Моя Лада, як виросте, така не буде. У Лади клекотітиме бурхливий громадський інтерес, не відірваний від інтересу особистого, і вони будуть сплітатися, допомагати одне одному.
Ладусю! Любо дивитися на твої ніжки, на твої ручки, дивитися на тебе вночі, коли ти спиш, наливаєшся силою, ростеш. Це ж я сам, частиночка мене, тільки безмірно люба: крихітка, з якої виросте велика людина. Це — чудо, я ніяк не можу звикнути до нього...
Часто, коли зостаюсь на самоті уночі, коли крізь вікно вливається непрохана журливо-ласкавим струменем мелодія нічної радіопередачі, якось несамохіть крізь рядки ділового листування проступає образ Ладусі. Ось вона вже ходить, ось і п'ятилітня дівчинка, а ось уже й школярка... А там дивись, мій Ладусик уже доросла живорадісна дівчина, з якимось своїми особливими юнацькими, забирущими за душу, інтересами. Віра так живе Ладою, що мене й не помічає навіть. А ревнує! Не дозволяє нікому до Лади підходити. Тася, й та не має доступу до маляти...
Та повернімо до справи. Виходить, в наступному році наша програма збільшується на...
42.
Зоя Малевицька
Хулігани! Мерзотники! Негідники! Ні, гірше!.. Хто?
Та обоє! Треба було б їх у пресі на позорище виставити, цих пройдисвітів. Але ж ніхто не повірить! Все це більше на вигадку подібне, ніж на дійсність. То як же я, дурна, повірила? Все ж білими нитками шито, а я... Якщо треба бути тупою, ницою худобою, щоб вигадати такий мерзенний жарт, як вигадав оцей Максим. Я його ненавиджу! А я ж їхала, щоб полегшити нещастя тому, кого обрало серце, отому негідникові, Платонові!
На станції Михайлівна ніхто мене не зустрів і я хотіла зразу повернути назад, наче відчувала, що саме так і треба було зробити. Тільки дурне сумління не дозволило. Як, людину в біді покинути ? Може помилка вийшла в телеграмі, число переплутали ?
Добре, що я запам'ятала адресу, так докладно описану "рукою Наді". Добралася я до заводського містечка, знайшла будинок і стукаю з завмиранням серця. Може помирає?
Відчиняє мені якась жінка, дуже ввічливо запрошує до мешкання і пояснює, що вона одна. — Платон поїхав у суеіднє село недалеко і надвечір буде, а його родич, Максим Наумович, незабаром вийде з роботи. Вона ж — сусідка, її попросили мене прийняти й допомогти розташуватися з дороги, відпочити.
— То, то Платон не в лікарні! — Відлягло мені від серця, бо все ж, — переломана рука, може вже без руки___
І мене так стішило вже це одне, що й у голову в ту мить не прийшло дивуватися, — чого це він поїхав цього дня у якесь село, хто це небога Надя?
— Ні, ні, не так страшно! — всміхнулася Клавдія Іванівна. Тільки ще рука на перев'язі. Він швидко видужаєЯкий відбуде радий, що ви приїхали!
Клавдія Іванівна мене дуже гарно приймала, я раптом стала господинею на ціле мешкання з трьох кімнат, гарно обставлене, а сама вона пішла тимчасом до свого мешкання господарювати.
Швидко прийшов Максим Наумович, про якого я справді чула не раз від Платона. Він тут працює лікарем, але подібний більш на шейха: з чорною великою бородою, яких тепер не носять, з матовою засмаглою церою обличчя і надзвичайно великими, блискучими чорними східними очима.
Зустрів він мене, як давно знану родичку, — шумливо, з дотепами і жартами. В нього недавно померла дружина, — видко, він з природи життєрадісний сміхун. І, виявляється, виїжджав таки справді на станцію Михайлівну до ранкового поїзду, навіть на цілу годину до роботи запізнився.
— Заради вас я й у тюрмі ладен посидіти, — жартував він, натякаючи на новий закон про кару за спізнення на роботу.
— Але добре, в листі Надиною рукою було написано, що родичка поїхала на курорт...
— Ну, й голодний же я! — скричав Максим Наумович. — Чи будемо чекати Платона? Клавдія Іванівна в честь вашого приїзду цілий бенкет прилаштувала.
Обідали в Клавдії Іванівни, — я, Максим Наумович, Клавдія Іванівна, її чоловік. З хвилини на хвилину чекали Платона. Максим Наумович, посміхаючись всім своїм породистим обличчям, — блискучими очима, сліпучими зубами і навіть тонко вирізьбленим носом, — підливав усім шампанського і сам пив за здоров'я нового подружжя, за щасливе життя. Було дуже весело за столом, тільки в мене серце нило. Де ж Платон? Чого це він, знаючи, що маю приїхати, поїхав у якесь село і досі не повертається?
Тим-то, помічаючи мій настрій, Максим Наумович розважав мене, як міг. Розпитував, як собі думаю влаштувати родинне життя. Чи маю кидати службу? Господарювати гадаю?
Ні, гадаю служити.
Воно, звичайно, не вадить служити, тільки як то приємно, коли прийдеш додому в затишне, чисте мешкання, скрізь почувається хазяйська рука, на обід якісь особливі оладки, по обіді — чай з домашнім тістечком... Але то так він, до речі, захопився своїми провінціяльними смаками.
