От вже на це Митя Писарєв не звертав ніякісінької уваги. Хай "вони" дратуються, а не він! Що ж, він зачинений у казематі, за гратами, під пильним наглядом. Але ж дух його, розум його — вільний! Його людський розум, волі якого ніхто не може поставити меж! І воля його розуму переможе.
Які не були передбачливі тонкі спеціалісти жандармерії, а не змогли вони ані передбачити, ані подолати ту силу, що протидіяла їм. Навпаки, вони немов навмисне зібрали в один час, в одну фортецю, в одну найстрашнішу катівню — Олексіївський равелін, куди споконвіку, від його заснування царі кидали своїх найнебезпечніших ворогів, — саме сюди тепер посадили гурт людей, розум яких подолав не лише ці грати, він подолав простір і час. У цьому равеліні сиділи в різних камерах-одиночках, але воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов, Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.
Вони всі були зайняті, і не лише Писарєву заважав протоієрей Полісадов. Просто "старші" були розважливіші. Хоч "старші" теж були далеко не старі! Чернишевському минав тридцять третій рік, Сєрно-Соловйовичу — двадцять дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох років, був серед них зовсім молодий.
Ці "старші" знали, що нема в руках царського правосуддя ніяких доказів провини, і тому були переконані, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо і не уявляли, що "правосуддя" гарячкове фабрикує фальшиві докази, наймає людей, які пишуть підроблені листи й підписують підробленими підписами, свідчать, — а проти цього ув'язнені безсилі, безправні й безпомічні. Вони не знали всієї цієї смердючої кухні, інакше хіба писав би і двічі, і тричі, настійно, з благородною вірою, що він може переконати імператора, свої листи Сєрио-Сояовйович, щирі листи, викладаючи в них думки і плани щодо устрою державного управління на благо всього народу? Яка наївність! Ці листи судова комісія, судді не вважали за потрібне давати перед всемилостивіші очі імператора. А що б імператор сказав, коли б і прочитав, приміром, хоча б ці сторінки:
"Я настійно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрій скінчив своє існування в історії. Тепер ще уряд сам може провести переворот мирним шляхом і зробити Росію найщасливішою країною. Але часу згаяно немало, і його небагато попереду. Кожен пропущений рік несе в сучасному і готує на майбутнє лихі біди й наближає нас до страшних потрясінь. Я благаю вашу імператорську величність ім'ям усього для вас священного і дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свідомо і беруся підтвердити вражаючими історичними зіставленнями. Переворот у державі неминучий, тому що відбувається переворот в поняттях..."
Звичайно, комісія боялася, що імператор — "ангел-визволитель" — міг би прочитати:
"Низка безперервних хитань і напівмір з боку уряду посилює роздратування в суспільстві. Докази перед очима: скасування кріпаччини, яке мусило викликати в усьому світі безмежне захоплення, призвело до екзекуцій, розвиток письменності — до закриття недільних шкіл, тимчасові цензурні полегшення — до небувалих каральних заходів проти літератури, безліч фінансових заходів — до чимдужчого розладнання фінансів і кредиту... Хто знає історію — знає, що провина усього цього не в людях, а в установах, які не відповідають вимогам часу, і це приведе до страшних наслідків..."
Він, двадцятидев'ятирічний чоловік, відкинув абсолютно страх, він наче сам готував собі петлю на шию або принаймні шлях до Сибіру відвертим викладом своїх ідей і міркувань. Адже по справедливості ні в яких кримінальних діях його не могли обвинуватити, ніяких "улик" для суду не було. Йому здалося — звідси, "з глибини тюрми", його голос долине до найвищого земного судді — імператора, і він зможе з ним чесно й одверто, по-людському говорити, і ув'язнений писав абсолютно одверто про себе, про "найстрашніших" ворогів самодержавства, за зв'язок з якими, власне, його було забрано — про Герцена й Огарьова. Адже справа судова так і іменувалася: "За зв'язок з лондонськими пропагандистами".
Микола Сєрно-Соловйович писав про них:
"Пізнавши їх особисто, важко не віддати справедливості їхньому серйозному розуму й найбезкорисливішій любові до Росії, навіть коли б я не поділяв їхніх думок... В Огарьові я знайшов невтомного трудівника й одного з найглибших знавців нашого економічного стану..." І він наполягав: "Зло не в окремих особах, а в часі і в обставинах. Ми хворі радикально, і тому лікування повинно бути радикальним і серйозним. Відшукувати в такий час зловмисників, щоб знищити їх, — однаково, що намагатися позбутися якогось сипу чи віспи, зриваючи її... Не пропаганда викликає роздратування, а загальне становище справ. І лондонські, і всілякі інші пропагандисти — продукт часу. Знищіть цих людей — їхнє місце посядуть інші, ще небезпечніші, якщо не зміняться обставини..."
