До театру вона ходить не так для того, щоб подивитися на п'єсу, скільки для того, щоб було де показати свого срібного лиса, своє сердолікове намисто. І можна було б думати, що вона не цікавилась п'єсою, коли б не якесь несподіване, своєрідне і влучне зауваження. Е, та вона краще й глибше за мене зрозуміла п'єсу, тільки не поспішає цього висловлювати!
І так ми з нею живемо от уже другий місяць і ні про що душевне не говоримо. Опріч буденного, звичайного щоденного, — ні про що. А часом так хочеться, щоб близька тобі людина відгукнулася на твої думки, — хоч би з приводу того, чи іншого героя прочитаного роману.
Та де та жінка, яка б усе в собі сполучила? Ну, а в Зої я хоч певний, — її важко розворушити, та зате в неї все фундаментально, певно. Знаєш, що тебе може чекати кожної хвилини, хоч насправді ніколи ще я не проникав у саму середину її "я".
А може це й добре? Може це норма природи така, щоб кожен мав якесь непроникливе ядро, куди інколи й сам не зумієш добратися.
48.
Юлія Отава
Метал і той зазнає втоми, а це ж тільки почуття. Втомлений метал до вжитку вже непридатний. Це вже брухта. Я повинна усвідомити собі, що з таким втомленим почуттям я до вжитку непридатна. До праці, до дії нездатна.
Кому про це треба знати?
Нікому!
Здавалося, все вже обмірковано, — невблаганний висновок ліг важким тягарем на почуття, що неминуче це. Почувати себе, як спраглий у пустелі. Повний сил і наснаги, — але коли б йому води напитися, то всю красу навколо бачив би, все зробив би, а без води — непридатний. Проте, йде, іде через пустелю, бо знає, що нічого іншого не залишається, як іти.
Здавалося, так. А все ж, уперта думка навертається до міра-"сів. Не можу відігнати того ненавмисного погляду, від якого мо-орошно-радісно. Того погляду морської далини... Тоді я по-инаю вигадувати таке, чого нема, не може бути і не буде. Коли с без нього, — кожен день для мене тяжке терпіння. Кожен день сприймаю, як середньовічну галеру.
Ну, що ж, і такий період буває в житті людини. Виходить, тре-а терпіти його, кожен процес має свій початок і кінець. Ото ж, і ей процес, що точить мене, теж дійде свого кінця. Покищо, це тяж-ий період, не легко його перенести. Туга вгніздилася в мені й грашно те, що не знайду виходу з цього закутня.
Ні плач, ні ридання, — нічого не допоможе, Треба стиснути уби й носити яму в серці Чим же її засипати? Роботою? Робота е засипає ями, яма щодня знов така сама зіяє. Нема нічого, крім тяжкої душевної недуги. Це — горе. Так, це оре, але це й велика школа. Це — шлях до нагірних висот муд-ости. Всі ці болі й плачі повинні перетворитися в міцну й певну ебе мудрість.
Так як же? Колись давно-давно я вміла вкласти себе в пісню, в пластику руху. Весь той вогонь душі, який тепер попелить мене, бо не знаходить виходу, втілювався в радість творчости. Але я була дурна тоді, не цінила щастя свого, — співала й танцювала, не думаючи, чи гарно це кому, чи ні, як птах, — для тої радости, що це мені давало. А тепер зла недоля й це в мене відібрала. Я після хвороби стала непевна себе, боюсь зробити па, ніколи не співаю...
Ні, майбутнє артистки назавжди для мене заказане і я вже давно з цим помирилася...
49.
Максим Стеблівський Платонові Озеровиеу та Зої Малевицькій
Голуб'ята мої!
Почекайте, не справляйте весілля, поки приїду я. Жорстока Зоєчко, шукайте мені роботу й наречену. Правосуддя мене за вас покарало, — звільнили з роботи за прогул, згідно з найновішим законом про працю. Пам'ятаєте, я поїхав вас проводжати і не вийшов у той день на роботу. Мешкання теж заводське, — отже я тепер і бездомний, і безробітний. Чи візьмете в прийми?
Вибачайте, молодята, за довгу передмову до поздоровлення. Та воно в мене коротке: вітаю і за обох радий, або: "будьте здорові, як корови, плодовиті, як землі, жировиті, як свині"! —
Ваш Максим.
50.
Юлія Отава
Це може бути лише після великого напруження і великого захоплення. Після болю наступає блаженний момент, коли в істоті розливається гармонія, нічого не болить і хочеться співати. У мене викристалізувалося саме таке. Я підношуся високо-високо і бачу все в високості, на яку ніхто, крім мене, не сягає. Мене не дошкуляє атмосфера, бо я вище неї. Мене нічого не хвилює. Після шалу почуття наступає мудрість тиші. В горі своєму я стала вище понад побутові інтереси. На очах моїх старіють люди й приходять нові. Я дивлюся на них потойбічними очима. Новими потребами обростають люди, заповнюють свій день метушнею і дрібницею...
