А чого ж маляреві можна малювати все, що бачить і як бачить? Чому маляреві словом кажуть бачити все якось навиворіт, писати те, чого він у житті не бачить? Вона напише те, що є в житті — уже й "перекручення дійсности", "повзучий емпіризм". Сахаринового "позитивного героя" їм подай! Ага, то це злуду, підробку назвали вони соцреалізмом! Бо що ж? Напише вона правду — вони кажуть, що це брехня, а свою брехню правдою називають. А чого ж Коцюбинський?.. Коли вимагати "ідеологічно витриманого" змісту, то в його "Тінях забутих предків" усе — "перекручення й наклеп". Гуцули — погани з груповим шлюбом, із божками на кожному кроці, потопають у темних забобонах… "Ніякої ідеї" — вилаявся б редактор, якби йому таке оповідання попалось… Коцюбинський про цих критиків не думав, як писав. От і все!
Гаїна була готова до того, що її маленький шедевр із глузуванням відкинуть. Вона й не будувала ніяких райдужних плянів, а от… Як її образило! "Сердцещіпатєльний романс"! Навіть не спромоглися добрати українського слова. Але вона всміхається, оповідаючи про це Зіні, по дорозі додому купує сто грам тюльки й пів кіла хліба, удома читає Жеромського… Вона готова до образ і збайдужніло складає їх на купу, там у неї є таке звалище. Тільки товчеться думка: "Чого я сюди втрапила, у цей світ? Чого я, взагалі, родилася, як моє існування тут непотрібне?"
То де ж подітися? Топитися чи вішатися?
Та хоч яка незначна Гаїна у велетенській тіні від крила хижого птаха Соцреалізму, що ширяє над нею та застує ясне небо, — є й у неї охорона. Це та велика Я, що виступає в безвихідні хвилини. Вона оточує малу Гаїну непроникненним панцером, а ланки цього панцеру складаються з непохитного відчуття правди, нечутливости до зневаг та упертої віри в себе. Хто ж це той, що забороняє їй думати й бачити світ власними очима?
Ах, не повинна Гаїна сковувати свою думку ланцюгами! Творча думка вільна, а як вона скована, то вже вона не творча.
Ці ланцюги… Відпихаєш їх, а вони таки на тебе лізуть. Коли б не вони, написала б новелю, що вже давно крутиться десь у одному куточку отам ззаду в голові вище потилиці. І от, замість писати її, Гаїна спить непробудною сплячкою. Навіть таку невинну іграшку скована думка не розмотає…
33
ПРИГОДА ЦЬОГО ВЕЧОРА
Новеля Гаїни Сай
І
Хто там стукає так пізно? Він відчинив двері й побачив якусь незнайому жінку. Павло аж поточився з несподіванки. Ніколи ніякі жінки до нього не заходять, а тут — дороге хутро, білий французький берет, війнуло тонкими пахощами, в очах посміх, в руках пакунок. Чи до нього це? Чи не помилка дверима?
— Невже не впізнаєте? — запитала незнайома з виглядом давно знайомої. — Я принесла вам свій борг.
— Який борг?
— Ах, Боже мій! — простогнала, а вірніше проворкотіла незнайома…
І це "Боже мій", було таке відоме, знане, що він пильно вдивився в жінку. Справді, десь чув… А-а-а, це було так давно, що Павло геть чисто викинув із своєї пам’яті. Мигнула блискавиця, — так, так, було це на одній курортній станції…
II
— Ах, Боже мій!
Павло стояв у черзі за квитком і почув позад себе це "Боже мій". Озирнувся.
Черга біля каси довгим хвостом закручувалася у три ряди, запорошений вокзал пропахтів махорчаним і іншими димами, при стінах на клунках і валізках дрімали пасажири… Це, мабуть, оця жінка, що стоїть за ним, видихнула те "Боже!". Вона так заклопотано копирсалась у своїй торбинці, пальці її так нервово перебирали там щось, вираз лиця був такий розгублений...
— Ах, Господи, що я маю тепер робити?
Павлові не залишалося нічого іншого, як запитати, що їй трапилося. Загубила пашпорта? Обікрали?
Жінка нервово теребила далі в своїй торбинці й не чула запитання. Нарешті, тоскно обвела навколо очима і тоді аж зустрілася поглядом із Павловим.
— Щось у вас трапилося? — ще раз запитав він.
— Десь було ще два карбованці… Де вони… Я не розумію… як це так?..
— То це через два карбованці така трагедія? — всміхнувся Павло.
— Але ж я не можу доїхати додому, ви розумієте? Мені не вистачає на квиток! Що ж я тепер буду робити? Не можу ж залишитися тут на вокзалі без копійки... Я ж певна була, що… Ось тут вони лежали, ще й запасних кілька, — ну, де ж вони поділися?
Вона так хвилювалася, що Павлові вже зовсім стало несело. Він засміявся. Чи ж варто через два карбованці так переживати?
— Та не турбуйтеся, я вам позичу!
Що для Павла два карбованці? Він — інженер-будівельник, вертається з курорту... Не курить, не п’є, дружина й діти не обсіли. Через тих два карбованці не чбідніє.
