— Хіба вона тиняється? — здвигнув плечима Митя. — Вона ж працює. Ти ж сама казала, та й я бачив у журналах її нові твори, їх люблять, я сам мрію написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марі її самостійність у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича і дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врешті розгледіла і мала сміливість покинути, не фальшивила, не лицемірила. Я не знаю, який він — цей її коханець, але, справді, мамо, я заздрю йому. Я б хотів, щоб мене любила така жінка — розумна, талановита, самостійна!
— Надто самостійна!
— І для якої поговір — ніщо, — вів далі Митя, — і яка не створена для кислої метушні хатніх злиднів, а живе вищим інтелектуальним життям, може бути другом-товаришем. Ні, мамо, я радий за Марі. Коли буде нагода, передай їй привіт від мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це відчував змалку.
— Побачення скінчено, — байдуже повідомив черговий жандарм.
Ах, скільки ще хотілося сказати синові. І так завжди. При чому тут Марі і її легковажний романі І в той же час подумала — може, й добре, що трохи розважила його сімейними плітками Вона, як завжди при несподіваному закінченні побачення, — завжди це ставалося несподівано, хоча знала — двадцять хвилин, не більше, — заметушилася, дрібно-дрібно почала хрестити Мнтю, хоча знала, що він давно невіруючий, але ж це було споконвічне материнське прощання.
Зашепотіла:
— Бережися, голубчику мій, я клопотатиму, далі клопотати му!
— Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, — ласкаво мовив найрадикальнішнй у Росії нігіліст. — Все буде гаразд. Поцілуй від мене усіх наших.
— Арештований, до камери, — байдуже, як автомат, проказав жандарм.
9
— Марусенько, мила моя, дорога! Нарешті!
— Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
Вони обіймалися і цілувалися, дві подруги — Марія і Сонечка, яча була вже не панночка Рутцен, а пані Пфьоль, бо нещодавно вийшла заміж за орловського поміщика Пфьоля Олександра Карловича. Він давно вже не був орловським. Жив і служив у Петербурзі, навіть не в малих чинах, і мав прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марію, зустрівшись з нею цього літа в Парижі. Сонечка теж не так давно повернулася з-за кордону, але з Марією вона досить довго не бачилась. Після студій співів і музики в Дрездені вона вчилася в Лондоні.
Як багато хотілося розпитати, розповісти подругам! Навіть добре, що Олександра Карловича не було дома і вони могли говорити вволю. Розмова була, як завжди при таких зустрічах, непослідовна, хаотична, але не припинялася ні на мить: і коли Сонечка влаштовувала Марусю у відведеній їй кімнаті, і коли Маруся пішла митися з дороги, а Сонечка теж пішла за нею; не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася і, звичайно, коли, нашвидку перекусивши і випивши кави, сиділи вже на низеньких пуфах у затишному Сонеччиному будуарі.
— Так ти познайомилась у Лондоні з Герценом? — спитала Маруся.
— Аякже! Мої милі Рейхелі — от чудові люди, вони просто були мені за батьків, написали заздалегідь Герцену, і, коли я приїхала в Лондон, він від них перейняв опіку наді мною Він, правда, дивувався, чому я поїхала до Лондона, а не в Париж, але ж я воліла брати уроки у Гарсія, брата мадам Віардо Я й не мріяла потрапити до неї в учениці, ти ж, напевне, знаєш її характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у неділю, я завжди приходила до Герценів. Свої ж, росіяни... Я, правда, більше бу вала на жіночій половині, з жінками — Татою. Не Мейзенбуг, Наталією Олексіївною, коли та була вільна.
Але ж ти багатьох бачила, не тільки жінок, я гадаю?
Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунін, коли ді знався, що я від Рейхелів, заспокоїтися не міг Німців він не любять, з Мальвідою Мейзенбуг весь час сперечався, а втім — цікавився, чи пам'ятають його дрезденці.
— Я теж познайомилася з ним, коли він приїздив до Парижа, — докинула Марія. — А от у Лондоні так і не була більше.
— Був там Саша — Герцен-Юніор, — вела далі Сонечка. — Він, як повернувся з Гейдельберга, став іншим, зовсім наче підмінили його. Тільки й розмов про Росію, про революційні справи.
— Певно, Олександр Іванович задоволений? Він страждав, що його діти далекі від цього.
— Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю діяльність, став просто політичною людиною. А наукова його діяльність?
