— А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! — несподівано для себе самого заярів Осташко. — І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, — наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. — Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..
— Ну, прости, — зітхнув Івашко, сперши на руки голову. — Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую — велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…
— Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?
— Радь.
— З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.
— Випущу. Тільки не додому — уб'є його Давидович. Воїном буде.
— Не вір Давидовичу.
— Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував — свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!
— Облегши подать поспільству…
— Досить! Ратники, тисячі ратників — що їстимуть?
— Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?
— А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?
— Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?
Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.
— Знаєш що, Осташку, — мовив згодом боярин. — Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка — вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою — у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся — твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла — від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…
Вони вийшли в дитинець, Івашко підійшов до заґратованої хурдиги біля криниці й гукнув:
— Гей, стража! Відімкніть.
Стражник підбіг до залізних дверей, скреготнув ключем.
— Виходь.
З темної нори муру боязко, поволі вийшов блідий зарослий чоловік; Марія нізащо не впізнала б тепер свого Микиту.
— Відпочив, гончарю? — спитав насмішливо боярин.
— Не дай Боже нікому… — вистогнав Микита.
— Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузі зброю дадуть і — до намету, в хоругву!
— Боярине…
— Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.
— Та я… Та я за всіх… за все!.. І за Мартина теж…
Перед вечором Микита вийшов за браму — в кольчузі, шоломі, з мечем при боці. Ішов до свого намету. На камені сиділа жінка, і скрикнув Микита, уздрівши Марію.
Вона довго приглядалася до ратника, очам своїм не вірила, а потім з плачем припала до мужа.
Тут не можна, Маріє, не можна, — віднімав Микита жінчині руки і гладив їх. — Я ж воїн, Бог допоміг… А ти йди додому, крути горшки і продавай. Може, мене відпустять на день–два, я буду проситися. Іди.
Він збіг униз на леваду, де стояли намети, Марія довго дивилася йому вслід, а потім пішла дорогою над аркадами — горда, немов княгиня!
Розділ сьомий
КОРОНАЦІЯ
Після святого Якуба, коли втомлене спекою літо вже улестилося до ласкавої осені, на Вавелі залихоманило. Королеві донесли, що з Відня, минаючи Познань, йтиме ескорт від Сигізмунда з короною до Вільнюса.
Треба було негайно їхати в Литву. Може, ще вдасться мирно вмовити Вітовта незатіювати коронаційного з'їзду. Та ось з Рима прибув до Кракова легат з папським листом. Мартин V велів Ягайлові прийняти гуситських вождів, які вершать свої "прекрасні походи" по Європі, але не перестають добиватися відкритого диспуту з католицькими ієрархами. Папа пропонував вислухати й переконати їх словом, щоб припинили кровопролитну війну. При цьому передав королеві листа вождя гуситів, адресованого Сигізмундові. Проповідник Прокіп Лисий, який перейняв після смерті Жижки гуситську булаву, погрожував імператорові:
"Ми боремося, як відомо вашій імператорській світлості, за чотири артикули. Хай слово Боже приголошується вільно — не лише тими духовними особами, яким папа довіряє місію проповідництва. Хай приймають причастя усі християни — не тільки духовенство. Хай кожен, незважаючи на сан, однаково відповідає перед законом за свої гріхи. Хай духовна влада відділиться від світської. Для захисту цих артикулів ми взялися за меч і не покладемо його доти, доки їх не визнає весь світ. То хай тобі буде відомо, приречений королю, що ми провадимо з тобою війну не задля користі, а ради Христової істини. Раніше ніж позбавиш нас слави, сам станеш ниций, раніше, ніж образиш Христа, сам славу свого імені переміниш на вічну ганьбу перед народами".
Можливість здійснення цих погроз була тепер для всього світу очевидною: гусити здобували в Європі місто за містом, твердиню за твердинею, добиралися до Польщі. Сигізмунд сам був безсилий, а походу польсько–литовських військ на чехів боявся більше, ніж гуситів. Тому єднав собі короною Вітовта.
