Були в нас ще річники Ніви у твердому оправленні. Там було багато ілюстрацій, які можна було розглядати без кінця. Звідти я вичитувала різні повісті, а з них запам'яталося ім'я Шеллер-Міхайлова (не зміст повістей). Найулюбленішою і найцікавішою вважала я тоді міжзоряну повість Камілла Фламма-ріона "Стелла". От би хотіла тепер її дістати й перевірити, що мене тоді так вразило. У бібліотеці в школі я взяла "Марія Магдалина" Данілевського і вона мені так сподобалась, що я її прочитала вголос мамі, а вона при цьому дуже плакала. А хто то був автор книжки "Владимир Красное Солнышко"? Також Данілевський? Стороженко — "Марко Проклятий"... Найбільше ж прикипіла я до Кнута Гамсуна, який у нас був, усе те, що видано було в той час російською мовою. Було ще щось і Достоєвського, але чомусь я ніяк не могла втнути "Бесы"... Але Гамсуна "Пан"! Так і віяло із сторінок п'янким ароматом, ча-ром, що підкоряє з перших рядків і бере в полон. Досить холодно сприйняла я Гайне "Путешествие на Гарц". З Гоголя найбільш вразили мене "Страшна помста", "Вій", "Вечера на хуторе близ Диканьки", а от ніяк не знаходила смаку в "Мертвих душах" і так ця повість нечитана й пройшла повз мене. В школі, знов, брала "Робінзон Крузо", "Хижина дяди Тома"... Добре, але от Гамсун... Ніщо не могло дорівнятися.
А порівнювати я ж мала змогу увесь час. Ніхто ж не керував моїм читанням, читала я геть усе підряд: перлини світового мистецтва впереміш із лубочними виданнями "Бова Королевич", "Хутірські придабашки веселої баби Палажки", "Сім кіп гречаної вовни", — словом, видання Ситіна і Губанова. І хоч шкода мені, що стільки дорогоцінної дитячої сприймальности та полум'яної жадоби читання було втрачено на макулятуру, замість клясики, але щось і позитивне було в тому. У мене виробилося непомильне відчуття, що — справжня література, яка бере в полон і не випускає до останнього рядка, а що — ремесло, бездарність. Ще не дочитавши до кінця першої сторінки, я вже бездумно знала, з чим маю справу, читати далі чи ні.
З того часу, як ми перебралися у свою хату і батько завів книгарню, — от, тоді було мені роздолля! (У нас казали "лах-ва". Не знаю, чому це слово з літературної мови викидають. У словнику Грінченка є). Дві третини полиць займали книжки, насамперед усе, що було українського на той час. Були й російські книжки (Толстой), отож і лубочні видання Ситіна-Губа-нова, ну, і сезоново — шкільні підручники. Але найбільше українських: повісті Грінченка, Нечуй-Левицького, Модеста Ле-вицького, декляматори і інші видання "Криниці" й "Часу". Були й переклади. Дуже мені припала до смаку книжка, переклад з сербської чи болгарської, про запровадження в Европі картоплі, автор Єж чи що. А чому? Бо картопля в хаті була така ж наче споконвічна їжа! Дід як приїжджав, то йому конче смажили повну сковороду картоплі, і він, споживаючи її, приказував: "Картопля — всьому голова!" А тут читаю, що ще в ХУПІ-му столітті картоплю вважали "чортовим яблуком". Люди боялись її їсти, бо то був гріх! Чомусь ніколи вже не зустрічала цієї книжки, ані згадки про неї. Жаль! З декляматора мені найбільше сподобалося "Так, ми раби! Немає гірших в світі...", а автор (Леся Українка) мені тоді не запам'ятався.
Читала я при світлечку-сліпавці з прикрученим ґнотом, як уже всі полягають. Мама з печі: "Зіпсуєш очі! Не пали світла! І доки ти будеш заглядати в ту книжкечку? Роботи з неї нема через цю книжку! Як уже осточортіла мені твоя книжка!" і так далі. А я однаково читаю. Пристрасть була така, що щобільш мене лаяли, тим більше була я в її владі.
Хоч мама й провадила рішучу боротьбу з моїм читальниц-твом, головна й мовчазна санкція йшла від батька. Карає за дрібні шкоди, як який скнара, але ніколи ні разу не кричав на мене, що нищу книжки, призначені для продажу, розрізую або й нерозрізані читаю.
