— Я краще піду, — погасло сказала Надійка, враз нкось посірівши, не випускаючи валізки з рук. — Дякую, що розкрили очі. Краще тепер, ніж пізніше… — і спазматично вхопивши ковток повітря, рушила до дверей.
— Надійно, почекай! Ти ж нічого не знаєш! — вхопився за голову Микола й рвонувся за нею. — Надю, не йди!
Але Надійка була вже за дверима.
Микола вхопив шапку й пальто, вибіг слідом за нею. Але, о чорт! І Майя вже тут!
— Без мене? О, ні, без мене нікуди не підеш! — швидко говорила вона, наче захлинаючись. — Ти — мій чоловік, і я, я — чуєш? — я піду за тобою скрізь! — на весь коридор гукала гніда гадюка. — А ви, ґречна панно, вчіться, як треба завойовувати чоловіка!
Вона ще й глузує!
Єдине, що вдалося, — умовитися з Надією про зустріч. Вони мусять зустрітися, хоч би й як стерегла Майя. Надя простить, бо зрозуміє, що її Микола попався в пастку шантажу зухвалої самиці.
То як тут можна зосередитися на Ведах і Зенд-Авесті? І що тут поможе Заратустра?
39
Гіркість та цікавість зіллялися докупи й роздирають Гаїну. Сьогодні сталося нове щось, воно не таке просте. Ануж, як то воно виглядає збоку?
Два дні не бачили одне одного. Востаннє було повно пристрасти й раю. Сьогодні — холод. В його очах — сірий вигаслий попіл нудьги, в її очах — холодна цікавість. Отакими поглядами зустрілися в дверях. Потім ще раз зустрілися, в коридорі, — не дивлячись, але бачучи одне одного, розминулися. Саме були відчинені нікна, провітрювали залю. Шкодує Гаїна, що вона на цих кілька хвилин вийшла. Так зблизька побачила це обличчя! Набрякле, очі не зелені, а жовті, лінії простягнулися від крил носа до уст… І голос його почула: не баритон, як у її уяві мало б бути, а з козлячими нотками в тембрі… І оця незначність того, що промовив: "Вітерець? Я відчуваю…" — до когось звернене.
Все це її розчарувало.
В цей час він також багато чого не ухвалив у ній, не сподобав. От він уже й пішов.
І так сіро, безбарвно стало від сьогоднішніх розчарувань! Яке ж було б жахливе провалля, коли б вона наважилася на листа, який сором!
Все це — попіл від спаленого паперу. Дмухнув — і нема.
Тепер залишається одна розрада: холодні спостереження. Він у її очах не виділяється з маси всіх оцих студентів, дипломантів, аспірантів. І нема сенсу прикидатися перед самою собою, бо в серці її нема палючого жару.
А в цей час надворі поетично замислена зима з білими панорамами, з пухнастими снігами. Місто в снігах просто потонуло, провалилося в снігове поле. І в цім несподіванім білім просторі Гаїні стає так ясно: річ не в тім, що в її душі нема нічого. Ні. Гаїна виснажується під того, що нема чим заповнити душу. Цей чоловік із козлячим тенорком не заповнить, ні. В ньому нома задушевности, або ж… не знайшов він дороги до неї, а вона до цього.
От цей крах марень на тлі незачеплено білих снігів — чи не подія це? Її треба пережити, випити до дна. І'іркий цей трунок, та де ж імунітет? На тому світі (читай: у старості) чорти примусять смолу пити, то треба звикати.
40
Тут у фойє великої книгозбірні Микола й Надійка можуть, нарешті, поговорити.
І не знати, з чого почати.
— Як це трапилось у тебе з цією рудою злюкою? — несміливо запитала Надія.
— Надю, я обіцяв тобі сказати всю правду і ти мені вір. Я бриджуся нею, — почав свою сповідь Микола.
Але Надійка не розуміла ось чого:
— Як же це так, що ти дозволив, щоб у тебе на ліжку сиділа особа, якою ти бридишся?
— Я й сам не уявляв, що може бути в образі жінки така потвора. Її ніщо не спиняє. Можеш уявити собі: коли я безцеремонно замкнув перед нею двері й на її грюкоти не обзивався, хоч усі сусіди чули, вона — знаєш що?… Вилізла карнизом до вікна, розбила шибку й улізла до кімнати. Чи мав я кликати міліцію?
— Ну, а далі?
— Ну, і далі те саме: коли я вдаю, що сплю, вона цілими годинами цокотить ножем об тарілку, об склянку, — об що попадеться. І так може тероризувати до ранку. Або ж — щипає.
— То це... ґвалт? — вжахнулася Надія.
— От це я й хотів тобі сказати. Я думав… з’явишся ти — зрозуміє, що ніяка сила мене не примусить. Але ти бачила сама.
— Тікай від неї! — повстала Надійка. — Я не розумію цієї влади. Поясни, ти щось не договорюєш. Власне, найголовнішого ти не кажеш…
Надійка похнюпила голову. І вона про головне не питає. Не ставить прямого обвинувачення. Як міг він?..
