— Ex, Каліграфе, Каліграфе, — зітхнув кушнір і спересердя вдарив кулаком об кулак. — Чи ж то люд наш став уже таким під'яремним бидлом, що ніколи не спроможеться повернути собі відібране?
— Сліз людям ніхто не поверне…
Мартин повторював свою проповідь десь у сусідньому дворі, і вже не смішила вона Галайду.
— Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? — думав уголос кушнір. — Сам же по–божому з людьми, тож хіба не бачить: суддя, щоб обігнати в багатстві самого старосту, панщину на своїх угіддях подвоїв, чинш потроїв, землі скуповує по всій Волині і Подолії, а Івашко йому доньку — таку квітку… Таж до Юда православний, він і свата свого продасть, єже йому хто заплатить добре.
— А може, Івашко тебе боїться…
— Мене?!
— Черні боїться… Сам–то добрий і справедливий, зате псів лютих біля двору тримає. Щоб мав ким відігнати вас, коли забагато зажадаєте.
— Ось воно що… Не дурний казав, де багатство, там прокляцтво. Але що він без нас зможе?
Осташко кивнув Галайді головою, прощаючись, і попрямував до міських воріт.
— А ти куди, Осташку? — окликнув Галайда.
— До замку, — відказав Каліграф, не зупиняючись. — Там мені треба бути.
— Кожен нині мусить стати на призначене йому Богом місце і твердо на ньому стояти, — промовив сам до себе Галайда.
Стражники вже другий день відганяли від брами замку вродливу молодицю, що добивалася до самого пана державця. Вперта жінка наче й не чула погрозливих окриків, грізних облич озброєних людей ніби й не помічала, її можуть убити, розіп'ясти, заморити голодом у темниці, але тільки після того, як вона зустрінеться з боярином Івашком Рогатинським. Хай і не думають, що вона піде звідси: пройдуть вибранці, мости піднімуть, а тоді хто сюди добереться?
На неї уже й не звертали уваги. Де ж бо то чувано — впустити жінку за ковану залізом дубову браму замку або ж викликати на забаганку якоїсь баби старосту, котрий з ранку до вечора й не присяде, зустрічає вибранців, готує їх у хоругви, приймає провізію і амуніцію, стежить за роботами біля валів, показує, де ставити намети, сам проводить екзерциції[27] з новобранцями.
Осташко ішов дорогою, що стрімко спиналася над аркадами до замкової брами, і поглядав униз: у підніжжі гори стояли ряди білих наметів, біля валу форкали на прив'язі коні, а на майдані, що сягав аж до Бродівської брами, гарцювали комонники. Осташко мало не наткнувся на жінку, що сиділа на камені неподалік в'їзних воріт, схиливши на руку голову, і вельми здивувався, бо що могла робити тут жінка. Молодиця ж, побачивши Осташка, схопилася, обняла його за коліна, заблагала:
— Каліграфе, ви письму і вшеляким мудростям учений і боярин до вас милостивий, просіть, хай випустить мого Микиту, бо не винен він, а що мені, молодій, робити без мужа, та поки я його діждуся, то й минуться червоні яблучка!..
— Скажу, молодице, — скрушно похитав головою Осташко. — Обіцяю, що скажу… — І подався до брами.
Постукав ковтачем, що висів на ланцюжку, у квадратове вічко глянув стражник.
— Передай бояринові Преслужичу, що йому б’є чолом Каліграф, — мовив Осташко.
Довго чекав, а Марія Микитиха, рада, що хоч одна добра душа появилася біля цієї понурої фортеці, яка здавалася їй однією великою тюрмою з кривавим лобним місцем, шибеницями і розмаїтими знаряддями тортур, скаржилася співучим голосом на свою біду:
— Травичка зелена, комашка маленька, бджілка злотокрила на сонечко дивляться, росичку п’ють, чистим повітрям дихають, а мій Микита в темниці гниє, світа Божого не бачить, рученьки–ніженьки черв роз’їдає… А за віщо? Учепився Давидович Гавареччини, мов багачів яких, бо дізнався, що горшки на ярмарок вивозимо. І щороку подвоює чинш. А нам руки ломить від тії роботи, він же, червоний, мов кармазин, у шкіру не влазить. Але Бог є, є Господь на небі — скарає супостата. В чепці він уродився, та на посторонку здохне..
Загримотіла брама, відчинилася, стражник пропустив Осташка.
— Підожди тут, до боярина проведе тебе лучник, — сказав і пішов у сторожку — глибоку нішу в мурі.
