В тому ж самому Домі літератури, у залі з китайськими ліхтарями й дерев'яними різьбами, заговорив до мене несподівано Гео Шкурупій. Я думала, що він взагалі не знає мене, — ніколи ж не вітався. А тепер каже, що читав "Листи із степової України" і радить мені в цьому напрямку працювати далі, вийде з мене добрий нарисовець. А нарис — це окремий літературний жанр, новий, із багатими можливостями... Тут же порадив прочитати книжку американського автора (В. Тгауеп), перекладену на російську, щось про цукрові плянтації, також у цьому жанрі.
Я про нарис як жанр, думала інакше. Це тільки вправа, а треба вчитися оволодіти мистецтвом сюжетности. Ото тоді я, повернувшись із Олевського й Бишівського районів, писала дві повісті. "Андріяна" (ніде не друкована) і "Де недавно ведмеді ходили". Обидві повісті на основі баченого (с/г колективів), але вже робила спроби охопити матеріял сюжетно. Терещенко прийняв і надрукував повість "Де недавно ведмеді ходили", але повикидав звідти цілі розділи, наприклад, розділ "Колективізація з-під батога". — Це не дасть користи ні вам, ні вашому персонажеві, — сказав Терещенко.
Непорізаний примірник рукопису лежав у мене, аж поки я кидала Київ 1943-го року. Здалося мені, що не зможу тягти з собою купи паперу, і залишила. Жалую тепер.
12
Це того літа я їздила до Москви. Літом, бо було дуже жарко. Викликали мене до Харкова, щоб включити в делегацію від "Плуга" на всесоюзний з'їзд селянських письменників. Кожна така поїздка в гурті була велике свято, а тут ще й до Москви. У делегації були: С. Пилипенко, В. Минко, А. Панів, М. Дукин, В. Штангей, О. Сфекла, молдаванка з вивернутими губами, як у Клави із Запоріжжя.
З самого з'їзду я не винесла ніяких спогадів, так було там нецікаво й офіційно — масово. Сидиш у величезній залі, лиць не видно, десь на трибуні хтось говорить про щось нецікаве. Всі ці секції національних письменників були знічені й непомітні, домінувала РСФСРська себто російська. Нагоду побувати в Москві я використовувала по змозі, щоб побачити саму Москву, відчути її характер, хоч загально пройти музеї.
І справді Москва зробила на мене велике вражіння. Жахливе провінційне місто, або вірніше: складені докупи, поміщені в одному зборі середньовічні міста. Серед міста йшла Китайська Стіна, але в ній маса вуличних закамарків, старосвітських дім-ків, що от-от розваляться. Кузнєцкій Мост — виявляється, так зветься дуже шумлива вулиця з універмагами. А, це тут починалася Москва ХІУ-го століття. Цар-Колокол, Цар-Пушка, церква Васілія Блаженого — теж середньовіччя. Але церква відновлена, ззовні приваблюють око яскраві кольори її бань. А як увійдеш всередину, — так і повіє жах понурих московських царів. Кремль із високими стінами і мавзолей Леніна. Черга до мумії Леніна, там і я стою і проходжу повз неї: сухенька, в костюмі тютюнового кольору...
Москва давно вже інакша, — з метро, з новими кварталами й площами, — я кажу, що так вона виглядала тоді. Тільки все ж таки вона була така великопростірна, що там треба було весь час їздити трамваями, — а я не вміла. Та й не звикла, я ж у Києві всюди пішки ходила. Так і в Москві. І за це мене Пилипенко назвав "святою провінцією".
А що весь цей з'їзд, як і вся плужанська тематика, крутилися навколо сільсько-господарського робітництва та батрацтва, гі-гантів-радгоспів, то... Оце слухаючи, визріла в мене тоді думка, що це ж ніякий не соціялізм, а тільки державний капіталізм. На фабриках і в цукроварнях — робітники. У радгоспах — робітники. А хто господар і власник цих великих підприємств? Держава. Хто розпоряджас цінністю, що навиробляли робітники? Держава. Значить, капіталіст не окремі особи й трести, а один: держава.
З ким би про це поговорити? Найкраще з Пилипенком. От у одній з перерв між засіданнями та ходженням по Москві, я вловила час, як був тільки він у лоббі готелю, та почала про це саме говорити: запитально. Якщо не так я думаю, то Пилипенко мене поправить. Я ж — політично неписьменна. Пилипенко послухав мене, мугикнув, всміхнувся, не заперечив і не підтвердив, тільки сказав: — Але про це не час тепер говорити.
— А я ж і завела ту розмову, щоб він мені учительно роз'яснив, якщо я помиляюся. Виходить, він був одної думки зо мною?
Це й було найбільше вражіння від Москви, бо досі пам'ятна та коротка розмова. А про інших членів нашої групи — нічого. Загально: Минко був братерський, Штангей — парубоцький, Дукин — кожної хвилини дотепний, Сфекла дуже любила висловлюватися "по-мужеськи"... Панів — втілення прихильносте...
