Але можна бути вільним — для цього так мало потрібно. Позбудься тільки ілюзії про важливість свого існування. Заробляй на хліб, не улещуючись до хлібодавця, зневажаючи його в душі, і знайди для себе маленьку мету — що всі ці втіхи згадаєш у свою судну годину і зрадієш ними перед смертю. Може це бути вино або жінки, або ж — найпростіше: у кожну вільну хвилину зумій радіти з того, що тобі дано бачити живий світ. Ти мучишся, ти голоден, тебе б'ють, ти змерз — усе це видасться тобі марницею, коли усвідомиш, що ти міг зовсім і не появитися на світ і не знав би, що таке голод, холод, побої і відпочинок від них. Тільки так можна знайти для себе сенс існування у цьому розміреному сум'ятті.
Місто оживало, люднилося, метушилося — усі чогось потребували. Купець починав ошукувати, лихвар нараховував лихву, суддя шукав винного, кат чекав жертви, Владика видумував для себе безсмертя, Хойнацький стоїчно малював двері в магістраті, вірячи, що слава сама його знайде, у пив'ярні на Вірменській Арсенові не доливав шинкар, бажаючи розбагатіти.
Тільки гусляреві стало легко й затишно — у своїй самотності, відокремленості від людей він знайшов волю у невільному світі. Пив і заздалегідь втішався словами, які скаже Симеонові Владиці, коли повернеться до його піддашшя на Руській:
"Майстре, ви всі раби, а я вільний. Я співаю для насолоди самому собі — мов птах. Співаю не за плату, я беру плату для того, щоб співати. І мені байдуже, хто мене слухає і як оцінює мій спів. Усі на світі — раби, бо хочуть багатства, влади і слави. А я — лише малої втіхи для себе. І тому ви уподібнюєтеся до блазнів, я ж — до солов'я!"
Перед вечором Арсен вийшов з пив'ярні на Вірменській, поплівся провулками й забрів до єврейського кварталу. Прохожі вступалися йому з дороги, і з цього він був задоволений, приємне відчуття незалежності, відчуження від юрби гріло його все більше, Арсен почував себе зовсім самотнім і вголос наспівував вуличну пісеньку, яку почув уже тут, у Львові:
Dziwna rzecz, że pan ekzaktor stał się faraonem
On z żydami wojnę toczy, krzywdę czyniąc onym…[38]
Співав і думав, що якби він завтра не йшов на службу до патриціанської лазні, то цією пісенькою тут, на Бляхарській, таки б заробив якийсь гріш у цих скупих людей у жовтих ярмулках і в сукманах з жовтою латкою на грудях. Але не мусить — заробіток учорашній і завтрашній уже дав йому волю, проте пісенька доспівувалася сама з веселим присвистом:
Nie grosz od trzech, ale trzy bierze od czwartego
Grosz do skarbu oddaje, a trzy do swojego![39]
Назустріч йому йшла жінка у фалдованому плащі і Баликовому чепчику, вона чомусь не хотіла обминати його; Арсен, заточуючись, відступив набік, але жінка вперто йшла на нього. Зупинилася, обдала теплим подихом і з безсоромною відвертістю дивилася йому в очі.
— Добрий вечір, пане музиканте…
Відсторонив її рукою, буркнув:
— Хоч би очі опустила, безстиднице!
— Ту patrz na ziemię, bo jesteś z gliny, a ja na ciebie, bo jestem z twego żebra[40]. Гарно співаєш. Може, підеш у нашу синагогу за кантора? А–а, русин… А я жидівка Ханка. І обоє ми по вулицях волочимось. Ходім, звесели мою самотність. Я в боргу не залишусь, я вмію… Мене люблять і вірмени, і поляки, а русина ще не мала.
— А ти… — Арсен спробував посміхнутися. — Ти це теж робиш з благословення короля?
— Що, що? А–а, так, і кожного дня молюся за його здоров'я, бо другий буде гірший… No chodź, przecież nie jesteś sodomitą![41]
Повія узяла його за руку, і він слухняно пішов за нею, бо був вільний і мав своє право на маленькі втіхи, а нічого великого не жадав. Нині було вино й буде жінка, завтра прийде якась нова радість; жінка звернула в браму, що вивела в тісне, оточене високим муром подвір'я, потім вони піднімались стрімкими рипучими сходами вгору. Від теплого дотику жіночої руки прокинулось у Арсена млосне бажання, воно навально опанувало ним, солодка дрож пронизала тіло, коли жінка відмикала двері; у кімнаті він уже нічого не бачив — тільки її шию, плечі, груди, звабливе вгнуте лоно; Арсен квапливо роздягав її, вона прошепотіла: "Ти такий голодний, а гроші маєш?", він вийняв з кишені все, що залишилось, дав їй, вона ахнула: "Та коли я це відроблю?", Арсен упився в її губи і потягнув до ложа.
