— Даремно ви через цього Платона стільки переживаєте! Не вартий він вас. Легковажний, нестійкий! Щодня в нього нове захоплення. Ви мені може не повірите, то поговоріть із Клавдією Іванівною, вона вам багато чого про нього рзповість. Непевна він людина, сім п'ятниць на тижні...
— Я тільки одно хочу знати, — сумно запитала я. — Чи в згоді з ним ви все це зробили?
— Клянусь! Платон нічого не знає! — палко крикнув Максим Наумович. — Правда, я йому жартома написав, що хочу з вами одружитися. Він відписав коротко: "Попробуй!"
Я мовчала.
— А може це був іспит? Ви знаєте, — він страшенно боїться наскочити на таку, що шукає "вигідної партії" ...
"Може це був іспит..." — Платон з ним у змові!
— І це ви з ним удвох складали того листа? — допитувалася я.
— Та що ви! ? Я вже більш, як місяць не маю від нього вістки.
Знав Платон! Якже він міг, оцей мальований дурень, вгадати, коли саме слати свого листа. Тоді, як Платона нема в Києві. Вони зговорилися!
— Покажіть мені Надю, — рішучо зажадала я. — Я хочу почути від неї, з чого вона списувала.
— Яку Надю? — почервонів Максим Наумович.
— Що писала листа...
— Та це я сам писав ...
Я аж відхитнулася. Лист той повний був граматичних помилок. І писав його оцей, тонкої вроди, чоловік, лікар, цей самий, що пригнав мене сюди на глум. Який нікчема! Тупа, жорстока худоба. Влізти в чуже життя, потоптатися там брудними чобітьми, напаскудити, а потім ще й лізти з своїми осоружним сватанням. "Чи не все одно? їхала до одного, а зійшлася з другим..." Скотина!
Але скотина почував уже себе прекрасним георєм. Чи варто-ще думати про того Платона? Платон усе пурхає, не знає сам, на кому спинити очі, а тут...
— Може б ви ще подумали? Ми б хоч завтра пішли й записалися ... — вкрадливо закінчив герой.
— Ідіть геть від мене! — несамовито крикнула я. — Або я піду!
І знову я почала ридати, — гірко, невтішно.
Напевно цим разом я мала дуже жалісливий вигляд, бо Максим Наумович уже не підносив мені води, а схопився за голову й вітав по кімнаті, приказуючи:
— Що я наробив? Що я наробив? Який же я йолоп! Ніколи не думав я, що ви так приймете до серця. Якби знав, — ніколи в світі не писав би вам цього злощасного листа.
І безнадійно махнувши рукою, мовляв, — ех, нічого не вийшло! — він спинився передо мною.
— Ну, забудьмо все це. Йдіть, відпочивайте, а я вас зараз посаджу в поїзд. Оце ваша кімната, — розчинив він двері. — Відпочивайте ...
"Відпочивайте!" В порожнім мешканні з якимось тупим і жорстоким чоловіком наодинці. Обдурена, з обкраденим почуттям.
—На станцію!
— В одинадцятій годині ночі на станцію ? Ви здуріли! Я за вас відповідаю, — ви розумієте це. І нікуди не відпущу вас, поки не посаджу на поїзд. Чи ви справді думаєте, що я вам щось заподію? Дивачка!
Він силоміць відвів мене в другу кімнату, і так виходило, що то я на нього кричала, то він на мене прикрикував. Я закричала, що нічого мені не треба, бо я спати однаково не буду. — Геть звідси! — Покірно вийшов. Попробувала ж я замкнути двері на ключ, — він рішучо не дав.
— Хай стоять навстяж, — я хіба знаю, що ви у такому стані можете накоїти?
І сів якраз напроти дверей, щоб видно було кожен мій рух.
Так ми просиділи всю ніч до ранку. Я — схилившись над столиком, а він — ходячи великими кроками по їдальні, припалюючи раз-у-раз сірником пригаслу папіросу. Зайти він не насмілювався, бо я здіймала крик і сама себе не пам'ятала від ненависти до нього.
Як тільки розвиднилося, Максим Наумович поїхав на станцію діставати квитка, а годині о восьмій Клавдія Іванівна постукала й запросила мене снідати.
— Ну, що, договорились?.. — почала була вона й осіклася. По обличчю вона побачила, що зайве питати.
— Негідник! — пробурмотіла я. — А ви ж порядна жінка, чому ви мене не попередили, що довкола мене робиться?
— Даремно ви так... — похитала головою Клавдія Іванівна. Максим Наумович — чудова людина, прекрасний сім'янин. Він вас буде шанувати, любити... Скільки тут е таких, що з радістю пішли б за нього, аби тільки він моргнув. Крім того, ви були б забезпечені...
Я мовчала. Мені діло, — яка там він людина? Швидше б звідси.
— А може б ви подумали?.. — нерішучо додала вона. — Жалко ж... Пристойна партія, такої швидко не знайдете... Скільки я знаю пар, що так одружувалися, а потім прекрасно жили. Ви ж йому так подобаєтесь! А Платон ...
