Як не знала я, що торкнулась забороненої теми про голод, так не відала й про заборону другої. В нарисі про комуну "Авангард" я зачепила русифікаційний курс Москви на Україні, висловлений устами Ф. Ґладкова. "Зачем возрождать допетровскую эпоху, гальванизировать трупы? Говорите по-русски!" От цього то вже не подарували українські письменники, почалася дискусія. Сам же А. Хвиля, що припечатав мою літературну долю "криком відчаю куркуля", він виступив проти російського шовінізму, покликаючись на "письменницю Д. Гуменну", яка виявила зразок великодержавного шовінізму у Ф. Ґладкова. На це обзивається Ґладков, а за ним газета Известия статтею "Проказы тети Хиври", — заперечують, відпекуються, звинувачують "Плуг" "в злостном укрывательстве переписки", відбуваються засідання, виносяться постанови... Посипались листи, а на них я мала відповідати... Підсумовує всю дискусію С. Пилипенко статтею "В чім помилка Д. Гуменної", у жур. Плуг ч. 1, 1929 р. і бере мене під захист. Так за пару місяців стаю "всесоюзною знаменитістю". Справді, є чому заздрити!
Я не входжу в деталі, бо все це більш-менш повно зібране у збірці, яку я змонтувала з матеріялів мого архіву.
А які інші вражіння від того перебування в Харкові? Ну, от, я йду сходами якогось величезного готелю на 4-й поверх, а зо мною йдуть плужани Товстоніс і Олешко. Вони спиняють мою швидкість, кажуть, що треба поберегти серце, тоді воно й тебе побереже. Вони значно старші, солідні люди, у віці Будяка. А ось Василь Чапля, справді чапля — довготелесий. Він з Дніпропетровського, працює в журналі Зоря, поет. Досі я не помічала його, а входить він у мою свідомість у відчинених дверях готельної кімнати. Я стою по один бік дверей, у кімнаті, а Чапля по другий, у коридорі, — женихається і говорить усякі пласкі та провінційні банальності... Тоді я була в темноблакит-ній фланелевій блюзці з широкими "японськими" рукавами і чомусь відразу стала подібна на японку. То це дало Чаплі привід якісь дурацькі вірші імпровізувати, а потім за цим пішла спроба поцілувати. Несподівано, навіть для мене, дістає ляпаса по пиці і цим епізод кінчається. Більш я Чаплі не бачила. Зате друга частина цієї п'єси, вже за участю Василя Чапленка, відбудеться у Нью-Йорку через кілька десятків років.
Інший харківський епізод з цих самих часів (може тільки не в цей приїзд, бо ввижається, що то було літом). Я в товаристві Миколи Дукина, Андрія Пайова, Юрія Савченка і ще когось. Ярмоленка? Читаю в цім дружнім колі "Синій зошит". Прочитала — і запала мовчанка, шок. Не сприйняли, не сподобалося. Чи не Дукин наважився висловитись? "Занепадницькі настрої, песимізм. Ніякої СОЦІАЛЬНОЇ проблеми. Значить — конфлікт із суспільством?" Це ж було в розріз із усіма канонами тодішньої "пролетлітератури": нема в повісті ані КЛАСОВОЇ боротьби, ані патосу праці, ані позитивного героя — нічого! Я зрозуміла, що мені не треба нікуди лізти з цією повістю — і так вона й досі лежить. Нікуди не пропоную і власними зусиллями не друкую. Хоч одна користь із тієї харківської "апробації".
Ще один спогад тримається з цього вечора. Пішли ці друзі мене відпроваджувати, по дорозі зайшли ще десь на пиво. Я ще ні разу ніколи не була в компанії у пивній і не сприйняла це, як частування гості. Коли вийшли на вулицю, я вилічила в умі, скільки вони на мене потратили, і ткнула в руку (Дукинові, здається) мою долю витрати. Ото сміялися з мене, я думаю!
Ото називали — ким? Провінціялкою чи психопаткою? Але то був мій принцип тоді: нікому нічого не бути винною. А що я тільки копійками обгонилася й інших ресурсів не мала, то вийшов у мене такий неестетичний жест...
Десь у цьому ж часі зустрілась я з Варварою Чередниченко. Вона вже давно писала до мене шефсько-протеґувальні листи, як старша плужанка. Я навіть у неї ночувала, ми фотографувалися, вона мене научала, що треба вживати крем до лиця, бо "ти ж своє взуття змащуєш пастою, то чим шкіра твого лиця гірша за шкіру на черевиках?" Міркування повні резону, але я чомусь весь час забувала про цю мудрість із кремами.
Варвара була дитячою письменницею, видала тоді вже кілька книжок із дидактичною "мораллю". Вона дуже підкреслювала своє робітниче походження: батько її був робітник, а це тоді було щось на зразок дворянського герба. Але в її побуті не відчула я нічого робітничого. Типова інтелігентка. Звичайно, вона посідала тільки одну кімнату, як усі, але повну різними меблями й параванами. Поза тим вона вважала себе чистосортно пролетарсько ідеологічно витриманою і навіть так заміж вийшла: за якогось високопоставленого члена партії з уряду Північної Осетії, природного осетина.