Осташко розглянувся довкола. Квадратовий дитинець упирався зліва в основу прямокутної башти, від якої тягнулася аж до брами, обминаючи криницю з великим коловоротом, забудова, викладена дикими валунами — певно, хороми; у забудову втискався вузький прохід. З боку Вороняків здіймався високий мур з галереєю, справа тулилися до дуги муру низькі цейхгаузи[28], челядницькі гридниці. Звідти долинав гамір і брязкіт металу.
Каліграф помітив, як за ним сторожко стежить стражник, він подумав, що здобути цей замок нелегко — ні мури, ані людей, і все ж здався він Осташкові островом, закинутим серед чужого моря — немало таких островів на Червоній Русі, Волині й Подолії, але ж є десь у них і свій православний материк…
До нього підійшов лучник, пов'язав йому хустиною очі й повів до Івашка.
Простоволосий, у кубраку, сидів Івашко за столом. Голостінні хороми на другому поверсі башти з вузьким вікном–бійницею служили Івашкові канцелярією, де він перебував під час облоги й військового набору, а іноді приймав тут землян і послів.
Боярин був похмурий, обличчя його не розпогоджувалося після весілля. І все стояла перед його очима Орися у хвилину прощання.
…Відгуляли. Скоморохи сумлінно відробили гривню, заплачену їм ще в Луцьку, — за себе й за Арсена. Орися, видно, відплакала своє раніше, бо за два дні гульби не зронила ні сльозини, хоч би для годиться, — повинна ж сплакнути молода бодай раз; відраділа своє ще в дитинстві і не усміхнулася ні разу, коли відтанцювала з дружками останній дівочий танець, а мала б усміхнутися, бо так повелося на всіх весіллях за давніх часів, не пригорнулася до батька, коли молодий забирав її з дому, — дивувалися гості, бо такого прощання ще не бачили, і не дозволила Адамові взяти себе на руки, коли той хотів, теж за старим звичаєм, висадити на весільний ридван, — відбула Орися своє весілля, наче замість неї присутній був її мармуровий образ: прекрасний і неживий.
"Спасибі, батьку, за хліб–сіль", — сказала, схиливши голову в скупому поклоні.
Здавив сльози Івашко і простягнув руки, щоб востаннє обняти дочку — ще чисту, не торкану, не обніману ніким чужим, але Орися стояла незворушно і холодно дивилася на батька, чекаючи благословення.
А Івашкові умить згадалося, і так бажав він, щоб і Орися про це саме спімнула… Тихий Рогатин у сніговій завії, і баскі коні з гірляндами дзвіночків на кантарах, попід вікна ходять хлопці з вертепом, лунко б'ється коляда об крицеве холодне небо, візник коней пугою лякає, свистять по снігу сани — ідуть Преслужичі до бабки на Острів з кутею. Івашко обгорнув бараницею Параскеву, а мала доня перелізла з маминих колін на батькові, під бараницею тепло, мов у запічку, знайшла розпорку в його шубі, теплими ручками поповзла до шиї, обняла, дихнула у бороду молочним запахом, прошепотіла: "Ти найдужчий у світі".
Орися стояла у стриманому поклоні, а зринуло в пам'яті зовсім інше — таке далеке, мов давній сон або пригода з забутої казки: весняне надвечір'я, а на подвір'ї дударі такої дивної грають, а чорновусий парубок співає про пана Івана, в якого кінь кращий, ніж у короля, в якого лук міцніший, ніж у гайдука…
Івашкові умить почулося ридання дзвонів: на вишитих рушниках несуть олеські земляки домовину, туск крає до безтямного болю серце, несуть на вічний супочинок дружину Параскеву до каплиці святої Катерини, а поруч з Івашком, до його плеча притулившись, ступає Орися і без слів шепоче: "Ти найрідніший мені на світі".
Орися стояла із схиленою головою і бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть і небуття, а він до життя її кличе, і вона цілує його, забувши, що поцілунок на цвинтарі приносить закоханим вічну розлуку…
Згадався й Івашкові красень–гусляр, який ось тут, на цьому місці, віддав йому дукат і просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли її спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блідими очима зятя і жахнувся від думки: в цю мить він, не вагаючись, віддав би дочку за скомороха, аби тільки вона усміхнулась і припала до його грудей.
Згадала й Орися похилу постать Арсена, що віддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гірко:
"Спасибі, батьку…"
Відсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.
Рвонули коні…
І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.
— Служити прийшов, боярине, — сказав Каліграф.
— Мені?
— Землі нашій.
— То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?
— За скорописця буду у вас.
— Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! — змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. — Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!
(Продовження на наступній сторінці)