— Уяви, він не кинув своєї зоології, працює, пише статті, виступає з лекціями. Він, між іншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росії. Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
— І я тієї ж думки, — погодилася Маруся.
— Хоч яка я завжди далека від політики, але ж хіба можна лишатися байдужою? — мовила Сонечка.
— Та ще після року, проведеного в Лондоні, близького знайомства з Герценом та Огарьовим.
— Безперечно, — сказала Сонечка. — Я на багато речей тепер іншими очима дивлюся, хоча і я, і чоловік зовсім осторонь від усього.
"Це й добре, — подумала Марія, — для мене зручніше, що я саме у них зупинилася".
— Хоча б ці пожежі, — зітхнула Со'ня. — Ти не уявляєш, який то був жах бачити, як займається один будинок за іншим. Ніколи не було таких величезних пожеж.
— Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русі не горіло?" Це ж абсурд, що уряд приписав ці пожежі студентам, таємній організації. Невже ти віриш у це?
— Звичайно, ні, ніхто з освічених людей у це не вірить. А які утиски почалися! Мій чоловік каже, що вони зовсім не потрібні, такі утиски. Вони лише викликають обурення навіть у тих людей, які й не хочуть втручатися у політичні справи. А їх навпаки — наштовхують на небезпечні роздуми. Ну, чому, приміром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися літератори...
— Саме тому...
— Наче всі літератори вороги уряду.
— Коли б так! — засміялася Марія. Соня насварила їй пальцем.
— Будь обережна, ти не уявляєш, що тут діється. Ну, що Чернишевського забрано, це вже всі знають, і твого кузена Писарева. Взагалі після пожеж все так круто повернулося, всі стали такі підозріливі, недовірливі, неприємно стрічатися з людьми. їй же богу, я заздрю тим, хто тепер за кордоном.
— А я, навпаки, тим, хто тут, — і, з мить помовчавши, Марія додала:— Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернігові. Ти ж у Чернігові бувала — коло Красного мосту. Це краще, ніж у Стародубі. Він раніше писав, що в Стародубі житимемо. Взагалі, весь час у нього плани міняються. То він сповістив так задоволене, що в Чернігові видаватиметься газета "Десна", там такі добрі друзі в нього — Глібов, Ніс, Дорошенко. Ти ж Дорошенка Іллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай і мене там у газеті наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пісні чеські переклала. У мене там, у Парижі, завелися друзі чехи. Коли оце лист знову від Опанаса. Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що копієчки щербатої з тих грошей, зароблених в акцизі, не візьму. Не подобається мені, навіщо він ту свою працю чесну та хорошу на цю змінив.
Сонечка цього не розуміла. Яка різниця — аби сам чесно працював.
— Ні, ні, — переконливо заперечила Марія, — то зовсім інші гроші, вони пектимуть мені руки.
— А багато він тобі надсилає взагалі, що не печуть? — спитала, усміхаючись, Соня. Вона знала безгосподарність Опанаса.
Марія засміялась і обняла подругу.
— Правду кажучи, поки що ні, тільки ті, що за мої книги одержує.
— Оце вже дійсно чесно зароблені. Ти там дуже бідуєш, певно, Марусенько?
— Ні, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з Білозерським, побуваю в редакціях російських журналів. А у Каткова я свої рукописи забрала, в цього мракобіса нізащо не друкуватимуся, хай хоч без копійки сидітиму. Я була незадоволена, що Іван Сергійович мої оповідання йому передав.
— Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже і "Современник" і "Русское слово" тимчасово припинені.
— Я знала, але що поробиш, мені не було вже кому доручати свої справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
— А все ж таки, коли ти гадаєш зовсім повернутися? Марія щиро призналася:
— Їй же богу, не знаю.
— Але ж ти поїдеш тепер до Чернігова?
— Аякже, — сказала Марія, хоча знала: до Чернігова вона тепер не поїде. Та як вона про це скаже Пфьолям?
Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сиділи за обідом. І знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернігів.
— Не радив би я Марії Олександрівні тепер туди їхати, — сказав багатозначно і солідно Олександр Карлович. — Там були арешти, обшуки, взгалі становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось більше, ніж просто незадоволення. Ні, ні. Коли вже Опанас Васильович стільки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марія Олександрівна там, а син у Парижі, уявляю, скільки буде хвилювання. Хіба неправда?
— Ваша правда, — зітхнула Марія. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернігова тепер їхати. А що поляки напередодні рухавки, вона й сама знала краще за них.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)