Як Василько, Головач та ще три-чотири талановитих письменники, Осадчий був у опозиції до офіційного літературного курсу. Було таке рафіноване мистецьке об'єднання, "Ланка", що з презирством ставилося до оцих почат-ківських "Плугів", "Гартів", "Молодняків", висміювало голобельну микитчуківщину, липовеччину, а тепер і кошель-щину. Після того, як їх "Ланку" ліквідували, вони ходили в "диких" і нікуди не хотіли приставати. їх на кожному кроці називали попутниками, дрібнобуржуазними націоналістами, — але мусіли з ними рахуватися, бо якби їх не було, то відразу скапцаніла б сучасна література. Пролетарські письменники були занадто ще зелені й убогі, щоб обійтися без цих.
До них всміхаючись, їх ненавиділи й шукали всякого приводу, щоб їх укусити.
Вони, — це всякий мусів визнати, — продовжували традиції дожовтневої української літератури і ніяк не підходили під рубрику пролетарських. Але тепер, коли саме слово "пролетарський" було знесене, вийшло з моди, ба навіть Сталін проголосив, що вже пролетаріяту в нас нема, бо робітнича кляса живе тепер культурно й заможно, — вийшло маленьке "але" з попутниками. Очевидно, радянськими письменниками визнати їх мусять, або, — як не визнати й не назвати радянськими, — то треба їх негайно запакувати, чи як? Ну, одного там з них, ще можна було б божевільним оголосити, але ж не всю групу.
Проте, хоч офіційно їх звали буржуазними націоналістами, — неофіційно, в свійських розмовах, звалися вони гадами, клясовими ворогами, контрреволюцією. Тим часом, слово "Ланка", новотвір цієї контрреволюційної групи, широко закорінилося в радянському житті і навіть видало з себе похідне, "ланковий".
Одначе, сам Кошель, вірний пес пролетарської літератури, що кусав, де тільки можна, оцих неокаяних, непоправних єретиків, не насмілювався ввічі їх ігнорувати. Вони майстрі, їх безсумнівно першими приймуть до спілки. Бо коли не їх, то кого ж тоді? Самих колишніх "пролетарських"? То це буде просто перейменований "Гарт", чи "Молодняк"!
Вища політика не дозволяла скидати їх з балянсу, — "пролетарські" з лютим шипінням терпіли їх. Шипіли й ті.
Осадчий, власне, щойно прошипів свою двозначну, контрреволюційну репліку. Бо всякому зараз на думку приходили страшні чутки з усієї України про голод, про людожерство, про вимерлі села й братські могили.
Сам Анатолій Осадчий, видатний поет, був один із тих, кого мали б жаліти. Він був хорий на сухоти і потребував масла, яєць, меду, тощо, — тепер недоступної розкоші.
Тараса ці не дивували. Хіба ж змінилися вони, колишні укапісти, — Головач і його друг, Василько?
Вони не змінилися.
За цей час, поки його тут не було, щось сталося із Волинцем та Побережцем. Бо коли вони тепер кажуть "ми", то це і Осадчий, і інші "дикі", а "вони", то Микитчук, Ре, Кошель...
Два Аякси, нерозлучні друзі, що так бадьоро, розвернувшись плечем, увійшли колись до пролетарських організацій, "Гарту" й "Молодняка", — не вжилися там. Тарас сьогодні знайшов їх із цими, опозиціонерами, вони дихали зненавистю до Кошелів, Липовецьких, Микитчуків та інших славолюбців, що періщили голоблями на славу пролетарської літератури.
І ще здивувало Тараса в цій незвичній для нього ситуації те, що свої ж, українські брати по перу, один розносить Волинця й лає, а другий боїться рота розтулити. Аж жидівський письменник, не боячись обвинувачень у змичці з кля-совим ворогом, ані косого погляду, може піднести голос за українського поета.
І дивна гра життя! В той самий час, як Левіт розпина-єтся за Волинця, Волинець...
Тяжко тут у всьому цьому зорієнтуватися. Не може він, Тарас, пристати ні до тих, ні до других. Цей пінявий шовінізм Кузьми його відштовхує, Левітова ж людяність йому до душі. Жиди людяніші, ніж свої. А ці "пролетарствуючі"... Ні, і з ними ні...
Як колись, відчув себе самотнім. Він сам, багато є різних гуртів та напрямків, — а він сам.
В цю хвилину він побачив, що Ре складає шахи, кругом нікого. Ще хвилина й він міг би з ним поговорити, але цю мить він проґавив. Кошель, що так само пантрував Ре, прожогом рушив до нього.
III
— Бачите... Це всякий може прийти до нас і сказати те, що заявляєте ви, — мляво, по-хахлацькому розтягуючи слова, сказав Ре, уславлений дружними зусиллями підхлібної критики на всю Україну за свій єдиний роман "Дзвін кайла", редактор "Літературної газети", голова місцевого оргкомітету спілки радянських письменників.
