Члени комісії, які розглядали справу "пропагандистів" та "кишенькової друкарні", навіть не могли читати вголос ці рядки зухвалого юнака. Це уже було б злочином проти царствуючої особи імператора, бо весь постріл проти примітивного Шедо-Феротті, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної особи імператора, проти них самих. Він писав, цей хлопчисько, цей новоспечений кандидат університету: "Шедо-Феротті дорікає Герцена в тому, що той ніби порівнює себе з коронованими особами. В цьому докорі виявляється як моральна низькість, так і розумова малість Шедо-Феротті. Яка ж різниця між простою людиною і помазаником божим? І яка ж охота чесному діячеві думки порівнювати себе з царственими лежебоками, які, користуючись довірливістю простого народу, пожирають із своїми придворними гроші, добробут і робочі сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би провести паралель між Олександром Івановичем Герценом і Олександром Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким порівнянням".
З яким сарказмом, нищівно, без краплини поваги написав він:
"Слабкі люди, поставлені високо, легко стають злочинцями. "Злочин", на який ніколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмінно зроблений ним як самодержцем всея Росії. Тут місце псує людину, а не людина місце".
І він цілком одверто закликав у своїй листівці до революції: "Повалення благополучно царствуючої династії Романових та зміна політичного й громадського устрою становить єдину мету і надію всіх чесних громадян. Щоб за сучасного становища справ не бажати революції, треба бути або зовсім обмеженим, або цілком підкупленим на користь панівного зла".
Писарєва рятувало лише одне — його листівку не встигли надрукувати і розповсюдити. Спочатку він взагалі відмовлявся від усього. Та потім, коли вже зрозумів, що саме відомо слідству, зізнався, що написав він під впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, — одне слово, ніхто через нього не постраждав і сам він намагався весь час запевнити себе, що він витримає цей термін ув'язнення, не загубивши ані часинки! Тридцять два місяці — дев'ятсот сімдесят п'ять днів — двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин — один мільйон триста шістдесят п'ять тисяч шістсот хвилин...
Поряд з усім, що піднесло його на стільки щаблів угору, в ньому лишалося ще стільки зовсім дитячого, адже було йому, коли його заарештували, двадцять два роки!
Нічого, ці години і хвилини, які він, як маленький, смішний гімназист, вирахував для себе, він не промарнує навіть тут. А попереду ж іще все життя!
Коли б тільки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому хочеться написати, про що він тепер передумав і заново переоцінив. Та й про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хіба він усе написав? Йому хочеться написати далеко глибше, майстерніше, і він вірить, що це він зуміє зробити.
На черговому побаченні з матір'ю він просить:
— Мамо, голубонько, виклопочи мені дозвіл займатися літературною працею! Адже і гроші потрібні, я ж знаю, як ви там бідуєте.
Мати перелякано слухає цю неймовірну просьбу...
* * *
Варвара Дмитрівна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова з— "прошенієм". "Прошеніє" матері по-жіночому наївне, по-материнському просте — дозволити її синові, що сидить заарештований в Олексіївському равеліні, займатися літературною працею, мотивуючи це тим, що заробіток потрібний не лише для самого заарештованого, але й для його родини — матері й сестер, які жили з цього заробітку.
Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенаті розміркували тггчим, власне,— це може пошкодити? Адже всі статті, які напище заарештований, проходитимуть найсуворішу цензуру.
Дозвіл було дано.
Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрібнішим почерком, передавалось такими ж "кульками" те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала їх так само і переписувала чітко і красиво. Яке щастя! Митя міг знову писати і знову друкуватися! Після восьмимісячної заборони "Русского слова" журнал знову почав виходити. За місяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за місяць — "Очерки из истории труда".
Але ж він хотів написати ще про Базарова — велику статтю, він обов'язково напише її тут і присвятить матері — найкращому своєму другові.
Звичайно, лицемірний піп Полісадов заважав йому своїми солодкогласними теревенями!
Митя потурив його і забув про нього. Він думав про майбутнє. Не своє майбутнє. Зараз він уникав думати про це. Про майбутнє людей — незалежних, чесних, вільних.
