Ну, це вже занадто! — запротестував якийсь недовірливий голос у Миколиному дипломантському сумлінні. Будда — основоположник світової релігії найвищого самозречення — і скити, що шили собі плащі із шкурок, іздертих з убитих ворогів! Саксонія у Европі, — і індійське царство Сак’я під Гімалаями!
Але чому ні? Це ж уже добре відомо всім, що індо-европейство розкинулось широким віялом на шалено розлогому просторі Европи та Азії, то чому такий собі київський студент Мадій не може пошукати родичів сака Мадія Прототієвича, що жив за шістсот років до народження Христа? Войовниче плем’я Сак’я на півночі Індії це, може, одне з тих, що в давнину підкорили ав-тохтонів-дравидів, що утвердилися, як шляхетні арії, що створили тисячу гімнів і увічнили їх у безсмертних Ріґ-Ведах? Може ж англійський вчений прирівнювати кельтських жерців-друїдів до індуських брахманів та відшукувати подібності між ними, а чому Микола не може допустити подібних здогадів, навіть як робочу гіпотезу? Брахмани свої священні гімни не говорили, а співали, — як грецькі гомери та наші кобзарі-банду-ристи. Тож у народній пам’яті збереглися ще згадки про якихось святих людей, рахманів, що живуть далеко в горах. Рахмани — старці, що просять милостиню, каже словник Грінченка. Індуські брахмани також, за їх законом, живуть із щоденної милостині… А оце ще вичитав Микола, що одна з брахманських каст і сьогодні зветься Пратгамасакі. Якісь саки Пратгама.
Е, як так, то Микола сміливо поганяє свого коника-невмираку Уяву далі. Як так, то гімни Ріґ-Веди, що співали брахмани тисячі років, а потім у тому скам’янілому віршові-співі, на щастя, записали, — це ж і його також спадщина. Це ж гімни його предків, пастухів і скотарів, що жили на просторах Евразії, що вірили у бога неба, грім-блискавку: Перуна-Варуну-Урана… І батька всіх богів, Парджанью… та таки Перуна, тільки вимовленого з "індуським прононсом".
Ось перед ним встає пишний образ велетня-звитяжця, бога Індри. Цей огнисторудобородий гігант їздить на небі в колісниці, а везуть його такі ж, як і він, огни-сторуді жеребці. Має він особливу зброю, грім і блискавку, та й нею побиває всіх ворогів своїх і людського роду. А перед тим, як іти в бій, він не забуває добре попоїсти. Сотня биків йому — на один зуб, а барило горілки — так, наче й не нюхав… Отож поснідавши, добрий бог Індра, охоронець людських черід, з блисками й громом налітає на злого бога Врітру. Злодій Врітра покрав череди, замкнув їх у підземелля разом із вітром, світанком та дощем, а ви, люди, робіть, що хочете, будьте, як знаєте! Блискавичним наскоком Індра убиває Врітру, визволяє череду, світанок і дощ — та й знову настав на землі порядок богині Ріти, а по нашому — Справедливости чи Рації.
В цім ведичнім міті, як у дзеркалі, відбивається щоденна картина побуту пастухів-номадів. Злі сили природи, що винищують, — і добрі, що сприяють розмноженню й приплодові. Сусіднє плем’я захопило наші випаси, зайняло наші череди, а ми з допомогою нашого доброго опікуна, Індри, йдемо відбивати випаси, шукати свої корови… Такі щоденні сутички у Ріґ-Веді так і звуться: "шукання корів".
А хіба це не те саме, що говорить сам про себе причорноморський скит ученому грекові: "У нас постійні війни. Або ми нападаємо, або на нас нападають сусіди і ми з ними вступаємо в сутички за пасовиська і здобич"?
Греки-самовидці додають, що всі скити, яких вони бачили, були огнисто руді, а випивали вони, як сам бог Індра.
Огнисторудобороді варвари… а все ж! Це з них, із сакського племени вилонився такий могутній дух, що випередив на десятки століть свою сучасність, — дух Сак’я-Муні, Гватами Будди... Майже Миколиного родича. А справді, чи треба знати санскрит, мову Будди, щоб знати, що Аґні це вогонь, а Вайу — вітер, Вій, а Веда — відання, а жнана — знання, коша — кіш… Це ж мова і Миколи Мадія.
37
Відчинила Гаїні двері якась середніх літ жінка, в білосніжній хустині, по-селянському запнута кінцями спереду. О, це Гаїна не туди втрапила? А де Соня? — питає вона, вражена очима жінки, повними задуманого степу.
— Хазяйка вдома, — просто відказала жінка.
Гаїна уявила собї, що зараз вона зайде в чистеньку селянську хату із свіжовимащеною долівкою, із образами, заквітчаними сухими васильками, із скринею, жердкою, повного одежі, із мисником, уставленим мальованими мисками, — а не в вузеньке Соніне мешкання, напхане усяким добром.
Та враз усе стало на своє місце. Це ж та куркулька, що про неї казала Соня: живе в них, не має пашпорта, спить у цих сінях на розкладачці. А, ось і ребраста розкладачка…
Щось болюче стиснуло Гаїні серце. Хіба цій жінці тут місце? Чому ж вона не в своїй власній дідівській хаті, чому не може вийти на просторе подвір’я, чому мусить удень стояти в чергах, а вночі гнутися у сінях і ні розкладачці?