Він мав сміливість повчати самого імператора!
"Істинна державна мудрість у тому, щоб зрозуміти, що всі ці люди не зловмисники, а люди міцних переконань, і що від їхніх здібностей розумний уряд зумів би здобути величезну користь для держави. Справедливість цих думок я міг би довести позитивними даними й фактами, і якщо уряд побажає, — всі мої здібності й знання до послуг вітчизни".
Він наївно сподівався, що уряд "прислухається і використає його знання і досвід", адже він так одверто написав: "Мої переконання були й лишилися чесні й чисті. Визнаю, що вони не урядового відтінку і не схвалюють канцелярського порядку, якому я протидіяв словом і ділом".
Він гадав, що його одвертість допоможе йому вирватися з фортеці і він знову працюватиме, як він вважав можливим для себе у цей жахливий час. Він зовсім не дивився як на провину, що він відкрив книгарню і першу в Санкт-Петербурзі читальню при цій книгарні. Так працювати — він міг. Служити — нізащо! Не дивно, що читальню закрили!
Нікого-нікогісінько він не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю співучасників, тому що зарані обміркованої пропаганди я не вів. Але мені довелося б назвати безліч людей..." Звичайно, з ким не доводилось зустрічатися і за кордоном, і тут, у крамниці! І T In за дурне питання! І яка порядна, чесна людина може давати список своїх знайомих? "...крім того, я, зі своїми поняттями про честь, швидше пішов би на страту, ніж став би Іудою..."
Уряд і готував йому повільну, але неминучу страту. Недарма Герцен говорив про нього, як про одного з найчистіших і благородніших людей свого часу.
Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами своїх переконань до царя. Він не був таким наївним, і потім — він вважав, що його обов'язок надалеко більший.
Він звертався до всіх людей. Особливо до молодих людей і цього часу, і до молодих людей майбутніх поколінь, які жадали відповіді на питання — а що ж робити? Що треба робити тепер? Які вогні світитимуть їм? До якого ідеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок?
Микола Гаврилович там, в Олексіївському равеліні, писав твір, який відповідав, "що робити" — "Что делать?".
Він поспішав. Він ще не знав, що на нього чекає, та вже передбачав: хмари збираються щільніше й щільніше, його оплітає мерзенне плетиво нахабних фальшивок, наклепів. Йому брутально брешуть в очі наймані провокатори й шпигуни на очних ставках, і навколо немов зсуваються ще міцніше, ще вужче ці мури. Судова комісія не мала аж ніякісіньких доказів, але ж відчувала, що головний проводир революційної молоді тут, у Росії, —це він, Чернишевський, і коли нема наявних доказів, — їх треба сфабрикувати!
Він був безсилий розірвати це брутальне плетиво нахабної брехні й підробок, так само як розбити мури. Але він мав, він мусив так багато сказати людям, молоді і за всяку ціну передати рукопис на волю. Треба було поспішати, поспішати, адже він не знав, що його чекає. Можна було чекати усього від цього "праведного" суду! І він поспішав. Він встиг написати!
Ох, коли б він тоді ж дізнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис пройшов потрійну цензуру. Великорозумні цензори не добрали ні глибокого змісту, ні тайнопису твору. Вони вирішили, що нічого небезпечного в цьому романі нема. З багатьма печатками і підписами дозволу Микола Олексійович Некрасов, редактор "Современника", нарешті, одержав його в руки і тримав як найдорогоцінніший скарб. Після восьмимісячної заборони "Современник" знову мав право виходити. Як чекали в редакції і всі друзі твір Миколи Гавриловича! Твір, написаний в Петропавловській фортеці!
Некрасов сам повіз його до друкарні Вульфа, де друкувався журнал. Це було неподалечку від його квартири. Раптом, вже під'їжджаючи, Некрасов пополотнів. Який жах! У кишені пальта рукопису не було. Не було на сидінні, ані долі під ним. Він вронив його десь по дорозі. А може, в метушні забув дома найголовніше, для чого поспішав до друкарні? Мерщій повернули додому. По дорозі дивилися на брук, на панель.
Авдотія Миколаївна Панаева, вірний соратник і любимий друг, злякалася, побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жіночою винахідливістю, почала вигадувати, які заходи треба вжити. Треба одразу, не гаячи часу, дати оголошення в газеті, пообіцяти нагороду. Це, справді, був жах — адже чернетки твору не було і не могло бути в автора у фортеці! Був один примірник, написаний у таких неймовірних умовах, і з цього примірника треба було одразу набирати в друкарні. Більшого нещастя не могло трапитися!
(Продовження на наступній сторінці)