13
Плужан тоді в Києві було чимало. Качура, Будяк, Сайко, Заянчківський, не згадуючи всіх. Не бувало тоді зборів, ні прилюдних виступів, але як зустрічалися на вулиці, — були рідніші, ніж з іншими літераторами. Вже може через це, що на "Плуг" і на плужан "метри" дивилися згори вниз, як на нижчу касту в літературному цеху.
Ще був Дмитро Косарик-Коваленко. Раніш він жив у Харкові, а тепер з'явився в Києві у військовій формі. Замість зброї
— модна тоді польова пляншетка через плече. Він гордився своїм "ексармійським" станом. В Червону армію він пішов добровільно і оце недавно відбув військову службу. — Був я до армії розхлябаний і безвольний, — не раз розчулено-щиро розповідав він. — Вирішив: хай мене армія виправить. І справді! Відбув усі муштри, вставав засвіт, живота позбувся, вирівнявся, тепер ходжу струнко. — Ось чому й цей напіввійськовий вигляд, хоч Косарик все таки зостався куценький. На лиці — широка усмішка і повсякчасний оптимізм, що його він також придбав у армії, бо крім фізичної виправки, він там набув і вірний комуністичний світогляд. А що був він член партії, то й наче неофіційним головою київської філії "Плуга", в усякім разі, невидно його очолював. Крім того, як колишній військовий, був він ще й членом ЛОЧАФу (Літературного об'єднання Червоної армії і фльоти)...
От і до мене прийшов Косарик, як оселився в Києві. Він мені про свої біди й гарячі справи довірливо й щиро розказував, про свої депресії перед армією, про зневіру й занепад, що в нього колись були. А я — йому. На ці теми з ним краще було говорити, ніж із Агатою. Заходила й я до нього, бо жив недалеко, на Банковій. Отой величезний будинок, що перегородив дорогу навпрошки через подвір'я і круту стежечку біля "Морського дня", вже був закінчений і став імпозантним штабом Червоної армії. І там Косарик мав на четвертому поверсі кімнату. Жив він там із дружиною — такою окуляристою типовою вчителькою — та дитиною.
Десь у тому часі з'явився в Києві й Григорій Яковенко, той самий, що започаткував літературну дискусію 1925-го року. Це він образився, що його десь там не надрукували, це за нього заступився Пилипенко статтею "Куди лізете, сопливі...". Хоч і був це той, з кого так кепкували Хвильовий і Зеров, — він дуже гордився, що увійшов у історію української літератури та спричинив дискусію.
Не був це такий уже мугиряка-невіглас, "вихованець тупого просвітянина" Биковця, як малювали противники Пилипенка. Швидше, був це чиновник. І посада його була така: службовець банку. Жив на Хрещатику у мешканні, що складалося з одної великої кімнати і другої маціпунької (його кабінету), з жінкою й двома синами. То вважалося великим досягненням — дістати мешкання, ще й на Хрещатику. А було це, мабуть, тому, що Яковенко мав брата, високої ранґи партійця. Тому Яковенко тримався незалежно.
Був у нього товариш, актор Ватуля, що з ним він приятелював "по лінії випивона" із закускою: кислим огірком і сухарем. Це я знаю від самого Яковенка, бо Ватуля жив у тому ж домі Костюшко, в глибині двору. Яковенко, побачивши, де я живу, вигукнув:
— О, я тут не раз бував...
Високий і грубувато вродливий, він дуже чванився своїми любовними походеньками, приходив додому й усе це оповідав дружині. А дружина його була негарна, все те терпіла. Крім жінки, й мені дещо розповідав...
Я скоро стала їх гостем. Заходила, дружила з Яковенком, себто, зустрівшись, ще по вулиці ходили, він відпроваджував аж під хату, все знаходилося що говорити. Він усе хвалився, що його от друкують... Тому, що він уміє свою благонадійну ідеологію показати вчасно. — А ви не вмієте, тому вас і б'ють!
Яка його ідеологія, трохи можна було уявити... Це ж він розповів мені найновішу тоді анекдоту: — На чистці апарату одної установи чистильна комісія запитала службовця: — Як ви ставитеся до радянської влади? — Так, як до своєї власної жінки, — відказав запитаний. — Як ви ставитеся до вашої жінки? — Не люблю, але терплю! — Кінчав цю анекдоту Яковенко словами, що за неї когось там уже викинули з роботи...
Хвалився Яковенко й плужанкою Марією Романівською. В додаток до його "секретів" ще й дружина розповідала мені, що Марія Романівська вимагала, щоб Грицько з нею оженився. Я її бачила. Гарненьке, дрібненьке змучене обличчя, одна нога коротша... Вона появилась була в Києві і скоро зникла... Може й щодо мене мав які легкі пляни Яковенко, бо все питав: — Як це ви так живете? Та заведіть собі коханця!
Але були й тонші розмови. Я скаржилась йому на безлюддя, нема цікавих людей. Навколо — обмежені, нема з ким говорити, свої думки розпросторити. На це я раз дістала відповідь: — То ви сама нецікава! — Ці слова я запам'ятала, як мотто. Ось уже скільки років минуло, а все вони мені згадуються. Мабуть, правда його.
(Продовження на наступній сторінці)