В своїй жадобі до одного великого я стала ніби дослідником того комашника, що діяльно, весело й гамірливо поспішає пройти свій шлях від народження до смерти. І от впадає в око те, що їм нікому не видко. Кожен цю діяльність забарвляє своїм темпераментом, він, наче язички полум'я, пробивається в кожному русі й жесті, — в кого прихований, але жагучий, в кого вульгарний, в кого бурхливий, в кого маніжний. Еге, співжиття людське пронизане випромінюванням статі, її темпераменту, кожна людина якось та еманує. Всі дихають цим повітрям і надзвичайно цікаво це спостерігати з моїх високостей. До мене це повітря не пробивається, я дивлюся на все це через респіратор і забавляюся, почуваю себе дослідником морського дна.
Чому ж ця еротика, розлита межи людьми, — затаврована презирством. Щороку відроджується вся природа, буйно розквітають барви і форми, проходить свій цикль. А в нас, людей, — кожен не вільний від цього і кожен схильний із глумом, іронією відзначити це в іншому. Як би було безбарвно й сіро, справді, коли б не було в людей цієї щохвилинної здатности відроджуватися й відтворюватися. Відтворюватися не тільки в поколіннях, а щохвилинно. Який неоціненний екарб!
Ні, не треба так занехаювати себе, як я .Коли нема в мені такої здатности (бо коли б була, я б її в інших не побачила), — треба наслідувати за іншими зовнішні вияви її: спосіб вдягання, рефлекс посмішки ... Про моє горе ніхто ж не знає, живу я з ним, як із таємною болячкою. І в ньому моя міць. Крихкі мої сили, коли зламала ця недуга, перетворила мене на маніяка, на психічно зламану людину. Але ж несу я цю тяжку кладь малими силами, напружуюся, щохвилини занепадаю, — а ніхто не відає. Вміння не показати нікому свого горя, перенести в мовчанні, — ось у чому моя сила. Прийде час, процес дійде кінця, — я перейду в вищу зону нагірної мудрости.
Я буду сміятися, співати, танцювати, виконувати рефлекс залицяння й естетики, а навколишні не знатимуть, що мають справу з ясновидицею.
Річ у тому, щоб із горя вийти незламною, всю гіркість горя пережити, стати міцнішою.
51.
Зоя Малевицька Максимові Стеблівському
Чесно попереджаю Вас, що коли будете в Києві, я Вас у кімнату не пущу. Шкодую й досі, що на пероні побачив тоді мене
Платон. Треба було приїхати та дати в Верхнячку телеграму на мое ім'я "від рідних". Хай би Ви попохвилювалися та пошукали мене по залізниці...
Вашого хамуватого поздоровлення не приймаю. Заберіть назад свою неграмотну писульку.
Зоя Малевицька.
52.
Юлія Отава
Це, мабуть дуже страшно: бути в одній кімнаті із Синьооким, дивитися на нього, вислухувати його думки, вслухатися в тембр голосу та інтонації, прагнути й боятися потонути в бездонній синяві нестерпного погляду. Ні, дуже добре, що так скаладаеться і що я ніколи не працюю в нього. Тільки як би хотілося пережити цей страх, цю гостроту! Але в такому стані, як нині. Я цього не знесла б.
53.
Максим Стеблівський Платону Озеровигу
Послухай, Платоне!
Невже ж ти й справді так розгнівався на мене. І ти, як Зоя, вважаєш мене таким безчесним, що гордуєш мною? Від Зої мав хоч лайливого листа, а від тебе за весь цей час — жодного. І не сором тобі, що я стороною дізнався про ваше одруження? Що ж, не захочеш тепер зо мною хліб-сіль водити?
Послухай, Платоне! Якби я був безчесним негідником, то нічого простішого не було, як показати Зої твого листа з Одеси. Але ж я цього не зробив? Ні!
І при іншій ситуації, коли б ти зблизився з Юлією Отавою, як ти колись хотів, не почув би ти повік від мене того, що хочу тобі розповісти. А як тепер це нікому вже не завадить, а мені хочеться переконати тебе, що я таки порядна людина, то мушу розповісти. І Юлія не відмовиться тобі це підтвердити.
Я, признатися, був думав, що у вас із Юлією щось вигорить. Ви трохи підходите одне до одного. Вона, як і ти, любить пофілософувати, — от уже з тією ти завжди мав би про що говорити. В ній багато якраз того, чого нема в прекрасній громовержиці, Зої. Того й думав ніколи не розказувати тобі про мій з нею роман, щоб не псувати ні їй, ні тобі смаку. От, який я!
Роман між мною і Юлією? Це щось неймовірне! Я й сам так думаю.
Чи я тобі вже писав, що ми разом із нею вчилися в одному інституті? Тоді вона здавалася ще не зовсім зформованим дівчам з довгими руками. Чи вона и тепер така?
Я бачив її на інститутській сцені і дивувався, що в її танці не знаходив штучности мистецтва. Це було наче її природне життя, звичайне існування. І тоді зникала незграбність її юних форм. Простота і грація, легкість рухів, чистота пластичної лінії виділяли її з поміж інших студенток. І танок її був скромний, цнотливий, майже безтілесний, — моментами вона просто застигала в польоті і здавалася мрією, тінню в зеленкуватому місячному промінні.
(Продовження на наступній сторінці)