Соня удома й дуже рада Гаїні. Де вона пропала? Ушор уже хотів був сам іти до неї, відносити ордер на дрова, — ще, чого доброго, стане недійсний, як вчасно не иикористаєш. Розмова, як завжди, точилася невимушена й повна всіляких дрібниць, що прикрашають життя. Ось, які чудові пахощі придбала собі Соня, і то зовсім дешево! "Кремль" також дуже добрі пахощі, але це ж паризькі, "Коті". Знаєш, скільки вони на чорному ринку коштують? Але Ушер дістав "по-блату" і подарував мені на іменини...
На стіл, що за ним уже сиділа Гаїна, жінка в білій хустині поставила смажену рибу, цим разом мариновану. У вазочці лежали шоколядні цукерки. До чаю — тістечка "наполеон"… Гаїні робилося недобре. Чи то від ситости в цій хаті, чи то від родинної ідилії? А чи може тому, що вхопила її ображеність за цю наймичку в білій хустині? Це ж статечна господиня, чому вона тут наймичкує? Лице в неї якесь таке лагідне і сумне, при цьому — ані тіні підлеглости. Наче вона тут не служниця, а мати.
І вперше Гаїні шибнула думка. Де вони беруть оце все? Скільки то треба заробляти, щоб так добре їсти? Це ж воно не з пайки, а з того ж таки чорного ринку. Ще ж недавно тут не було нічного, а топер…
— Чому ви віддаєте ордер на дрова, коли вам самим треба? — питає вона.
— Ти нами не журись! Один я дістала па роботі, а Ушор же працює завгоспом па фабриці, то може якось викомбінувати. Оце бачиш фотоапарат? Ми його виміняли іа ложки, а тузінь ложок Ушер завжди може дістати по собівартості… Що ти думаєш, на фабриці так дуже платять?
— А-а-а… — сказала тільки Гаїна й знов очима шукає білу хустину, що проміняла свою простору, тисячовіками устатковану господу на вузеньку розкладачку в сінях.
Як вийти з цього міщанського кубельця, не взявши їхніх дрів? Вже Гаїна не хоче більше сюди заходити.
38
Вважається, що ця східня гілка індоєвропейців розмножилась на Гінду-Куші, стало їм тісно і в таких бійках за пасовиська розпалися вони на два народи. Одна частина племен увійшла в долину Інду із своїми Ведами, а друга подалась в напрямку Персії та Мідії. Ще перед розламом вони витворили спільні вірування, але мабуть розійшлися немирно: боги одних стали демонами других. Індуські світлі Деви — у Персії поробилися демонами Дивами, а перський найвищий бог Агура-Мазда — у Індії поколовся на множество Асурів чи, попросту, чортів…
Так пробує Микола продовжити свою думку, про-стежуючи пунктирні лінії меж і кордонів своєї скитської вершницької імперії. Але в ці думки вривається вихорем інше, болюче...
… Ця гарпія, ця медуза з отруйними прилапками здібна на все! Але додуматися до такого?!
Як вона знала, що того дня має приїхати Надійка? Нізащо не хотіла забиратися, і коли Надійка постукала, то, натурально, Майя сиділа у Миколи в хаті — демонстративно на ліжку.
Микола познайомив. Товаришка, разом складаємо іспити, зайшла на хвилину, — пробурмотів він це чи щось подібне. Але Майя враз всю цю комедію перетворила на трагедію.
— Миколо, ти не крути хвостом, а скажи їй, оцій-о, що я — твоя жінка! — своїм розперезано-нахабним альтом на це Майя.
Надійчина усмішка почала перетворюватися на болізну гримасу, здавалося, що дівчина хилиться-хилиться й от-от упаде. Але Надійка знайшла в собі зусилля перемогти себе, тільки брови її зсунулися докупи.
— Це правда, Миколо? — здавленим, рівним і без інтонацій, нежиттьовим голосом запитала, а пальці її вп’ялися в ручку валізи, що її вона щойно поставила була на підлогу.
І що мав Микола сказати? Він же кликав її саме для того, щоб Надійка виплутала його з гарпіїних тенет, вирвала з полапок цієї восьминожиці. Він мав це Надійні сказати, але сам, сам! А вийшло ж ось що. Від Майї ніяк не можна було відкараскатися, вона ж має ключа під його хати. І напевно нишпорила тут, як не було його дома. Напевно знайшла й прочитала останнього Надійчиного листа. І навмисне влаштувала цей огидний спектакль.
— Не жінка ти, а причепа! — вигукнув Микола і исім своїм єством, виглядом та увагою спрямувався до Надії.
— Скидай пальто, Надійко! Давай сюди валізку. Ти — вдома!
— Як ця-о не вийде зараз із кімнати, то я їй пообриваю оті чорні її коси! — крижаним низьким альтом, що його так добре знав Микола, просичала Майя. Вся їїсутулувата маленька постать вигнулася дугою, вона миілася в боки і враз перетворилася на розлючену дику кішку з настовбурченою шерстю.
(Продовження на наступній сторінці)