Звідти вона періодично утікала до Харкова — відпочивати від Осетії, бо там були ще архаїчні звичаї старого індоєвропейського роду. Все село — родина. Приїжджає такий односельчанин у місто і живе місяць, рік, а то й два у свого "брата", а Варвара повинна йому варити, його обпирати, обшивати, ще й обслуговувати за столом, не присідаючи, як він їсть, до столу...
Це в один з її виїздів із Осетії чула я від неї ці історії. Потім вони мені здалися у "Золотому плузі".
10
Поки там десь варилась моя дальша доля (невідомо для мене, де і як), я сиділа в Києві і впадала в усе глибшу депресію. Легко сказати одним невиразним словом "депресія", а тоді я заповнювала свій зошит переживаннями, щоб їх видалювати з себе, але слів завжди не вистачало. Песимізм й придавленість духа мучили мене, налягали все далі більше. Якесь тяжке все більше й більше навалювалось на мене, якісь сни давили мене...
Це в той час (чи рік пізніше?) приїхав Пилипенко і були якісь сходини плужан у одній з кімнат приміщеного в готелі "Континенталь" Дому літератури. Було нас дуже мало, київський "Плуг" тепер уже не збирався, а Пилипенко мабуть намагався оживити діяльність філії. Крім мене й Сайка, Качури, добре ще пам'ятаю Натана Рибака, тоді скромненького початківця. Запобіжливого! Дуже здивувало мене — чого цей суб'єкт приплив до "Плуга"? Справді, чого? Я тоді ще не знала, що це родич Корнійчука (сестра Корнійчукова, Ліда, одружена з Натаном). Якби знала, то тим більше, чому? Корнійчук уже тоді був у ВУСППі, в "Молодняку", — взяв би його туди. Може тому, що потрібен був трамплін і незручно синкові цукроза-водчика з Верхнячки (як говорили в кулуарах про Н. Рибака) відразу лізти в комсомольсько-вуспівський "бомонд". В усякому разі, і цей також ніде в біографіях не признається, що був членом "Плуга". А я ж його бачила власними очима!
На тому зібранні я наважилась прочитати оповідання, що набігло в мене під цей тріп. Героїнею оповідання була літня селянка, а я в ній бачила тітку Тодоську. Вона все життя тяжко працювала, до пізньої осени ходила боса, бо на чоботи важко стягнутися, а їй сказали, що вона куркулька. З облігаціями до неї чіплялися і довели до такої розпуки, що вона втопилася у криниці. (Це мені розповідали в Жашкові, про одного чоловіка.) І от навіть Пилипенко це оповідання засудив і сказав, щоб я його просто порвала. А я не розуміла, чому. Це ж про трудящу людину, про сваволю на селі активістів, про перекручення справедливих директив партії в обороні трудящих.
Як переварити конфронтацію живої дійсности з вимогами до літературного твору? В газетах пишеться одне, а в дійсності діється зовсім інше, і правдивий показ вважається політичною неписьменністю автора, еге, ще й перекрученням дійсности.
Ніколи не було в мене "широкого кола знайомства", добре, як є одна, а від сили дві людини. З ким же я тоді зустрічалась? З Агатою, переповненою біологічною енергією і радістю буття. На мої мимовільні признавання про яму в собі, апатію, неохоту жити, порожнечу і інші прояви депресії Гася мала один рецепт: "Тобі треба заміж!" Про який там заміж може бути мова, коли я горю бажанням утвердитися в праці над словом, а вона вислизає з-під ніг? Оповідання під перо не йшли, бо збили мене з пантелику, я вже знала, що все моє "не підходить", а рецепти "ідеологічно витриманого твору" не підходили моєму відчуттю творчости. А з другого боку, ті, чиєю думкою я дорожила, з погордою ставились до плужан. Робота над словом це не тільки "друкуватися", але й переклади, а їх мені теж не давали, на те було багато інших, ближчих до Держвидаву... То такий Гасин рецепт викликав тільки моє розчарування в ній, вимальовувався мені образ її, як ситої самозакоханої поверховости, без глибшого чогось за душею. Це "заміж" я вже багато разів чула від інших, але щоб і Гася?..
Я сама не тямила, що зо мною діється. То приписувала своїм літературним неуспіхам, то всю вину клала на свою власну вдачу, на розвиток тієї туги, що з нею й вродилася. То думала, що це — покалічення душі, спричинене травмою від мого фальшивого іновського комнезамства...
А тим часом десь "там" уже давно "зварилося", я тільки не знала. У газеті Пролетарська правда за 9-е січня 1929 року прочитала я, що на листопадовому пленумі, на 14-ій окружній партійній конференції генеральний секретар цека КП(б)У, С. Косіор, промовляючи про справи культурного будівництва та про "обличчя буржуазного українського націоналізму" навів такі "прояви цього обличчя", як С. Єфремов, Д. Донцов, Г. Косинка, а закінчив мною. Ось уривок із розділу, присвячений моїй комашиній особі. (Спочатку Косіор похвалив кадри письменників справжнього революційного покоління, а далі взявся за мене):
(Продовження на наступній сторінці)