А тут один брат заспівав і заграв на дутарі... Це вже мене стрясло. Була то не пісня, а ридання кочовика, що от-от у спеці й спразі загибає без води. Очі закочені під лоб, ридання й заїкування — від неможливости висловити своє горе... Та чекай! Це ж я чула ще в Жашкові у дитинстві, як жили ми в заїзді. Так моляться старі жиди, вбравшись у смугастий талес і тору та похитуючись. О, Аданої... Це — спів кочовика, сина пустелі. Цікаво ж, що від Авраама до жашківських Иойни й Аби протягом кількох тисячоліть нічого в цім співі не змінилося! Цей спів не особливість гебрейської релігії, не тільки спів Авраамо-вих, Иосифових, Мойсеевих кочових племен, а взагалі пісня пустелі...
Так, це була лише стара-старовинна пісня, бо скінчивши її, оце ридання, брат Оразів почав знову жартувати, як і перед піснею.
Чекай!
А я ж і в Мерві чула вже цей спів. Я думала тоді, що то старий туркмен справді плаче, щось йому важке причинилося і він виливає під дутар своє горе. Шкода було його. А то був просто народний лірник, сказавши по-нашому. І навколо нього, як у нас на ярмарку, зібралась купка туркмен і слухала, зідхала...
Не уявляю, що було б, якби я справді з цим Оразом одружилася. В душі тоді я не дуже заперечувала проти такої можливості, так вільготно і розкішно чулася я в Туркменістані. Одночасно, я бачила всю абсурдність такої "можливостей". Я — в ролі дружини дикого азіята! А Ораз уже й представив мене братам, жінкам, і всім мешканцям селища, як його наречену. Це — його гелін!
Як уже надходила ніч, постелили мені в одній кімнаті з Оразом, бо це був такий тут обряд одруження — кайтарма. Я спротивилася і мені дали місце десь інде. А на ранок зустрів мене мороз обструкції всього роду, ніхто зо мною не говорив і навіть не було води очі промити. Вийшла я з непривітного дому, навіть не бачивши Ораза, — добре, що було принагідне вантажне авто до Казанджіка. "Роман" скінчився.
Але я не жалую, що в таку пригоду втелющилася. Бо як би інакше могла я побачити Туркменістан, а потім написати "Кай-тарму"?
Коли я потім розказувала мамі, що мало не вийшла заміж за туркмена, мама жаліла. "Треба було вийти! А потім би втікла!" От, не думала я, що моя мама така вільнодумна!
Вже закінчився мій двохмісячний термін відрядження. Я надумала повертатися додому трохи іншим шляхом. Казанджік — це вже ближче до Каспійського моря. Поїду пароплавом, через море. Так і зробила. Сіла в поїзд, що йшов на захід.
Ще по дорозі треба було чомусь висісти й кілька годин чекати на самотньому полустанку. Там я побачила ще одну туркменську родину. Бачила вже активіста, кочовика, робітників, а тепер ще й службовців залізниці. Службовцем була туркменка з дітьми. Йомудські хлопчаки в розплесканих тельпеках, з блискучими розумними очима та перловими сніжистими зубами, усмішкою, що була наче відбиткою цього кришталевого повітря. Дівчатка, що їх мама-залізничниця називала: одну "Сім сувоїв шовку", а другу "Сім верблюдів". Це значить — вона за них матиме такий калим. Вона жартувала. Калим уже законом заборонений.
Каспійське море було дуже непривітне, надуте, кольору бу-робрудного і навіть видалось мені, що чимось смердить. Нафтою чи що?.. Я була рада, як уже перепливла його і рада буду більш ніколи не бачити.
Але Туркменістану не можу забути, так мені було там прекрасно. Я побувала вдома! Серед свого рідного народу!
Ще довго ним жила. Хотіла все перечитати, що про нього написано. Засіла в бібліотеці й перечитувала, які де не є журнали та видання. Взялася за історію, але то величезна лектура, щільно пов'язана з історією всього Туркестану, з емірами, ханами, Чінґісханом, Батиєм. Дуже загайно, все життя треба присвятити, щоб розплутати всі ті туркестанські вузли. А мені коли б тільки про Туркменістан трапилась книжка, або хто порадив... Та не було кому радити. З того всього, я вичитала в туркменських журналах кілька дописів про жінок, піонерок розкріпачення, і написала на тій канві пару оповідань. ("Ніяз і Ґюллер", "Перший іспит кочовицького сина, Чари", "Кайтарма").
Мало того. Захотілось мені мати туркменського килима. Де там! Недоступне це. Але намалювати? Знов беру туркменські журнали і вивчаю ті зразки, що там трапляються. Беру кілька деталей, рисую на картоні, вирізую трафарет, купую білу й ультрамаринову фарбу, обрус фарбую в оранжовий колір — і ось у мене вже є в хаті "туркменський килим". Вже два "килими" є, а тепер ще повішу на входових дверях. Кімнатка вся в килимах і дверей не видно. Хто приходить — каже: "Тут артистична атмосфера".