Він сидів сам за порожнім столиком, — партнера його хтось покликав, — і, здавалося, був заглиблений у обмірковування свого тягу більш, ніж у те, що розповідав йому, стоячи, Тарас. Поруч стояв ще один стілець, але ні Тарас не здогадався сісти на нього, ні Ре запропонувати цього Тарасові.
Аж нарешті, після стількох днів чекання, Тарас його зловив на самоті.
— А це що таке? — увійшовши й побачивши Тараса,
Скричав Танцюра. — Чого це ти, Сарґоло, прийшов нам перешкоджати? Ніяк не дадуть партію дограти!
Танцюра за своєю звичкою, говорив жартівливо й бурч-ливо водночас, зверхньо, до таких, як цей Сарґола.
— Та ось товариш говорить дивні речі! — глибокодумно й нерозворушено відповів Ре, переставляючи, нарешті, шахового коня. Ніби п'єса "Комуна в степу" — його твір.
— А, чув, чув щось таке! — покосився Танцюра на того коня. То це ти, Тарасе, таку плітку пускаєш? Казали, — якийсь початківець ходить і розказує...
— "Ходить і розказує..." — обурено повторив за Танцю-рою Тарас.
— А ти б, краще, знаєш, що... Замість цього, сів би та написав щось друге.
— Ні, як товариш каже... — глибокодумно сказав Ре. — Треба було б цю справу розслідувати... Чи це можливо, щоб Микитчук на таке пішов? Він — комсомолець, член оргкомітету... Так як це було, я щось не розібрав?
Тарас знову почав спочатку.
— Я хотів би, власне, до "Літературної газети" вмістити свого листа, — вийняв він уже готового, написаного, і поклав на столик.
Побачивши листа, Ре поморщився. Так далеко заходити йому не хотілося.
— То що ж ви тут, в такий час?... Ви б зайшли до редакції, чи як?
Редакція "Літературної газети" містилася тут же, у другій кімнаті, а Ре однаково здебільшого сидів за шахами.
— Може ви хоч прочитаєте? — здивувася Тарас з такої холодности.
— Ні, товаришу, такі справа вирішуються солідніше. А що, коли ви не зможете довести? В якому становищі опинилися б ми, коли б видрукували вашого листа?
— Але ж я вам розкажу, як було. € свідки, є матеріяли, живі люди...
Танцюра щось до себе мугикав, переставляючи шахи. Він своє сказав і більше втручатися не хоче.
А Ре — ані руш! Він уже про себе вирішив, що не буде з цією справою заводитися. Вона для нього не являла жодного інтересу. Але так прямо сказати це, — не випадало.
— Зайдіть колись у ділові години, поговоримо, — ухильно й невизначено сказав він.
Тарас побачив, що тут сьогодні він нічого не доб'ється.
Розгублений, але затятий, відійшов Тарас. Ні, так воно не минеться, ні. Не хотять ці — він в іншому місці знайде рішенець на злодія. Він же живе в державі, а не в злодійському лігві. Не може бути, щоб увесь світ дивився байдуже на цю справу і не встав на захист правди.
Є ще газети, крім "Літературної". Піде до газети "Радянське село". Якраз у тій газеті сидить Фіма, він йому швидше повірить, ніж якомуся там Микитчукові. Він знає героїв п'єси, знає Марійку.
IV
— Чи можу я бачити товариша Цудечкіса? Секретарка редакції здивовано поглянула на Тараса.
— У нас такого нема.. Навіть ніколи не було.
Від несподіванки Тарас розгубився. Та невже ж Фіма з хвастощів йому набрехав? А може він працює заступником редактора вечірньої газети? А Тарас тоді не дочув...
Залишилось хіба повернутися й вийти. Втім, він у вестибюлі зупинився й у роздумі почав розглядати плякати.
— Шанування! Скажи Ліді, що я поїхав... — почув позад себе кінець якоїсь розмови.
Тарас обернувся на знайомий голос, але вже масивні вхідні двері закривалися, майнув тільки сірий фетровий бриль, Тарас присягнувся б, що це Борис Микитчук.
Обернувся в другий бік, шукаючи до кого адресувалися ті слова. Слово чести, та то ж Фімина кучерява голова, і входить він туди, звідки щойно Тарас вийшов! Як же це йому сказали, що Фіми тут не знають?
— Ах, який же я справді, недотепа! — раптом стукнув він себе по лобі. — Певно, що Цудечкіс тут не працює й ніколи не працював. Ах, я ж йолоп!
Тепер він зайшов удруге й сказав:
— Чи можна зайти до товариша Загайгори?
— Так, він скоро прийматиме, — відповіла, кивнувши головою, секретарка.
Тарас сів у просторій приймальній і вийняв з кишені газету.
— А я вас знаю! — почув він за кілька хвилин.
Це сказала якась молода особа, що сиділа біля вікна, мабуть, вона зайшла пізніше за нього, а може вже сиділа, й він її не зауважив-. У всякім разі, за газетою він не помітив, що вона раз-у-раз крадькома поглядала на нього, щораз лукавіше.
Дівчина зненацька встала, підійшла до нього й, мило простягаючи руку, глянула зеленими очима.
(Продовження на наступній сторінці)