Петро напевно якийсь політкомісар. Так і тхне від нього ортодоксальною твердовірністю.
Якої то політичної атмосфери мала б я набратися в надрах Червоної армії, не прямо, а посередньо, надоумила мене Ната, як не було Петра. Ната була й тепер така сама: щедро розмальована, біло напудрована та "світсько" усміхнена. Вся активність її, як і інших "жон комсостава", була в тому, що виходила у скверик біля дому й сідала на лавочці. Від "жон комсостава" нічого не вимагалося, лише бути свіжими й готовими, коли втомлені старшини приїдуть із маневрів. Але хай краще словами Нати, це подібне на анекдоту.
— У нас, як посходяться дружини командирів, як посідають на лавочці, то зараз обсудять, обпльоткують тих, кого тут нема. Відійде одна, прилучиться та, що її щойно судили, — зараз беруть у роботу відсутню. І так, жадної нема, щоб про неї позаочі не казали: "Та вона ж проститутка!". Наша мала це чує не раз і не два. Приходимо ми раз у скверик, а сісти нема де. Моя мала й каже до тих, що сидять: "Прастітуткі, падвінь-тєсь!". Вона ж чула, що їх усіх так називали і думала, що це дуже гарне ім'я.
Зо два рази заносила я й білизну, на Натине запрошення. Тільки за другим разом не долічилась я найкращого, що було в ній: новенького лянного рушника із синенькою мережечкою, моєю вишивкою. Як таке злодійство, — подумала я, — то краще я сама собі буду давати раду з пранням.
На тому й закінчилось моє знайомство з побутом дружин командного складу Червоної армії. До Нати більше не пішла, а Петра ще один раз бачила в Києві на Хрещатику пару років згодом...
Щоб уже не вертатись до цього нашого родича, забіжу наперед: Петро Товстолужський робив семимильну кар'єру, маючи талант особистого чару. За кілька років він уже був першим секретарем Ворошилова. А одного дня знайшли його в урядовому кабінеті, сидів мертвий за столом, застрелений. Поховали його без почестей і розголосу, з офіційним повідомленням родині, що він покінчив із собою сам. Про це розповідала мені дядина Маринка, Натина мама.
10
Мало того, що "перебудуватися", треба було ще й покаятися. Кому й нащо було це моє покаяння, не знаю, але перестрічає мене раз Яков Городской на вулиці, перепиняє і каже: — Я вам раджу написати відкритого листа до Літературної газети, ми надрукуємо. — Мене ця турбота Городского здивувала, бо ніколи не заходив він у розмову зо мною, не помічав навіть. Яков Городской! Яке відношення має він до української літератури? З пикою різника, національно гебру, "русскій пісатєль", але чомусь редактор української Літературної газети (більше не знайшлося кому?), секретар партійної групи Місцевкому харківських письменників. (Теж більше нікого не знайшлося?).
Що ж, відкритого листа, то відкритого листа! Раз дають голос, то треба заговорити. Добра нагода вияснити свою позицію. Я ще ніде не писнула, а є такі люди, що вважають: мовчиш, значить погоджуєшся.
Написала я того "відкритого листа" так само щиро, як і "Листи із степової України". Написала: я щиро хочу працювати для батьківщини в дусі пролетарської ідеології і якщо я помилялась, то хочу свої помилки виправити в своїй дальшій праці. Але ніде в нарисах я не написала неправди, не почуваю себе винною та не знаю, за що мене б'ють. Ніколи нічого не мала я іншого на думці, як працювати для свого народу, і з обуренням протестую проти вигадок, наклепів і нісенітниць, що на мене сиплються.
Що ж я прочитала в Літературній газеті? Городской, не питаючи мене, самоправно викинув у мойому листі все те, задля чого я того листа писала, — моє обурення і невизнавання за собою ніякої провини, — а залишив тільки першу частину листа і вийшло так, що я навколішках каюся та прошу прощення! Городской зфальшу вав мого відкритого листа.
Та й сердита ж була я, що піддалася ділкам літератури обдурити мене! Але куди йти протестувати?
А тут зустрічаю Григорія Косинку. — Ну, й боягузка ж ви! — кинув він мені. — Що таке? — Вчора прочитав у газеті ваше каяття! Не треба було! Я як прочитав, то сказав собі: "Дівча сі перепудило!" — Та я не знаю, кому морду бити! — обурено розповідаю, що я написала і як спотворив Городской. — Це ж фальшивка! Викинуто те, заради чого я того листа написала.
Цей лист друковано у Літературній газеті 24.IV чи 25.IV 1932 року. Я чомусь не маю. Жалую, а ще більше жалую, що не лишила собі копії мого справжнього листа. Відновлюю тут із пам'яті.
Тепер мені ясно, що всі такі подібні листи у друку зпре-паровані так, як того треба фальшівникам літератури.