Мене докраю дратували ці умовляння, але я терпіла, бо розуміла, що вона виконує доручену їй ролю свахи. Але при згадці про Платона я вже не видержала й обрізала її:
— А я б вас просила не втручатися в мої справи!
"Ти таки симпатична людина, але я б з охотою заїхала тобі по пиці", — подумала.
Та дві безсонні ночі, нервове зворушення, відбирали в мене сили. Вся енергія, яка в мені лишилася, зосередилася на одній думці: вибратися з цієї пастки...
Коли б мені попався зараз оцей Платон, — я б його на шматки роздерла. Хто його просиз знаходили мені "вигідну партію"? Це вони удвох, удвох зіграли зі мною такий мерзенний жарт. Обоє негідники!
І. швидше б вийти до поїзду, видихати цю безглузду поїздку... Правда, Максим Наумович додержав слова. Не тільки посадив мене на поїзд, але й провів до ближчої великої станції, купив квитка у м'якому вагоні й на прощання просив пробачення за все. Ну, справжній джентлмен!
І як йому в голову могла залетіти така вигадка? Заради чого? І це — людина, яка кілька місяців тому втратила дружину й щиро за нею сумувала?
43.
Юлія Отава
Як тільки подумаю про нього, то плачу, — і це вже півроку. Чому це так ? Я добре знаю, що власне, люблю свій витвір, бо коли ця людина робить мені боляче, то я протестую, отже, я все таки, більш себе люблю.
А хіба, як воно лежить мертвим капіталом десь на споді й не дає дихати, будучи джерелом туги, хіба не однаково, — віддала ти його, чи ні? Хіба мені його винуватити за це? Він — камінь, пам'ятник, картина, яка до тебе глуха й німа, а ти її оживила й створила собі втіху. Бо він тут ні при чому. Це небо, — байдуже, ясне й холодне, це — п'ята атмосфера. А ти думала, що це таке ласкаве, принадне, блакитне небо?
Так, до останнього часу я не хотіла відмовлятися, хоч би що. Нехай на мене не звертає уваги, зневажає, — аби подивитися інколи. Цього мені треба, без цього я жити не можу.
І от настав час — треба рятувати себе. Я почуваю, що кочуся в якусь безодню. Мене знесилює хвороба душі, я скоро стану непрацездатною.
Зрадлива мана спочатку дала, а тепер хоче виманити цвіт папороті, залякує, щоб я сама віддала.
Ні, я змушу себе тішитись життям. Коли нема насущного, лише злиденні крихти, — не треба, а я не буду підкорятися цим ударам, а я буду міцна і тверда. Тяжко це переносити, так, — але жили ж люди й на галерах, у великих фізичних муках, у струпах, — жили ж!
Чому мені підкорятися цьому правилу "для всіх" ? Чому мені не робити так, як я гралася в дитинстві? В лютий холод вибіжу на вулицю і в серці стільки радости. Я кажу собі: "Адже зовсім не холодно!" І мені ставало, справді, не холодно в тому незабутньому дідовому старенькому піджаку. Треба було тільки підперезатися міцненько зеленим поясом. Вся сила в поясі!
А тепер прийшов іспит. І його треба скласти, і вийти бадьорою та оптимістичною, як сходить сонце.
44.
Платон Озеровиг Максимові Стеблівському
Коли ти вважаєш себе чесною людиною, — поясни, що все це означає?
Прикриваючись моїм ім'ям, ти шантажуєш незнайому тобі людину, граєш чужою честю. На яких підставах? Тільки тому, що тобі відомо кілька подробиць із її життя, бачив її фотографії, ти дозволив собі компромітувати дівчину? Чи треба пояснювати, що так роблять тільки останні... І чесна порядна людина з родичем, якого ти називав не раз другом, теж такого не зробила б... — вирвав з-під носа дівчину.
Тобі там здається все так просто, а ти попробував би опинитися в моєму становищі. їхав собі спокійно з відрядження додому, зійшов з поїзда на перон, почуваючи себе чистим перед усім світом, навіть перед Сергієм Михайловичем, як той янгол. І — і раптом за якусь мить став негідником, безчесним хуліганом, мерзотником, бандитом, худобою, здається, вбивцею й розбійником. Ти думаєш, це так легко з янгола в одну мить перетворитися на розбійника? І не відаючи за що!
Ні, вона зразу, як побачила мене, то хотіла звернути вбік і загубитися в натовпі, що вихлюпнув з поїзду на перон. Та їй не вдалося. Я забіг поперед неї й заглянув у лице. Зоя!? Звідки? Куди? Невже одним поїздом їхали? У суміжних вагонах?
Я потягнув у неї з рук валізу, але вона з силою пірвала її назад до себе й тут же, не звертаючи уваги на людей, що великими натовпами бігли повз нас, почала мене відчитувати найдобірніши-ми епітетами, які тільки існували в її лексиконі. А я стояв — і нічогісінько не розумів.
— Та в чому ж справа?
— Не прикидайтесь дурником!
— Що за лист?
— Це ви його вдвох, із дурного розуму, написали!..
— А можеш ти спокійніше говорити?
(Продовження на наступній сторінці)