* * *
Щоразу, коли мати під'їздила до цих проклятих стін на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собі все, що терзало її дні і ночі, повсякденно і повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотіла зітерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз він вийде до неї, її юний кучерявий ясноокий син, її первісток, — зараз безправна казенна істота під номером, і їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, "кришталевого хлопчика", так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнішу тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що він пише, а вона переписує, — молодь читає й сприймає з ентузіазмом, захопленням, вірою.
Митя вийшов, як завжди, усміхаючись їй. І усмішка була як завжди — така, що всі зуби блищали! І в очах така ж ніжність і любов до матері, яка світилася, коли був маленьким хлопчиком. І очі, і усмішка вмовляли: "Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як і був. Мій розум, мою душу цим стінам не перемогти".
...І вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою віру, що все оточуюче зараз — скороминуче, тимчасове, неспроможне їх перемогти.
— Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, — казала мати, — але, знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав — у нього там у фортеці мало витрат, вистачить і п'ятдесят карбованців...
Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою світлу душу.
— Чорт з ним! — добродушно сказав Митя. Хотів висловитися міцніше, та при матері стримався. — Аби тільки можна було друкувати. Він знає, що я зараз неспроможний відстоювати свої інтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь більше написати, щоб ви не терпіли нестатків.
Все ж таки добре, що його люба робота — журналістика — дає засоби існування 'родині навіть тепер, коли він ув'язнений.
— Ну, а дома як? Вірочка, Катюшка? — спитав він про сестер.
— Вірочка читає від рядочка до рядочка все, що ти пишеш, і намагається дістати всі ті книжки, всіх тих авторів, яких ти хоч побіжно згадуєш, щоб прочитати до твого повернення.
— О, — засміявся Митя. — Вона гадає, я не повернусь ще багато років? Адже вона людина сумлінна, не те, що я, який інколи тільки листав, а при нагоді згадав.
Мати зітхнула. Він — не сумлінна людина? Він тільки перелистував? А хто ж написав після лікарні, важкої хвороби, за три місяці дисертацію і одержав за неї срібну медаль, та й то половина професорів вимагала золотої! Отакий він завжди, а інші журналісти — де їй розібратися в усіх угрупованнях — лають його егоїстом, нігілістом, зарозумілим.
— А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: "Це для мого Миті"...
— Ну, от вона в іншу крайність впадає, — знову засміявся Митя. — Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема ніяких сумнівів. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нівроку. Запевняю, коли був я на волі, ти б непокоїлась дужче, — жартував він. — Скільки дурниць я міг би накоїти! Я міг би програти в карти всі гонорари, я маю підозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру "по маленькій", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я міг би знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловіком, я міг би знову закохатися!
Отак він завжди жартував і втішав, щоб применшити перед нею важкість свого становища. Як їй хотілося притиснути зараз його рідну голову, цілувати його розумні, але такі дитячі очі і сказати:
— Грай в карти, закохуйся, роби які завгодно дурниці, тільки будь коло мене, на волі! Що це все, порівнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свідках-жандармах!
Адже їй не спадало на думку, що на волі він накоїв би інших "дурниць" —далеко серйозніших навіть, ніж прокламація-відповідь Шедо-Феротті на захист Герцена!
— Да, от ще новини, про Марі Маркович. Вона, кажуть, зовсім розійшлась з Опанасом Васильовичем.
—Правда? Як добре!
— Що ж тут доброго? — заперечила мати. — Я не дуже симпатизувала йому, та коли ти вийшла з своєї доброї волі, маєш уже чималенького сина, отак покинути чоловіка, зійтися з молодшим за тебе юнаком...
— З ким? — зацікавився Митя.
— Кажуть, це племінник Герцена, син його кузини Тетяни Петрівни Пассек, кандидат наук, юрист. Перед ним була відкрита певна й гарна кар'єра, він поїхав за кордон, зустрів там нашу Марі, і, незважаючи на матір, тиняються скрізь удвох.
(Продовження на наступній сторінці)