Першого дня погідного вересня виїхав із Степані на Берестську дорогу критий ридван. У ньому поруч з молодою княгинею, блідою, стривоженою лихими передчуттями, сидів понурий, заглиблений у свої думи сивоусий князь. Біля ніг, скрутившись клубком, дрімав блазень Генне. Попереду ридвана чвалувала кінна хоругва, позаду — загін татарських вершників, яких прислав ще Вітовтові хан Перекопської орди Улук Мухамед.
Пізно ввечері княжий кортеж зупинився на околиці Ошм'ян у невеликому, обгородженому частоколом меркаторії. Виставивши довкола заїзду сторожу, ратники й татари розташувалися у дворі; князь, Анна і Генне подалися до корчми на вечерю.
Свидригайло жадібно обгризав курячу ніжку й запивав вином; його старість зраджувала тільки сивина — князь був голодний і сильний, і знову подумала Анна про те, що завше її мучило: має сей муж усе і не має нічого, бо ніщо в його житті не було і не є постійним, він багато хоче зробити, а ніколи не доводить до кінця розпочатого діла, на нього кожної хвилини чигає лихо. Анна бачила себе в майбутніх днях: ніколи їй не втішатися багатством і спокоєм, шаною придворних і знайомствами із знакомитими державцями чужих земель; отак завжди пробуде в походах із своїм неспокійним чоловіком, і змарнується її молодість, і дочасно зів'яне краса в цьому розбурханому війною, розтривоженому литовсько–руському краю.
Анна була стомлена, довкола заїзду панувала тиша, підсилена густим шумом недалекої діброви, мовчанка в корчмі ставала гнітючою, і Свидригайло підморгнув до Генне, щоб розважив княгиню.
— Хочеш загадочку, пані ласкава? — спохопився блазень. — Ось відгадай: чого не мають князі?
— Затишку, Генне… — відказала Анна.
— Хіба тут не затишно? — буркнув Свидригайло. — Навіть пси не гавкають…
— Тому й моторошно…
— Не вгадала, не вгадала! — запищав блазень. — Князі не мають таких, які б хотіли за них до пекла йти.
— Не смішно, Генне, — прошепелявив напханим ротом Свидригайло.
Генне мусив розвеселити княгиню, він поповзав під столом і, вилізаючи, гукнув:
— Знайшов! Послухайте… Одна пані скаржилась лікареві, що сліпне. "Тим краще, — потішив її ескулап, — не побачиш, вашмость, чорта перед смертю".
Анна посміхнулася одним кутиком вуст, Свидригайло гукнув корчмаря.
— Постели пані. А ти, Генне, від дверей не відходь. Я піду перевірю сторожу.
Саме зійшов місяць, надворі було тихо й тепло, ратники спали на землі, підклавши під голови кульбаки, сторожа вартувала у дворі й за частоколом; світло в корчмі погасло. Свидригайло дивився на підпертий головатими кронами дубів сталево–срібний обрій, спокоєм несло над світом, і думалось йому, що ось тільки укладе перемир'я з королем і відразу подасться у Тракай, і в цьому замку на острові цілий місяць не засвітить жодної свічі і весь віддасться тільки коханню з Анною. Ні, спочатку закріпиться у Вільнюсі, як колись Вітовт, прибере до рук русинських бояр і воювати більше не буде — за плечима старість, а він нарешті має те, чого чекав довгих сорок років. Сорок років бідувань, утеч, приниження, неволі та боротьби під гаслом визволення Галичини, Волині й Подолії… Зашкребло під серцем сумління — таки обманув, таки зрадив, пролито стільки крові, чи не завелика то ціна за буздиган з посрібленим оперенням, де знайдеться такий, щоб хотів за мене піти до пекла… Перестань, князю, усе це дурниці… Кров…
Кров ллється з Божої волі — не князівської. Скільки її вицідив Вітовт, а що ліпшого зробив? А Ягайло? За ними ж гори трупів… Так, але один зміцнив Польщу, а другий Литву, я ж постановив був умоцнити Русь… Так думалось, вірилось, а нині все це ні до чого. Чому я, литвин, повинен уболівати за русинський край?.. А Ягайло — хіба він поляк? Але в Ягайла є Олесницький і весь краківський капітул, за ним — сила, а що мають русини, крім прагнення до волі й готовності до боротьби? Де їхній капітул, на який міг би спертися князь, король? Колись був, це правда… Але пропало, зникло, вмерло, як умирає грибковина, коли вирвати з коренем гриба. А чи вмерла — хіба не відродилася добрим політтям нині, наче по дощі? Не хочу. Боюся… Треба протоптати. Це страшна сила — той народ, дай лише піднятися, і він поглине маленьку Литву міццю і розумом, ми вже нині свого духу не маємо, тільки литовські герби — розмовляємо їхньою мовою, пишемо їхнім письмом; ми перемогли українну Русь і стали нею переможені. А тепер — хай тільки вони поєднаються з Костянтинами новгородськими та Василями московськими — і по Литві, і по ляхах проспівають схизматинські попи панахиди. Яка то велика сила… Але з ким я? Ні з ким… Я самотній, бо так само боюся і Польщі. Але її не так страшно. Хай краще поглине нас панство, а не смердюче хлопство русинське…
Свидригайло ходив у задумі двором, заклавши руки за спину. Місяць піднявся високо на небо, посріблив вершки дубів, було примарно хороше, князь так давно не бачив справжньої краси світу — хіба що в отроцтві, коли ще не терзали душу честолюбні бажання. Свидригайлові захотілося вбігти до кімнати, де спить Анна, розбудити її, пахучу, кохану, і піти з нею у глибину темної діброви по он тій висрібленій місяцем лісовій стежині — у таємничі нетрі, повні лісовиків, мавок, чортів, водяників… Та ні, хай спить, вона стомилася, він зараз ляже біля неї, обніме її — гарячу, спраглу — своїми сильними руками, а після радості покладе сиву голову на її груди і так засне…
— А–а–а–а!! — залунало раптом з усіх боків, гемонський рев наповнив увесь простір, не стало щілини в повітрі, де б не лунав цей дикий крик.
