Земляни повернули голови до дверей; боярин, відсунувши ногою лаву, вийшов назустріч Каліграфові.
— Ну й живучий ти, Осташку! — мовив Костас Жмудський з Підлисся, похитуючи головою. — Як же тебе, таку мізероту, не замели сніги, вовки не з'їли, опришки не закатрупили…
— Добрий серцем єсьм, — кволо всміхнувся Осташко. Відштовхнувся рукою від одвірка, важко опустився на бокову лавицю. Боярин подав йому кухоль з вином, Каліграф жадібно випив цілющого трунку. — Я був у руках опришків. Зустрічався з ними біля Каменецького стовпа за Берестям.
— І що? — впало кілька голосів.
— Воїни це суть, а не опришки. Воїни без вожака… Я їх спитав, за що воюють, вони ж спочатку примусили мене перехреститися і добре приглядалися, як я складаю пальці до хреста, а переконавшись, що я православний, відповіли: "За Русь. Сказали–сьмо громаді, аби не йшли на двірські послуги й панові Яшовському вже не були послушні, бо князь Свидригайло йде на католиків, котрі уярмили нас".
— За Русь, за Русь!.. — крекнув Януш Підгорецький. — Так і дивись — наплодиться тепер такого шумовиння, що й сам спокійно не заснеш. Їм аби волю — то й на своїх підуть.
— А підуть, — відказав Осташко. — На лихих підуть, а потерплять і невинні — так мусить бути без єдиноначала. Дайте їм вождя. Чого ж наші бояри бояться їх більше, ніж чужих? Зумійте ви здобріти серцем хоча б у цю тривожну годину…
— Він мудро каже, — мовив Костас Жмудський. — Але хіба великий князь…
— Що сказав Свидригайло? — перебив суперечку Івашко.
— Боярине, — підвівся з лави Осташко, якось винувато глянувши на Костаса. — Христом–Богом прошу, не покладайся усією душею на князя. На два боки грає цей музика, присяй–бо, залишить нас посеред танцю. Родичається він з Борисом Тверським на догоду русинам, а з Руссдорфом трактує. Чи ж то йому болить наш біль — він корони хоче, а не русинської волі. Якщо йому буде вигідно, він потрактує завтра із своїм братом Ягайлом супроти нас.
— Що ти плетеш? — підвівся Костас. — Як смієш…
— Усім відома твоя чесність, Костасе, і я розумію, що болять тобі мої слова про твого знакомитого родака, — розвів руками Осташко. — Дай же то Боже, щоб я помилився…
Івашко понуро глянув на Каліграфа:
— Чи не радиш ти мені — від тебе й такого можна чекати, — щоб я себе проголосив великим князем?
— А ти гадаєш, що вождь родиться з печаттю на чолі? Час створює вождів… Я не кажу — будь ти чи інший. Але заворушився край, не було ще такого за сотню довгих літ — весь народ встає. А то ж — сила. З такою силою виходили колись галицько–волинські князі навіть проти татар.
— Інші то часи були… Що нині вдіє мужик з рогатиною проти королівського лицаря, який у сідлі виріс? — зітхнув Демко з Ожидова.
— Бо ви перестали бути лицарями — надто сито вам їсться, затепло спиться. Ще й не спробували, а вже наперед знаєте: не встояти. Ex, відьма, відьма все наробила!..
— Яка відьма? — загомоніли земляни, забобонний сполох майнув по обличчях.
— Хочете, розповім яка… Жив ув одному замку лицар красен, давніми битвами славен. Давніми, та не нинішніми. Трапилось щось із ним, чи то йому було пороблено: помітили воїни, як день відо дня згасає його доблесть. То переляканий, у поті страху прокидався із сну, то здригався від посвисту нічного птаха… Замість того щоб вести ратників на битву, посилав послів із викупом, на ніч зачинявся у своїх кімнатах на сім замків, удень приймав до себе лише найбільш довірених — боявся навіть своїх. Згодом почав його лякати стукіт шашеля у дереві. Не знав лицар сам, що з ним трапилося, ненавидів себе за свій страх, але нічого не міг із собою вдіяти. Одного ранку крізь відчинене верхнє віконечко влетіла прудка ластівка, і лицар помер від переполоху… Ніхто не міг розгадати причини ганебної смерті відважного колись богатиря. Та ось спіймала сторожа відьму, що прокрадалася до замку. А відьму легко впізнати — крізь поліно, в якому випав сук. Взяли її на диби, колесували, пекли залізом, аби повіла, що поробила лицареві. І відьма призналася: коли він спав, вона вийняла з його грудей лицарське серце, а вставила замість нього заяче.
Івашко понуро дивився в землю, лють, змішана із соромом, наповзала тінями на його обличчя. Дехто із землян криво посміхнувся.
