Ця інтимна струна, яку я могла адресувати нікому іншому, тільки Василині, задала тон, і я почала розповідати, що бачила, як бачила. Не діловий звіт, не грайливий "шпичка в ніс" стиль із потугами на дотепність, не аґітпропна рожевоокулярна сахарина, а саме інтимно правдиво-щиро, об'єктивно, — наче відповідаючи на наші душевні, нам тільки цікаві, запити. Ну, так, як пбдрузі. До неї ллється слово, а інакше — зв'язане.
Василини тоді не було в Києві. Здається, вона тоді поїхала викладати кудись на провінцію. Навіть це виправдувало форму: лист. Від такої "печі почавши танцювати", вже було легше. І я ліпила, як могла і що могла, всі думки, саме тому, що зверталась до Василини. Перший вступний, тоді про комуну "Авангард"...
Мучилася я з місяць. Ось наче вже щось і зліпила.
Але це ще не означало, що я вже й повірила, що воно щось варте. Покличу но я Гасю Турчинську та Марію Галич, їм прочитаю. Чи можна таке висилати до "Плуга"?
Прочитала. Кажуть: — Дуже цікаве, висилай! — Невже? А я так соромилась цього недолугого! То вже яке не є, а пошлю. Треба ж якось звітувати за витрачені у відрядженні гроші.
Відгук із "Плуга" був приголомшливий. Нариси "Листи із степової України" почали негайно друкувати в журналі Плуг, вимагали дальших, а слідом за цим почали приходити листи, від А. Панова головним чином: "Надзвичайно цінний і цікавий матеріял". "Ваші "Листи..." викликали неабияку цікавість..." "Робитеся популярною в цілому всесоюзному маштабі... Дехто вам дуже заздрить..."
Так вмить (і на мить) опинилась я на вершку слави. А це ж моє перше реалістичне писання, вимучене, із зусиллям вирване з себе, з певністю, що нічого не варте, вимушений звіт про грошову витрату. Але що вимагали продовження, то я вже відважніше взялася до дальших нарисів і так висилала. "Листи із степової України" всі були видрукувані в трьох числах Плуга, а "Кубань" Пилипенко видрукував у грубому журналі Червоний шлях, де він був головним редактором. Він же, як голова ДВУ, випустив "Ех, Кубань, ти Кубань..." ще й метеликом-книжкою, бо це була і його концепція, що Кубань — невід'ємна частина України. Так думала і я, так думав і кубанець Іван Теліга...
Це була й перша моя друкована книжка.
7
Це десь тієї осени прийшов якийсь вихрастий хлопець і сказав, що він зветься Іван Багряний, член "Плуга", а що "Багряний" це його літературний псевдонім, справжнє ж прізвище — Лозов'яга. Я такого ще не чула, але якщо він — член "Плуга" то цим самим ми якби до одної літературної родини належимо. Багряний дивився з інтересом на мене, — що воно за дивачка така сидить у цій кімнаті? А я також зацікавлено розглядала цього харківського гостя. Щось у ньому є невловно подібне до Сави Божка. Оця може самовозвеличувальна поза? Чи може, що обидва вони русяві, з біляво-золотистим чубом, кулястим чолом та упертим рисунком носа в профіль? Тільки у Багряного кінські зуби, як сміється, а як не сміється, то товсті губи. Крім того, він уже тоді покахикував.
То я вже помітила, що коли київський стиль — саркастична усмішка, клясична у Косинки, а відбита у "парі-п'ятаку" Кося-ченкові-Жигалкові, та й у Костюкові, то харківський — оця бундючна поза "великої особистости", "незаперечного генія", поруч якого меркнуть усі інші зорі.
Але поза тим Багряний був приятельський, в той же прихід уже читав свої вірші і чекав моєї думки про них. Дуже багато й цікаво розповідав про себе, з гумором, пересякнутим лірично-задушевними нотками, глухуватим тембром голосу. Після Будяка, я сказала б, другий на моїй життовій дорозі цікавий оповідач. Тільки в Будяка більше було чого оповідати із своїх пригод по світі, а Багряний ще молодий, не мав життьового багажу, але зате він у всьому вмів знаходити комічний бік і відразу веселився, збираючи навколо очей гармонійку зморшок та показуючи свої великі зуби і заражаючи сміхом слухачів.
Як втішно розповідав він про свого охтирського приятеля-коня! Багряний завжди мав для нього грудочку цукру і кінь так полюбив його, що ходив за ним слідом усюди. Одного разу зайшов Багряний до секретаря охтирського комсомолу, на другий поверх, а за ним входить і кінь...