Скаменів Свидригайло, бо крик увірвався в його нутро і здушив страхом. Схопилися ратники, загалакали татари; князь отямився, скочив на першого осідланого коня скраю, у руці не було меча, на тілі не мав кольчуги — тільки кубрак з лосиної сириці; у темряві мечі викрешували іскри, гупали бойові бичі об шоломи, хекали чужі вершники, б'ючи сокирами по головах, ламався частокіл, кінь дибився на задні ноги під Свидригайлом, іржав і не міг вихопитися з–поміж людей, що навалювалися одні на одних і падали йому під ноги, і серед реву враз почув князь знайомий голос, це гукав Семен Гольшанський:
— Свидригайла живого! Щоб волосок не впав!
Викрик Гольшанського спам'ятав великого князя, він шарпнув вудила, кінь, топчучи живих і мертвих, помчав у глибину двору, плигнув через частокіл і поскакав шаленим галопом по висрібленій місяцем доріжці, полохаючи сонних лісовиків і мавок.
Нападники добивали тих, які ще оборонялися, оборону було зім'ято; Свидригайлові ратники й татари кидали зброю, благаючи пощади.
Литвини виважили двері меркаторію, півживий зі страху корчмар упав на коліна, трусився.
— Вставай! — гарикнув Гольшанський на єврея. — Ми не розбійники. Перед тобою великий князь Литви Жигмонт Кейстутович, — показав на худого з кістлявими вилицями й блискучими очима лицаря. — Веди до княгині!
Анна, перелякана й прекрасна, стояла посеред кімнати в одній сорочці. Упізнавши Гольшанського, спитала тремтячим голосом:
— Де мій муж?
— Утік твій хоробрий лицар, — презирливо всміхнувся князь Семен. — Мов тхір… Чи ж вартий він такої жінки, як ти? Заспокойся, княжно, ми спорядимо тобі ридван і повернемо тебе у Твер — батькові. Тільки запам'ятай: ти ніколи не була замужем за Свидригайлом.
Анна якусь мить дивилася на князя нерозуміючими очима і враз осунулася на долівку. Гольшанський наказав привести її до тями, одягти й запрягати коней.
— А я, а я, а я?! — підкотився живий клубок до ніг Гольшанського. — Де я буду, з ким? Горе мені, горе!
— Це ж Генне, — мовив Жигмонт Кейстутович. — Залиши його мені. Він вірно відслужив двом панам, хай послужить ще й третьому.
…На другий день у Бересті Ягайло віддав Жигмонтові перстень на велике князювання. Великий князь відписав королеві Кам'янець, Луцьк, Олесько.
Наприкінці вересня прибула до Берестя депутація від Михайла Юрші; він добровільно здавав Луцьк, сам же виїхав у свій маєток на Київщину. Ягайло надав Луцьку магдебурзьке право.
У Полоцьку Свидригайло збирав сили для нових битв. Бив поклони Борисові Тверському, благаючи віддати йому Анну. Князь обіцяв — як тільки княгиня видужає.
З Поділля від кам'янецького старости Михайла Бучацького прийшла на ім'я короля грамота, якою він присягав на вірність польській короні. Посланець повідомив Олесницького, що Федір Острозький передав Бучацькому свій меч, а сам подався у Києво–Печерський монастир.
У Львові Пйотр і Ян Одровонжі чекали підданської депутації з Олеська. Почався жовтень — посли з останньої твердині Галицької Русі не приходили.
Розділ дванадцятий
КОРОЛІВСЬКІ МИЛОСТІ
Упав золотий накрап на Гаварецькі ліси. Вчепився кленового листя, крушинових кущів — і понесли прохололі вітри золотий мор по березині та бучині; спалахнули свічі самотніх осокорів на безлісному Вороняцькому хребті, зжухла жорстка трава, вранішні їдкі тумани точили пожовкле листя; у тихому смутку злітав густий падолист із крутих схилів на гончарські обійстя, що курилися горбатими печами й пахли випаленою глиною.
(Продовження на наступній сторінці)