— Смієтеся з казки? — примружився Осташко. — Тільки не казка це. Більше ста років тому католицька відьма почала прокрадатися до наших сердець: страхом, улещуванням, дибами і привілеями. Католицький мор хоче вигубити спочатку наші душі, щоб потім легше взяти нас — випотрошених, мов порожні гарбузи. Стряхнімося від луди страху й ласої спокуси! Народ чекає… Ненавчений? Навчіть. Розсіяний? Зберіть докупи. Та невже в нащадків Данила Галицького насправді забилися заячі серця? Підіть погляньте: он там, за горбами, чорніють руїни древнього Пліснеська — там ваші предки на смерть стояли і всі загинули, а не здалися татарам. Чому боїтеся ви? Дивіться, що роблять гусити. Хіба Жижка або Прокіп народилися з булавою у руках? Чи, може, для того, щоб появився серед нас вождь і з пастухів зробив героїв, потрібен спочатку свій Ян Гус? — Осташко закашлявся, сягнув по кухоль з вином. Рука трусилася, він мовив тихо: — Простіть мені печаль мою. Кому ж повім?..
Тихо було в хоромах. Слова, що лилися з уст хворого Осташка, напливали на присутніх, мов розпечена лава; земляни, які хвилину тому насмішливо поглядали на мізерного Каліграфа, опустили тепер очі, бо сором добирався й до них; Івашко стояв посеред кімнати з опущеними руками, його дужа постать зігнулася під тягарем Каліграфових слів, костисте обличчя враз налилося багрянцем — Осташко мовчки чекав кари за зухвальство.
— Ні! — крикнув Івашко. — Ні! Ще не встигла відьма прокрастися у наш замок. А коли хтось почув, що бувала вона біля нього в ночі — не держу. Тільки пріч тоді із землі Олеської! Панове, розходьтеся по своїх дворах. І з кожного села робіть фортецю. З людей — фортецю. Жодного шляхтича не милуйте, жодного католика…
— Що ти задумав, спам'ятайся! — подався до нього Демко з Ожидова.
— Війну! Зрадить Свидригайло — кликнемо на допомогу сусідніх князів. А самі поки що станемо крицевим ланцюгом від Кам'янця–Подільського через Олесько — до Луцька. З Федором Острозьким, з Михайлом Юршею. Піднімайте народ за православну Русь!
Преслужич зупинив погляд на Костасеві Жмудському, чекав, що він, литвин, повість на його слова.
— Я з вами буду — що б не трапилося, — сказав Костас.
До хоромів увійшов каштелян.
— Панове, Давидовича в Олеську немає. Бачили його вчора пізно ввечері: виходив із загоном ратників за Браму.
— Прокляття! — ударив кулаком об стіл Івашко. — Як він смів… Посилай гінців у Теребовлю!
Удосвіта Орисю розбудив кінський тупіт на подвір'ї. Схопилася з постелі, припала лицем до шибки: обгороджений високим частоколом двір повнився вершниками. Озброєні ратники спішувалися, прив'язували осідланих коней до палів біля конюшні.
— Батько! — тихо скрикнула. — Приїхав провідати… Рідний, любий. Таточко… — шепотіла і в потемках швидко одягалася. — На коліна впаду — забери мене звідси… Не буду тут…
Боязко глянула на двері, що вели до кімнати свекрухи — певне, не спить стара, недремне в неї око за невісткою; повернула голову до других дверей — навпроти, за якими живе, окремо, рум'янощокий Адам. Він теж уже не спить — звечора рахує гроші, а вдосвіта підглядає з галереї, як виходять слуги до роботи.
Слава Богу — не приходить більше до неї. Першої ночі боялася, хоч знала, що не минути їй цього; зсудомила її огида, коли Адам прийшов і ліг поруч; напружена, ворожа й холодна ждала, проте він до неї навіть не торкнувся. Жде ласки, подумала, а дати її не могла. На другу ніч він грубо потягнув Орисю до себе, пригортав, м'яв, а вона не могла збагнути, чому далі залишається чистою. Наступного разу теж не розділив з нею ложа, він скаженів зі встиду, і аж тоді зрозуміла Орися, що буде при ньому дівчиною завжди. Легше стало від цієї здогадки, з погордою й зневагою, на які тільки здатна здорова жінка, відштовхнула від себе немічного валаха, і тоді прийшло до неї усвідомлення волі: навіть церква не в силі узаконити на все життя неосвячений близькістю шлюб.
Однак волі не було. Батько не приїжджав, а за нею слідкували всі. За ворота двору, що стояв на околиці Теребовлі, її не випускали й на крок: одвірний слуга стояв біля зачиненої брами й дивився незворушно мимо її обличчя, був глухий, мов бовван, на вимоги, погрози, просьби. Свекруха сказала: "Негоже молодиці самій вештатись дорогами, чого тобі тут бракує?", і зрозуміла Орися, що її замкнено до клітки, з якої самій не вибратись ніколи.
Таточко приїхав!
А ночами снився Арсен. Не той, котрого цілувала на цвинтарі — поривчатий, закоханий, і не той — зажурений, з опущеними плечима, якого востаннє бачила на подвір'ї, коли віддавав батькові дукат, а безтурботний скоморох на луцькому ярмарку, що співає пісню про Орисю, обпікає коханням і навіки зникає між людьми, мов голка в сіні. І були ці сни для Орисі єдиним життєвим пристанівком у брудному й мерзенному світі.
(Продовження на наступній сторінці)