Друга охтирська історія — про "Скельку". Той секретар комсомолу, що до нього приходив Багряний у гості з конем, був добрий його приятель. Під владою комсомолу була охтирська друкарня. От Багряний і бахнув штучку. Сам склав ручним складом поему "Скелька", сам і видрукував, не питаючи ніякого дозволу в Головліті. Оповідається це ліричним задушевним голосом, не проминається ні одна смішна деталь. Чи й Багряний тоді був комсомольцем, я так і не могла зрозуміти. З першої ж візити його у мене склалося вражіння, що ні. З нього так і перла відсутність догматичности, суконно-вірнопідданих, комсомольсько-стандартних висловлювань, а навпаки — наплюва-тельське ставлення до зобов'язуючих законів влади. Наліт песимістичної нотки, що проскакувала там і сям, не личив би комсомольцеві.
Це видно було хоч би й з історії виходу в світ "Скельки", про неї він розповідав з насолодою мені, незнайомій людині. Крім того, всі його розмови дихали невловною опозиційністю, хоч ми говорили тільки на літературні теми та про літераторів.
Приходив тоді Багряний досить часто. В інші рази я довідалась, що він — студент київського Художнього інституту, що він — близький до літературного об'єднання "Ланка", тоді вже офіційно визнаного "попутницьким", буває на їх сходинах. Але не чула я тоді від нього, що він — член цієї групи, як уже на еміграції подається в його біографії. Натомість у еміграційних біографіях чомусь не подається, що був Багряний член "Плуга", не пише цього й Смолич у своїх спогадах. (Найкраще міг би сказати В. Минко). А до мене ж прийшов і відрекомендувався, що член "Плуга"! В цьому я вбачаю намагання себе прихоро-шити, а також і несамостійність мислення. Мовляв, коли за
"Плугом" встановилась репутація примітивізму, то краще до членства в ньому не признаватися.*
Чому ж я стою на думці, що "Плуг" і плужанство зовсім не примітивізм, а доконечний етап, який підготував розквіт наступних етапів? Ніколи від "Плуга" не відмовлялася, вважаю його своєю школою і домом, де тебе ніколи не виженуть тому, що в тебе зашмарканий ніс.
Познайомився Багряний і з Агатою Турчинською, бував і в неї. Там-то зустрічалися два бурхливих струми життєлюбства! Багряний із своєю бундючно-задушевною позою та повною головою поезій, що їх він носив із собою в пам'яті, — і Турчин-ська, повна успіхів, радости й пританцьовування, з чутливістю до всього смішного. Володя її був уже лікарем у військово-авіяційній частині десь на півдні України, мав справу з парашутистами, перевіряв стан здоров'я до лету й після. Агата до Володі часто їздила, набиралася вражінь, поверталась повна бурхливої енергії та самолюбування. І також і з вразливістю до комічного. Подумайте, Володя просив її купити йому в Києві краги, але обоє вони забули встановити, який нумер купувати. От і висилає Гася телеграму до Володі: "Телеграфуй розмір литки". Оповідає, і регочеться. Подумають, що це якесь зашифроване змовницьке гасло. А другим разом Гася сама з себе кепкує, яка вона господиня. Купила курку, принесла додому і вдома побачила, що перекупка обдурила. Дві лапи є, а де других дві? І Гася регочеться...
Часом аж нудило від такої самозакоханости. Мабуть і Багряного нудило, бо він глузував, що Агата в своєму пританцьовуванні та приспівуванні навіть пропонує, щоб Багряний малював її голою. Що є кращого в світі за Агату у всіх видах? Але ж то тільки для Володі! Я вірю, що Гася в своїй колосальній певності про свою красу могла таке ляпнути, без задньої думки, — а Багряному тільки подай!
Та проте ми утрьох навіть колись до опери ходили. Я дістала якийсь гонорар і купила два квитки, одним Багряного по-товариському почастувала, бо він вічно скаржився на безгро-
* Це стосується не тільки Багряного, а й ще декого: Ю. Лавріненка, В. Чапленка, О. Корнійчука. В офіційних біографіях Корнійчука не сказано, що він починав з київсько! філії "Плуга".
зо
шів'я. Навіть не була згірчена, що Багряний після вистави не провів додому. Це вже було б не по-товариському, а по-кава-лерському...
Але от що: в перший же його прихід, після того, як Багряний задушевно продеклямував пару своїх віршів, — і я щось своє йому прочитала. Товариське довір'я за товариське. Слухаючи, Багряний враз відмінився. Зробився важнющий і відразу став навчати, як треба писати. Він, поет, мене-прозаїка повчає, як метр першоклясника! О, це вже мені не подобається! Звідки це в нього так відразу взявся начальницько-комісарський тон? Щойно ж був милий товариш. Відтоді я вже ніколи нічого Багряному не читала із своїх писань, а лише слухала його поезії і впрягалася в ролю літературної поклонниці, чого тільки й хотів Багряний, а може тому й заходив.
8
(Продовження на наступній сторінці)