І досі я зацікавлена Туркменістаном. Як тільки де зустріну згадку, так і прикіпаю очима. Вже в Нью-Йорку здибала я книжку СП. Толстова "По следам древнехорезмийской цивилизации", 1948, на підставі розкопів у пісках — і прочитала те, чого мені не вистачало, коли я була там. Розкопи там йдуть. Ось книжка В.И. Сарианиди "Тайны исчезнувшего искусства Кара-Кумов", 1967. Ще більше доказів: під тими пісками поховане повнокровне життя.
16
З Туркменістану поїхала я до Києва. Чого було повертатися до Харкова? Те місто не прийняло мене і я не прийняла його. Досить Харкова! Київ моя батьківщина, я належу тільки до Києва.
Ще з місяць володіла я туркменським набутком: все тіло було як твердий тугий огірок, в пустелі всі товщі й вода випарилися. Носила я себе таку легку, як пір'їна, здорову духом і тілом.
У Києві я без труднощів поновилася у Місцевкомі письменників. Секретарем був Новоселецький, той, що раніш працював літературним редактором у ДВУ. Людина дуже приємна, усміхлива і доброзичлива. На одну ногу припадав.
Був це уламок з давніших часів, коли діяли видавництва "Криниця", "Сяйво", "Час". Знав добре В. Самійленка, Чупринку та інших, кого згадував. Словом, своя людина. Він зустрів мене, як давню знайому, і ось я вже знову в письменницькому колективі. Не так, як у Харкові.
А тут вже все не таке.
Місцевком письменників уже не в готелі "Континенталь", а на Фундуклієвській біля Пушкінської. Тут уже нема розкішних заль з китайськими вазами й ліхтариками, а просто: величезна кімната, біля неї багато менших кімнат і коридорів. Ніяких прикрас, а тільки столи, столики, стільці. У великій кімнаті в першому кутку стояв стіл технічного секретаря МК письменників, а далі розставлені ряди стільців на випадок зборів. В кімнатках і коридорах стояли принагідні столики, там завжди юрмилося багато письменницької рибки, там завжди хтось грав у шахи, там найперше можна було почути найновіші новини. Письменники гуртувалися за своїм уподобанням, грали в шахи, дотепничали, пліткували, пошепки й натяками переказували те, чого вголос не вимовлялося.
В дальшій кімнаті була редакція журналу, вже тепер не Життя й Революція, а Радянська література, і головним редактором був не М. Терещенко, а Іван Ле. Вступ туди був невидно заборонений, хоч на дверях ніяких написів не було. Просто якось не входилося. Сам Іван Ле виходив звідти пограти в шахи і часто глибокодумно засідав за столиком, найчастіше з Яковом Качурою, теперішнім головою колективу письменників.
Може нікому ця метаморфоза увічі не кидалась, а я її після довгої перерви відразу побачила. Коли це було, які вічності в минулому, як у редакції Пролетарської Правди Качура протегував якомусь там невідомому авторові одного оповідання, Іванові Ле, говорив із ним поблажливо й авторитетно? Тепер усе навпаки: це Іван Ле звертається до Качури авторитетним тоном господаря, а Качура послужливо виступає в ролі його адь'ютанта, підручного й виконавця. Тепер уже Ле — автор роману "Роман Міжгір'я", виданого багато разів, він — член комуністичної партії, він тепер, зрештою, — вершитель усіх справ у київському Місцевкомі письменників.
От, як міняються ролі!
МК письменників відогравав у цей час велику ролю в житті письменницького колективу. Це ж заведено було карткову систему на хліб. Все населення м. Києва діставало по 200 грамів хліба на особу денно, лише деякі по 300 грам. Але робітники діставали по 500 грам. Письменники, як члени Спілки поліграфістів, також діставали по 500 грам. От, як то далеко наперед передбачено було, коли цей комітет засновували! Це була неабияка привілея і підтримка, нехтувати нею не збирався (чи вірніше, не посмів) ніхто.
То ясно ж, що до МК письменників щоденно сходились не тільки поговорити, пограти в шахи, побачитися, а й довідатися, чи є що нового в "подаянії". (Тогочасний дотеп). Бо не тільки хлібна картка. Ще час-від-часу приходила новина, що в такому-то закритому розподільникові (знов нове!) буде видаватися "пайок", скажімо, 2 кілограми крохмалю, 1 кілограм цукру, 1 кілограм драже. В МК роздають талони. В певний день на певну адресу, з чорного ходу у двір приходили письменники з "тарою" (опаковання не "полагалось") і ставали в черзі. "Нащо мені цей крохмаль?" — запитував Плужник, але брав. Усі брали. Можна винести на базар, продати й купити молока...
Але продукти часом привозилися в МК письменників, своя спеціяльна Продуктова комісія забирала з бази. Тут ця сама комісія ділила, вирішувала кому скільки вділити, залежно від ваги письменника. Списки вивішувалися на дверях при вході до залі. Тоді починалося хвилювання, незадоволення, уїдливі репліки... Пригадую, як бігала, всім скаржилась Наталія Горова, перекладачка (дружина Антона Харченка): — Касяненковій дали 300 грам масла, а мені тільки 200, а я ж більша письменниця, ніж вона, і стиль у мене кращий! Я маю доробок! Я буду діяти, я не покину цього так!
(Продовження на наступній сторінці)