Прокинулась — ні чемних молодих людей, ні валізки. От, було переживання! Я ж узяла з собою все, що було в мене найкраще, а тепер нема навіть на зміну сорочки. Гола! І я сама винна, сама! Моя довірливість!
До світанку сиділа я там на станції і була така розхвильована, що мусіли курити папіроси одну за одною, без пам'яті... Аж затруїлася! Ще добре, що гроші й документи я не вклала в валізку і вони збереглись. Я купила на базарі в Мерві якусь дешевеньку фантину і то в ній, на зміну з тим, що було на мені, перебула до кінця відрядження. Кілька днів згодом мене викликали до міліції: чи це моя валізка? Знайдена за Мервом під залізничним насипом, розбита й порожня.
З трудом отямилась я від цього шоку. Та помалу почала забувати, захоплена середньоазійським антуражем.
14
Мерв! Колись — столиця багатого царства Бактріяни, тієї казкової країни Айр'янем-Веджо, де народився пророк Зарату-стра. Перекази й легенди малюють цей край, як квітучий розкішний сад, з буйними врожаями плодючої землі, з безліччю худоби, коней, черед і отар, густо залюднений, із селами, містами, а в них — палацами із журчливими водограями у палацових парках. Жили тут щасливі люди Айр'янем-Веджо.
А тепер це — малесеньке містечко серед пустелі, зрошуване каналами, маленька станційка. Ліплені хатки з пласкими дахами. На околицях містечка — повстяні юрти. А далі — пісок, пустеля. В цій пустелі, кажуть леґенди, в цих пісках засипано немало твердинь і палаців, тут була колись першорядна іригація, що зрошувала цей край...
Тепер... маленька оаза, де плекають потороху бавовну.
Що ж тут можна почути й побачити, коли ми живемо в кімнаті шкільного гуртожитку, маємо призначення працювати в райвиконкомі і не стикаємося з місцевою людністю, щоб набувати собі мовної практики? Ті кілька слів, що привезли ми з собою із Харкова, недостатні, а в райвиконкомі їх і не треба, бо все діловодство ведеться російською мовою.
Але ж Мерв це все таки осереддя найбільшого туркменського племени теке, одного з десятьох. Кожне плем'я має свої відмінності в побуті, звичаях, одежі, діялекті і навіть у взірцях своїх знаменитих килимів. Чули колись про текінський килим? То це з Мерва. Такий килим витканий з вовни, пофарбований не фабричними, а своїми, рослинними барвами, він ніколи не вилиняє. Такого килима кладуть на землю і по ньому товчуться, бруднять, — аж тоді він набуває своєї найбільшої вартости. І ці килими тчуть ось ці царственні жінки, що ходять по вулицях і на базарі Мерва у своїх височенних "тапи" на голові, оці жінки, що сидять гордо і незалежно біля мервської станції, дожидаючи свого поїзда.
Така спека, а вони в усій своїй ошатності: в довгому до землі малиновому "койнеку" з чистого шовку, на грудях нашиті срібні монети й прикраси, на голові оте "відро, перевернене догори ногами", також усе обшите срібними монетами. Та це ж одежа хорезмійських цариць, як вони показані на старовинних монетах, медальйонах, фресках, барельєфах. Ця одежа туркменок не міняється тисячоліттями і, як видно, тепер, під натиском совєтизації, не збирається зникати. — Чи справді? — Візьмім тільки одне "тапи". Нефретіті єгипетська фараонеса, стоїть у всіх музеях світу в такому "тапи", а вона — принцеса сусіднього мітаннійського царства. Ґеттські божества чи цариці показані на скельних барельєфах у таких самих "тапи"...
А це ж та країна, де жінку ще так недавно купували й продавали за калим. Ні, калим це, мабуть, якесь пізніше нашарування, бо текінкам не прищепився рабський звичай ісламу закривати своє лице, замотуватися в паранджу. Текінки зовсім не закривають свого обличчя.
А що мене дуже таки здивувало, то це те, що вони не мають нічого з розплесканого монгольського вузькоокого косоокого типу. Вони мають правильні, дуже пропорційні риси. Я навіть бачила синьооких русявих туркменок у цих самих царських уборах на голові. Тоді я думала, що це якісь правнучки московського завоювання Туркменістану, солдатські дарунки через кілька поколінь. Але тепер я думаю інакше: тут саме проживали європеоїди з синіми очима та русим волоссям, масаґети, саки, східня гілка європейських скитів. На західнім узбережжі Чорного моря є свої даки і ґети. Майбутнім детективам доісторії доведеться ще розібрати, чого це за Каспієм на Сході і за Чорним морем на Заході дійшли до нашого часу однакові назви: теке — даки, масаґети-гети.
Квітуча Айр'янем-Веджо протягом тисячоліть усихала, перетворювалась на пустелю, людність намагалась спинити наступ пустелі іригацією, — та й що залишилось? Оця маленька смужка оаз, що живиться водами Аму-Дар^ й Сир-Дар^, та от ще ці вперті текінці, що не посунули шукати нових земель та випасів, а залишилися у своїх рідних пісках. Стрункі, високі, гнучкі, майстерні наїзники, у своїх малинових "донах" і високих білих "тельпеках" (шапках) на голові. Я їх бачила у Мерві щодня і не могла намилуватися. Тоді я такої зв'язаної картини не мала перед очима, але зате тепер ясно встає образ тих людей, що бачила 1932-го року влітку.