Ягайло наполягав, щоб зустріч з гуситами відкласти на пізню осінь, спочатку треба покінчити з коронацією у Вільнюсі. Єпископ Олесницький думав інакше. Хіба королеві не відомо, що Зигмунт Корибутович разом з колишнім луцьким старостою Федором Острозьким присягнули таборитам на вірність? Хіба забув, що вони із своїми загонами під проводом Прокопа Лисого доходили нещодавно до Познаня і Гданська — гнав же король тоді гінців до папи з благанням скликати антигуситський собор. Потрібно спершу знешкодити ближчу небезпеку…
Вслід за легатом прибув від папи ще один посланець. У Базелі–на–Рейні тільки–но почалися приготування до Вселенського собору, а вже на ратуші, на мурах, стінах будинків гусити вивісили листки з маніфестом, який гласить:
"Католицька церква відмовляється провести публічний диспут, боячись, що оголяться усі її гріхи. Гусити воліють вести війну словом, а не мечем, та слова їм не дають. Проте світ уже переконався, що Бог на боці гуситів. Папа, кардинали, єпископи, прелати, пройняті страхом, самі собі готують загибель".
Мартин V повідомив короля, що католицька церква готова прийняти гуситів на соборі й довести їм свою правоту, але до того необхідно вислухати їх у Кракові, щоб мати можливість гідно підготуватися до словесного бою із схизмою на соборі.
Ягайло вислав гінця до познанського підкоморія з наказом за всяку ціну затримати ескорт з короною; Олесницький відправив на Мораву до Прокопа Лисого заложників.
…У посольському залі на Вавелі зібралися професори Ягеллонського університету і весь капітул краківської єпархії. Чекали короля. Його ввели, тримаючи під руки, два лицарі–охоронці. Ягайло — плюсклий, помітно осунутий за останні місяці — сів поруч з Олесницьким. Підвівся єпископ:
— Панове! Ми зібралися тут у тяжкий для нашої держави час. Гусити проникли на наші землі, нам ледве вдалося врятувати Познань і Гданськ. Імператор Священної Римської імперії бездіяльний, він зайнятий більше коронаційними справами відступника Вітовта, ніж згуртуванням сил проти схизматів. Тому апостольська церква поклала на нас священну місію — очистити Чехію від гуситської зарази, не дати поєднатися західній і східній схизмі. Його преосвященство папа Мартин V дав повну владу польському королеві судити зрадників костьолу й відпускати вину іменем Рима. Нині на наш суд прийшли верховоди чеської ребелії, яких ми повинні допитувати у підвалах Вавельського замку. Проте милостивий король погодився їх вислухати. Уведіть кацерів![29]
До посольського залу увійшли вождь таборитів Прокіп Лисий, його соратники Петро Англік і Вільгельм Костка та банітовані в Польщі — небіж короля Зигмунт Корибут і Федір Острозький. Дверники провели їх до лави, що стояла збоку, — наче для підсудних.
Ягайло набундючився, відвів очі, щоб не зустрічатися поглядом із своїм племінником, якого колись, у згоді з Вітовтом, мітив у чеські королі, не думаючи, що незабаром доведеться приймати його як одного з керівників ворожого стану. Адже за нинішню зустріч із гуситами мусив віддати заложникам п'ятьох прелатів — професорів Краківського університету. Олесницький з ненавистю поглядав на Федора Острозького: сьогодні він змушений провадити з ним принизливий диспут, а міг же колись згноїти його у крем'янецькій тюрмі.
Єпископ, не встаючи, звернувся до Прокопа Лисого:
— Найясніший король і капітул краківський милостиво дозволили, щоб ви пояснили, за віщо проливаєте християнську кров.
Вождь гуситів підвівся.
(Продовження на наступній сторінці)