І весь час у такому дусі тривала розмова. А я весь час поглядала на годинника.
Що з того, що я сиджу серед людей таких милих, ввічливих, пристойних, — коли його тут нема!
Нервове напруження передалося й хазяйці обіду, Клавдії Іванівні. Вона раз-у-раз казала:
— І запізнився наш Платон! Ну, та нічого, скоро буде... І наприкінці запанувала якась зловісна тиша за столом. Що вони від мене ховають? Чи Платон помер, чи якесь інше
страшне нещастя?
— Скажіть мені всю правду, яка б вона не була страшна! Нащо ви мене сюди викликали?
Максим Наумович взяв тоді мене за руку, повів у своє мешкання, посадив на канапі, сам узяв крісло і сів напроти мене. Та й почав казати таке:
— Вислухайте мене й не ображайтесь, не хвилюйтеся. Платон тут ні при чому. Він навіть не знає, що я вас викликав. Його тут і не було. У всьому цьому винен — один я!
— О-ой, хвалити Бога! — вирвалося в мене.
Максим Наумович був у такому напруженні, що навіть не помітив цього мого жесту.
— Вас я давно знаю, — продовжував він. — Давно ... Бачив ваші портрети і деякі маю в себе. Я б не посмів цього зробити, коли б не знав певно: Платон не думає з вами одружуватися. Я його спитав навіть, бо ви мені дуже сподобалися на фотографіях, хоч в дійсности ви ще краща. І він мені відповів: "Ні, в мене таких багато є!" От, я й зважився... просити вашої руки...
Він урвав на цьому й боязко подивився — що скажу я?
Що говорив він далі — не знаю, але я заціпеніло почала підводитися з канапи. Я нічого не розуміла. Де це я! В якій кімнаті сиджу? У якій частині світу? Хто це говорить? Що він каже?.. Я не чула, здається, змісту, чула тільки незнайомий мені рокітливий баритон ... "В мене таких багато є ..."
І власник цього баритону взяв мене за лікті й, обережно намагаючись посадити назад на канапу, промовив:
— Чи згодні ви бути моєю дружиною?
Я з силою відштовхнула його руки. Все — почуття окраде-ности, зневажености, образи, — злилося в якийсь нестерпучий клубок. Як? Зовсім чужа, незнайома мені людина розпоряджу-ється мною для якогось жорстокого і тупого жарту? Хороші жарти! Заставили збрехати, що мама хвора, просити відпустки, мучитися в дорозі з пересідками, заставили не знаходити місця в тривозі за Платона, негідника! Як вони посміли так грати мною?
А цей — ідіотський шейх з баранячими очима, мальований дурень, — за кого він мене має? За телицю, виведену на базар,
— хто захоче, той і купить?
З силою я відкинула його руку, і, задихаючись від гніву, крикнула:
— Ви... ви ... не чіпайте! Благопристойний бандит!
І зо мною несподівано сталася істерика. Хоч я ніколи не плачу.
Максим Наумович перелякався. Він заклопотано бігав по кімнаті підбіг до буфета й почав витягати звідти якісь тарілки, вазочки, потім знов їх нащось туди ставити, тоді відчиняв другі дверцята, щось забряжчало й уламки склянки впали на підлогу. Нарешті, він дістав щасливо цілу склянку, налив води в неї і метушливо підніс мені.
— Заспокойтеся! — говорив він. — Заспокойтеся, в цьому нічого непристойного, чи образливого для вас нема. Ну, не сподобався я вам, — завтра ж візьму квитка й посаджу вас на поїзд,
— тільки не плачте, бо я сам теж заплачу ... Що ж тут страшного? ..
— Зараз!.. зараз!.. — повторювала я, відпихаючи ненависну склянку з водою. — Зараз відвезіть мене на станцію! Я й хвилини не хочу тут бути...
— Але зараз жодного поїзду нема, — намагався Максим Наумович мене втихомирити тверезими доказами... Ну, поїдете ви на полустанок, а там і переночувати ніде, — будете мучитися цілу ніч. Ні, я цього не допущу! Та ви не бійтесь мене! Я зовсім не бандит... ніякого насильства тут над вами не буде! Хочете, — я зараз піду, а ви зостанетесь сами...
Максим Наумович з таким покірливим, прибитим і винуватим виглядом усе говорив, що я помалу втихомирилася і починала звикати до цієї раптової метаморфози. Жених! Ще один! І наскільки він був симпатичний мені з півгодини тому, як родич настільки тепер осоружний. Чи ж не шейх? Чи ж не серцеїд? Просто провінціональний донжуан! Павіян! Вчора жінка померла, а сьогодні він шантажує незнайому людину зухвалим, бандитським способом...
Та гіркість ішла не стільки від цього обману, де мною грав оцей, як річчю... Гіркою до нестями була згадка про Платона. "В мене таких є багато!.." А я, дурна, кинула все й полетіла на крилах до нього.
Максим же Наумович, чи то вгадуючи, яка робота точиться в мені, чи то, щоб не мовчати, щось говорити, — підкидав жару.
(Продовження на наступній сторінці)