми винні? Ми ж попереджували торгових людей, щоб пильнували свого майна".
— І ви їх, розуміється, виправдали, — втрутився у розмову міський суддя. — Треба б на ваше місце поставити мою пані — ото був би прокуратор! Кажу їй якось: "Будемо нині судити хлопця за те, що з чужою жінкою спав. Жаль мені його — спробую врятувати бідолаху". — "Врятувати? — поглянула на мене зневажливо Магда. — На горло треба скарати нікчему, який біля чужої жінки заснув!"
— Ха–ха–ха! — зареготав Спитко.
На сміх дударя ніхто не зреагував, а по хвилині ландвійт Зоммерштайн кинув зневажливо в його бік:
— Як уже захотів бути блазнем при панах, то навчися не тільки сміятися, а й сказати щось розумне.
— На, маєш! — прошепотів Арсен. — Ти й до трефніса ще не доріс.
А взагалі працювати музикантом у лазні було навіть цікаво.
(Продовження на наступній сторінці)