— Бачиш… Я задумав залишитися на науковій роботі й не можу з Києва тікати. Крім того, її брат…
I затнувся. Так, з того почалося. Якби не рекомендація до партії, не було б тієї хвилини фатальної, що змінила його життя й долю. Але як Надії пояснити? Що їй скажуть слова: скити, протоукраїнська причорноморська держава, що проіснувала вісімсот років? Це ж для неї порожні слова. Справді, чи не порожні це слова для її і його щастя? Кому потрібні якісь давно вимерлі скити сьогодні?
— Добре, — перервала тягучу павзу Надійна. — Але ти міг не виставляти мене на глум. Знав, що приїду, нащо ж ти її у свідки взяв? І вона живе в тебе?
— Вона, не питаючи, доробила ключа до моєї кімнати. Приходить.
І знов вони мовчать. Довго мовчать. Тоді Надійка каже:
— І нема на неї управи?
— Яка? — блідо всміхнувся Микола.
— Одна: тікати.
І знову вони вперлися в стіну. Микола це давно знає. Як уже Надія нічого тут не може, то що ж далі? Справді, — тікати, тільки ж не може він! Принаймні, треба університет закінчити, а до того часу ще хтозна, що може статися.
Надія сказала:
— Я думаю, тут є тільки один вихід. Я повинна зробити те, що вона нахвалялася вчинити мені: видряпати їй очі й вискубти все оте руде її волосся. Але я… цього по зроблю.
Микола відчув, що рветься між ними невидна нитка. Що ж, що кажуть одне одному "ти"? Що ж, що такі од-иорті між собою? З цих Надіїних слів повіяв той тонкий холодок, що розділяє безоднею дві душі. Надійна його по любить. Вона тільки захищає своє до крови зранене самолюбство. Чи любить її Микола? Чи є те щось, яке виповнює тебе безпричинними сяйними розблисками щастя?
Можливо, в очах Надійчиних Микола — ганчірка?
41
Від того, що на дворі така біла зима, бадьорість, радість та повнота підвели Гаїну раненько з постелі. Не думка — щось ясніше й значніше, готова певність — осяяло: вона неспівзвучна цій епосі. Як це вона опинилася тут? Вона не звідси. Все, що навколо — хитросплетення розуму, скероване на видирання благ, на здобування їх собі і тільки собі. Це — сутність кожної сучасної людини. Ідея шляхетної відданости однієї особи іншим, почуття невіддільности моїх інтересів від інтересів громади, — Боже, який це смішний анахронізм!
Зразком такої сучасної людини Гаїна назвала б і не негідника навіть, а таки зовсім порядну людину. От хоч би та щаслива пара, Соня-Ушер. Хіба ж Гаїна на собі не відчула, що це — порядні й добрі люди в своїй суті? А ось і вони йдуть на поводку розкоріненої "моралі" — "хапай, що можеш!" Ушер бачить життя з вивороту із задніх дворів, де таті виносять пакунки. Соня бачить черги, де пристойні жінки б’ють по мордасах нахаб за те, що ті лізуть наперед. Вони кажуть, що життя на цьому побудоване, так і мусить бути, щоб один видирав шматки в другого, — але непомітно, "по-блату". І це навіть дуже порядно виглядає: я тобі пахощі "Коті", а ти мені вовняного светра, що в крамниці не дістанеш, тільки з заднього ходу, "по-блату"…
То це може й є той уже побудований соціялізм, що ним так хваляться передовиці в газетах? На це Ушер і Соня тільки сміються.
Сміються вони з Гаїни і за її "ідеалізм", за те, що не б’ється за хоч таке-сяке місце десь у якійсь канцелярії...
Що їм на це Гаїна? Канцелярія? Ось тільки йдеш вулицею, перед тобою хтось сунеться… Ти поволі переймаєш ритм кроку цієї невідомої людини. І вже дратує: або відстати, або перегнати, аби тільки не бути залежною від чужого ритму. Це ж тільки солдати у війську підпорядковуються одному маршеві. А я хочу мати власний крок. Ні, такого рабського засвоювання практичного життя не хочу! Без летів.
А далі вже розмова не ліпиться, бо вони її, а вона їх не розуміють. Злидні, матеріяльний скрут, ось що без лету, — каже Соня.
Так, Гаїна не має в свойому мозкові того хитросплетеного апарату, що бореться за місце в житті. Гаїна — нежиттьова, каже сучасна неписана мораль. Каже навіть сама Зіна, а Зіна ж таки випила вже ківш гіркої від тих, що розсілись у редакторських кріслах і не пускають у літературу, себто летіти... Гаїна відступає перед перепонами, не має смаку в "завойовуванні успіхів". Краще аскетизм, ніж розтрачувати душевні сили на беззмістовну боротьбу. Натомість воліє роздавати свою щирість, скільки в неї є, аби було кому. І в коханні, і в дружбі… хоч і не дістає за це нічого, крім… гіркого страждання.
(Продовження на наступній сторінці)