От тільки не знаю, нащо їм був мій лист. Чи я така важлива була? Комашка, коли валили колосів. І що ж їм шкодило б, якби з'явилось те, що я написала? Я ж тоді саме так і думала. Гаразд, я політично неписьменна, як звідусюди мені турукають. Гаразд, я хочу позбутися цього, але в писаннях моїх усе правда. І писала я їх не з наміром очорнити будівництво соціялізму, а щоб недоладності усунути, ось чому я про вади писала. Це була головна мета мого листа.
Про курси мов Близького Сходу я почула, мабуть, від Василя Мисика. А вірніше — від Минка. Цей розказував про те, що у Мисика всі стіни завішані гаслами з таджицьких газет, бо він вивчає цю мову на курсах. Василь Мисик жив у цьому ж домі, на цьому ж коридорі, тільки поверхом нижче. З Мисиком у мене не було жадного слова розмови. Не було взаємнення, очевидно, Мисик гордував мною. Не знаю. Він навіть заходив до того мешкання, де жила я, до Минка — пограти в шахи. Часом він сам, а часом і Роман Шевченко, отой чорнявий красень із мрійними сумними очима: брови зрослися на переніссі, очі мага, ніколи не всміхаються... Вони приходили і грали з Минком годинами. І Шевченко на мене не звертав уваги, навіть і не вітався...
Я дуже хотіла б зайти та подивитися на ті Мисикові таджицькі плякати, але ніколи не знаходила ніякої теми для розмови. То є такі люди, що між тобою і ними стоїть якась непроникненна стіна. Ще й цікаву побутову подробицю оповів мені оце недавно товариський Борис Тенета. Мисик (Мисик?! Цей суворий, не від світу цього аскет?) і Марія Пригара судилися, два поети. Тенета і Минко, два прозаїки, були в суді за свідків. Марія Пригара подала на Мисика, щоб він їй виплачував аліменти на дитину. Так то кінчається роман між двома поетами!
Набралася якось я духу і запитала в непривітного Мисика, яка адреса тих курсів, що він відвідує. А потім, ще більшого духу набравшись, пішла й записалась на ці курси. Тільки не на таджицький, а на туркменський відділ. Це ж те, що мені тепер так пекучо потрібне: подорожі, зміна оточення. Мені треба конче побачити пустелю Кара-Кум, в ній оази. Не знаю ще що, але щось дуже для мене важливе...
І так я ще кілька місяців прожила в цьому вітристому, за-пилюженому, ворожому до мене Харкові, де мене викинуто на звалище, в "літературний брак". Жила я думкою про наступне відрядження на два місяці до Середньої Азії. Так було в пляні, що студенти матимуть два місяці "виробничої практики". Це давало мені можливість жити й дихати. Я старанно прихопилася до азів туркменської мови, купила собі підручника...
Директором курсів і викладачем туркменської мови був якийсь Данильченко. Він читав лекції і говорив виключно російською мовою. Але в тому старанному російському акцентові я вловлювала, що то — вивчена мова, що рідна — українська. Безумовно, він усе знав про мене, це я бачила по тому, як він на мене поглядав, — з усмішечкою в очах. Ніяких деталізацій не було, крім того, що я не могла дивитись йому в очі. Це було щось цікаве і я намагалася на нього роздивитися.
Прикметно, що в цьому "харківському періоді" не було місця якомусь залицянню, фліртові, романові. Тільки приятелів, дружби мені хотілося — і цей крик був лише в пустелі. То вже краще піти в пустелю справжню.
12
Я таки дочекалася того часу, що Наркомос відрядив курси на два місяці на "виробничу практику". Моя радість, моя мрія здійснюється. Я вже лаштуюся в далеку дорогу, покидаю цей осоружний Харків, якого не люблю всіма моїми атомами. Не люблю ні природи, ні громадської атмосфери.
Збираюся я, геть усе обдумуючи, стараюся все передбачити до деталей, нічого не забути. Купила навіть гарненьку синю валізочку. Кажуть, що там голод, нема чого їсти? Якось то буде, а покищо набираю з собою якийсь запас коржиків і пастили "праліне" із сої. Тоді в Харкові дуже модна була соя, існували навіть їдальні, де всі страви виготовлялися із сої. Вільно продавалося й це "праліне", воно, до речі, дуже було мені тоді смачне...
От уже й день виїзду. Як звичайно, ніхто мене не відпроваджує, я вже все зібрала, вже вийшла з валізкою, вже й біля трамвайної зупинки. Тут я пригадую... Забула дощовика! Значить, буде невдача. Забобон не забобон, а прикмета завжди справджується. Але ще більша невдача, коли повернешся за забутою річчю. Я не повертаюся.
Так воно й було. Дощовика в Туркменії не треба було, там дощі не йдуть. А що забула, то прикмета справдилась.
Наші курси зайняли два вагони. їхали ми так із тиждень. У Харкові лякали, що в Середній Азії голод, нічого на станціях не продається... А в дійсності, що далі від України, то щедріше виносили люди до вагонів харчі на продаж.
(Продовження на наступній сторінці)