Жінка нерішучо глянула, зміряла очима несподіваного рятівника. Вона ще думає — чи прийняти порятунок? Потім щось грайливе, як здалося Павлові, промайнуло в її очах, і вона просто сказала:
— Давайте! Напишіть мені свою адресу, ось клаптик паперу. Я вам по приїзді вишлю. Дякую!
Звичайно, що ніяких двох карбованців Павло більше не побачив. Як зникла тоді зовсім у іншому вагоні, то й пропала. Ніякого листа, вже ж певно, не одержав. Та він і не сподівався. Давно про те забув.
III
І от — на порозі стоїть вона, ця жінка.
— Ой, Господи, який же ви забудько! — вже зовсім по-свійському докорила. — Таж ви мене врятували на станції Нальчик, що б я тоді робила, коли б не ваші два карбованці? То ж вони просто з неба звалилися!
— Та прошу зайти! — схаменувся Павло, що й досі стояв наприході, аж тепер відступаючи.
— А як у вас гарно, затишно, — кинула оком по хаті незнайома. — Чудово! То кажете, можна зайти? Можна й роздягнутися? А я й забула тоді, з того всього, сказати вам моє ім’я. Мене зовуть Тасею. Тася — і досить! Можна й присісти?
Від такого щебетання несподіваної гості Павло відразу зробився вайлуватий і забув, які слова треба казати в таких випадках. Але Тася почувалася якнайкраще. Вона навіть почала витягати щось із пакунка та розмотувати, — то були тістечка.
— Де тут у вас чайник? Маєте електричну пічечку? О, знаменито! Я змерзла і хочу чаю. Чай, я думаю, у вас знайдеться?
Нарешті Павло потрапив у її тон. Не тільки чай, а й вино знайдеться, і кав’яр, і маринований оселедчик, і ще дещо.
— Я, бачте, старий парубок. Не маю жінки, то мушу сам себе обходити. Сам і господарюю, все сам…
— А я хочу квашеної капусти. Цього, мабуть, не маєте?
— І це знайдеться.
Тасю не треба було ні до чого припрошувати. Вона підразу перейнялася ролею дбайливої господині: вже розставляла тарілки, склянки, цукорницю, тістечка, вино, закуски… Руки її з довгими пещеними пальцями Пули спритні, і все це робилося швидко.
— О, я бачу, й патефон у вас є! Але чекайте, щоб не забути, чого я прийшла… Ось вам мій борг — і дякую красно, сер-деч-но! А тепер…
Павло сидів біля патефона і вишукував платівку, що хотіла б Тася послухати. Тася вийняла папіроси і закурила, — е, це вже Павлові не сподобалося. Він не курить. Але то байдуже. Яка пташка залетіла в його ста-ропарубоцьку хату! Як затишно тут зробилося від помаху жіночої руки! Навіть ці патефонні мелодії, що йому вже були приїлися, набрали знов свого чару.
Час летить, години минають, уже й десята… А як би то було добре, коли б години не рухалися зовсім. А коли б так вечір-у-вечір…
Тільки — хто вона? За ці дві години не можна було гаразд розібрати, з якого вона кола… Алеж певно, що самотня, як і він, —— з усього видно.
— Ми могли б так гарно жити… — нерішучо, під парами вже, в розчуленні від затишку та від пісні "Ніч яка, Господи… ", каже Павло.
Тася скинула на нього очима, окуталася димом із своєї папіроски. Довгим поглядом дивилася — і почала признаватися.
— Могли б… І я так оце подумала... Це моя гадка, певно, вам передалася. Але…
І замовкла.
— Яке "але"? Що в вас може бути за "але"? Ви нео-дружені, правда ж?
— Ні! Я справді сама… — роздумуючи і вагаючись каже Тася.
— Ну, от! І ніщо не може перешкодити нам уложити смільне життя, чи ж не так? — поривався вперед Павло, сам себе не впізнаючи. Він наче боявся, що от вона скажи своє "ні".
Тася ж зробила над собою зусилля і набралася духу.
— Ну, добре, я скажу, — випалила вона. — Я маю дитину. І нікого біля себе. Важко мені. Це хутро…
І не доказала.
Павлові очі полізли на лоб рогом. Та що ж це? Це ж якась напасть у хату влізла! Наче й не схожа на вуличну, — але це хутро, ці пещені руки з довгими пальцями і цей золотий годинник на золотій браслетці наводять на дуже паскудні здогади… Напевно... Ні, так воно не піде! Дитина!? Хоче накинути мені чиюсь дитину, щоб я годував якесь байстря!
— Вже пізно, — суворо сказав Павло. — Я рано лягаю спати. Чи не пора б вам додому?
— Ні, дитина спить, я ще можу посидіти, — спокійно сказала Тася й ще вигідніше вмостилась на канапці. Можна було подумати, що вона навіть збирається прихилитися головою до спинки й задрімати. — У вас так затишно, і ми ще маємо на столі вино, тістечка…
(Продовження на наступній сторінці)