Шал минув так раптово, як і прийшов: жалюгідне відчуття спустошення протверезило Арсена, він боязко глянув на жінку, хвилину тому таку звабливу й жадану, тепер — змучену, зношену, з прив'ялими слідами давньої краси, підвівся з брудного лежака й хапливо почав одягатися. "Оце й усе… І нині, і завтра, і завжди — дрібні радості, які мають принести мені свободу, життєвий смисл і втіху в судну годину…" Був злий на себе, бо знав, що в людей, від яких він утікає, щось є інше, вище, краще, вони борються за те, а він не вміє, а тому глузує з них; сердитий був на жінку — сильну, здорову, яка теж, подібно, як і він, утікає від життя, рятуючись брудною волею; жінка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме відробляти всі гроші, і вони обоє тихо розійшлися б, коли б Арсен не сказав:
— Міцна, як кобилиця, а…
— А ти! — прошипіла вона, підвівшись на лікті. — Ти не продаєшся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах і в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камінь, не куєш, не шиєш, не копаєш, не воюєш! Я тіло продаю своє, ти ж — душу… А до моєї вам усім зась, бугаї голодні! Та, може, я… Та, може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті. А ти, що ти із своєї ганьби придбав: вино і курв!
— Я не мав мами… мене не утримували… — прошепотів Арсен і стиснув до болю повіки. Ілюзія свободи, яку він видумав нині для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, — докторські тоги, аудиторії, диспути і жебраний хліб жака, й обличчя дівчини — єдине, яке йому запам'яталося з усіх жіночих облич, постало перед ним і зникло, і в цю мить він уперше відчув, як жорстоко тисне на нього світ лещатами безвиході; він радів, що вивільнився з неволі, а ще дужче впокорився, і тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землі, не можучи вдихнути повітря, пил набивається в очі, рот, вуха, і він гине, мов черв, під ним.
Струснув собою, хміль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсім близько, існував світ, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена він був недосяжний. Хмільна патока гусла, твердла, він застогнав: "Я ж не слимак…" — і звалився на підлогу.
…Лежав і ніжився на високих подушках, на білих простирадлах, під пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, він гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очі; Арсен відчув біля себе тепло дівочого тіла, йому хотілося відкинути ковдру й поглянути, і притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволі й м'які; добрий і щасливий, він міг лише прошепотіти:
— Орисю…
Йому ніхто не відповів, і він набрався сил, щоб підвести голову. Тяжко було підводитися, та врешті одірвався від подушки і в синюватому ранковому світлі на заяложеному тюф'яку побачив осунуте, з темними підковами під очима обличчя жінки, яка спала.
Арсен упав долілиць на рядно й беззвучно заплакав.
Вістки про те, що Свидригайла проголошено у Вільнюсі великим князем Литво–Русі, а переляканий король, уступивши братові Поділля, оголосив у Львові привілей русинській шляхті, дійшли до Олеська скоріше, ніж устиг повернутися Осташко.
Нелегка то була дорога, Каліграф прибився до Олеського замку аж перед Різдвом — пішки. Торгові шляхи, якими ще недавно їздили купецькі каравани та упряжки путніх бояр, враз обезлюдніли: озброєні косами та рогатинами мужицькі ватаги вешталися по всьому краю. На Холмщині згоріло Ратно, у Белзькій землі — Буськ; польські шляхтичі залишали свої двори й утікали на захід; опришківські загони множилися, зростали і, не з'єднані поміж собою, воювали поодинці іменем Свидригайла за Галицько–Волинську Русь. Сам же Свидригайло чекав у Вільнюсі мирної депутації від короля, яка мала засвідчити, що Поділля з замками у Кам'янці, Бакоті й Скалі передані Федорові Острозькому. Нічого більше великий князь не вимагав від Ягайла, а на Литовській Русі розгорялася народна війна. Стражник не впізнав Осташка. У сірій латусі, на яку розжився у кметів біля Берестя, й високій баранячій шапці Каліграф скидався на гнома; довго мусив пояснювати, хто він такий; з вартівні повиходили ратники, і аж Микита–гончар, який теж відбував сторожову службу, добре приглянувшись до пришельця, вигукнув:
— Та це ж Каліграф, Боже милий! Іди, йди, Осташку, до боярина, він уже, певно, заупокійну по тобі відслужив… Пан Івашко саме раду радить із землянами.
У замкових хоромах олеського державця сиділи за столом семеро землян із семи волостей Олеської землі. Чекали на суддю Давидовича, який ні разу не зводив прийти на раду. Сьогодні Івашко послав за ним каштеляна і чотирьох ратників. Не захоче йти — привести силоміць: замок і город готові до оборони, треба готувати залоги в селах.
Осташко став на порозі, зняв шапку й знесилено оперся об одвірок.
— Чолом, боярине… — проказав тихо.
— Живий! — вигукнув Івашко, схопившись з–за столу.
(Продовження на наступній сторінці)