Легенди про квітучі міста в садах, із кріпостями, палацами й водограями за цей час стали дійсністю. Після Другої світової війни археологи з літака повідкривали багато їх, вони вже позначені на мапах, мають історичні назви, деякі з них уже розкопані...
А що тут із найдавніших часів квітла хліборобська цивілізація, то хай про це скаже Анау. Це тут біля Ашхабаду американські археологи розкопали поселення з IV тисячоліття до н.е., типу нашого трипільського, з розмальованою керамікою, хліборобським знаряддям, глиняними хатами, також розмальованими...
Що ж роблять теперішні текінці? А вони в оазах сіють бавовну, вирощують її, здають державі, за це дістають мануфактуру і наш український хліб. Та на цих же зрошених полях пишно ростуть помідори, всяка інша городина, виноград, персики й морелі, дині... Сусідня оаза, Чарджуй, славиться своїми динями, ці дині подавали на срібних тацях французьким королям у XVIII столітті.
В Чарджуї я також була. Тільки подивитися. Яка широка ота годувальниця їхня, ріка Сир-Дар'я! А яка жовта в ній вода, здається — сама глина. Оце з неї розходяться канали ("арики") і несуть воду решткам квітучої батьківщини Заратустри, Айр'янем-Веджо.
Ще чогось посилав мене райвиконком до науково-дослідної станції у Семенджіку. Доводилось знов їхати уночі, вночі сходити з поїзда в незнаній місцевості, іти з незнайомими людьми до станції, обходити якісь арики, шукати нічлігу. В тій науково-дослідній станції вже все спало на дахах, у подвір'ї на розкладних ліжках. Збоку десь тарахкотів трактор, напомповував воду в ці канали... Ділова, мирна, спокійна обстанова. Ніхто мене не зачепив і пальцем, ні словом...
А вранці — бачу того молодого чоловіка, що їхав зі мною із Ашхабаду, так опікувався мною й потягнув мою валізку. Він тут агроном! Побачив мене — і зник з очей.
Чому я на нього не заявила? І чи треба було? Не знаю. Я тоді подумала, що хай цей чоловік подавиться моїм майном, однаково він ним не збагатіє, а зате буде мати тягар на серці...
Не мала я тоді багато знань про барвисту й багату минувшину цього краю, але чарував він мене безмежно. Кожна деталь! Може тому так подобалась мені ця країна, що не було тут остогидлого стандарту, а все зберігає свою відмінність. Інша плянета! І чи не дивно? Тож скрізь я відчувала свою чужість. Навіть у своїй родині із сестрами — чужа. З сільськими родичами — наче душею своя, а насправді — чужа. В місті — рішучо чужа, нема ніякого споріднення. Ніде. А тут рідне все! Що воно таке?
Одне тільки негараздне тут: пендинка. — Це хвороба шкіри, що сідає на лиці, на тілі, де хоче. Така чорна пляма.
Мерв подарував мені ще одну красу. На мервському базарі одного разу побачила я якихось незвичайних людей. Це — афганці чи пак белуджі. Вони прибули до Мерву караваном на верблюдах. Вся одежа на них з білого полотна, на голові — тюрбан, продовгастий завій з білого легкого полотна. Все це непідрублене. Люди ці ніколи не перуть своєї білої полотняної одежі, а носять, аж подереться на тілі. Але ж гарні бо! Чудова людська раса! Очі величезні, блискучі, профілі орлині, зуби виблискують перлами, вираз якийсь дико-шляхетний. Я ж то на них роздивлялася та задивлялася! Чи є ще де така краса?
Белуджі вільно переходять кордон, щось сюди доставляють, а тут закуповують біле полотно на свою одежу...
Моя практика мала дві частини. Як скінчився час у бавовняному Мерві, я сама, без товаришок, поїхала до Казанджіка. І це містечко причепилося до залізничного ланцюжка. Станція, кілька будиночків адміністративного районового значення, — всього пара вуличок. А за ними вже починаються туркменські юрти. Вони звідусіль обступили містечко, туляться до нього, бо вже за ними — безмежні аж до обрію піски, бархани, кучугури, грізна пустеля Кара-Кум. Ген далеко біліє тільки стежечка через ці піски. Це караванна дорога, витоптана ногами верблюдів.
Ну, це вже справжня пустеля! Ніякої оази, ніякої іригації, бавовни, городини. Нічого тут не родить. Але чого і як живуть тут люди?
Проживає тут інше туркменське плем'я — й о м у д и. Ко-човики-скотарі. Не тільки вони кочують із своїми отарами із одного пасовиська на друге, але й оці їхні шатра. Иомуди своїх вулиць не замітають, сміття не вивозять. А як дуже засмітять коло юрт, тф просто: переходять на чистий пісок.
(Продовження на наступній сторінці)