21
Крім книжок, що виривали мене із скучної містечкової дійсносте мала я ще інші свої розваги, — ігри, сказала б я. Ось неповторний образок, що й досі гріє душу. Я на нашому городі, мама послала нарвати кропу, петрушки, бурячків, вибрати огірки ("гоїрки", казали в нас). Це розквіт літа і все навколо зелене, все довкруги співає. Само повітря співає, спів в'ється поміж вербами, відбивається у річечці. Не знати, де і хто співає — сама оця могутня природа. Синє повітря чи бездонне небо? Ні, це дівчата, дівчатка десь на інших городах, вони губляться в розпливах городяних просторів, нікого я не бачу. Це ж Петрівка. "Ой, темна нічка, Петрівочка, не виспалася Ганнуся ді-вочка...". Ці голоси, співи з різних кінців перепліталися, спліталися у космічний хор. Творилася містерія, серед якої я раптом утонула, яка мене до основ душі потрясла. Тоді я не знала, чому. Тепер: та ж я належала до цієї гармонії, я — її частина. Я там вродилася, там мала звікувати, співати петрівчані пісні... якби не "оте ледащо Кузьма", мій батенько.
А ось і інше, щось дуже рідне. Сніг скрипить під ногами, від місяця все блищить, а ми в кожухах йдемо вгору з Першої Дачі від тітки Тодоськи, з різдвяної гостини. Як то приємно бути в затишному кожусі з широкими полами, коли скрипить сніг під ногами! У нас були ще справжні кожухи, з нашивними взорами на полах, тільки вже старі, не такі білі, як бачила я на людях у четвер на ярмарку, біля церкви, або на водосвятті на Водохреща. Білі з чорним коміром, ще й облямовані смушком, з взорами... А жінки ще й по ніс укутані в затишні квітчасті хустки. Як скупається на Йордан жінка та вскочить у такий кожух, то й вади їй не буде.
А це вже біля самої нашої хати. Посилають мене: піди, витягни відро води! Надворі сонце й прозорість, літній сяїстий день. А криниця в нас глибока, треба спустити відро на ланцюгу, набрати води, тоді крутити корбу, аж поки відро з водою не буде нарівні з цямриною, тоді на ній це поставити і відчепити від ланцюга. Отож, витягаючи, я заплющую очі: темно. Ні, жовте сяйво, бож надворі непритворенно світить сонце, все ним пронизане. Витягнувши відро, розплющую очі і о, диво! Яке ж усе навколо блакитне-преблакитне! Аж синє! Чудесне, прекрасне, радісне! От, я любила це! Але цієї блакиті не побачиш, як не заплющиш на час очей.
Любила я ще гратися у бездумність. Це добре виходило, як я по обіді ішла на ґанок великої хати, що виходив на волову торговицю, і сиділа — нічого не думала. Тепер я знаю, що це йоґічна вправа. А в мене була гра. Хто мені її навіяв?
Інша розвага, що я собі часто придумувала, це дивитись у вікно і спостерігати, як на сусідньому ґанку стоїть чоловік і сміється, жестикулює. Так смішно! Я не хочу дивитися, до кого це він так вимахує руками, а намагаюся уявити, з ким він говорить і що. — Цікавить мене не особисте ім'я невидної людини, а тип. Жінка? Молода? Якийсь дід? Складу уяву, тоді перевіряю, чи вгадала я.
В цю гру я бавлюся й досі, трохи інакшу. Кожна людина має їй лише властиву жестикуляцію. Одні "відпихають від себе" руками, другі "пригортають"... Інші ще "вивертають"... Коли не чуєш, що кажуть, то дуже цікаво це вимахування руками спостерігати, знаючи, що людина не помічає своїх смішних рухів.
Так само має мені виявитися небачений тип людини з голосу. В сусідню кімнату хтось прийшов, голос незнайомий. Я не біжу побачити ту людину, а намагаюся з голосу уявити її, яка вона на виду. Потім уже дивлюся: чи вгадала? В цьому — гра. Абож навпаки: бачу людину і ще вона не заговорила, я думаю: цей повинен мати бас... чи там тенор... і такий, а не такий відтінок. Виявлялося — так. Голос і зовнішність пов'язані, складають цілість.
А то — за столом сидить багато хуторян чи наших родичів. Розмовляють, сміються, співають, а я десь близько. Все слухаю. А потім вибираю собі когось із них, та думаю: а яка вона (чи він) була маленька? От хочу цю саму людину уявити в інші пори її життя.
Тепер часто теж так граюся. Тільки тепер дивлюся на малих і хочу уявити в літньому віці. Особливо цих тоненьких дівчат.
Часто я бачила такі лиця, що "я вже їх колись знала". І тоді починала перешукувати все в пам'яті. Це вже перетворювалося з "гри" на "роботу", бо тобі й не треба, а мучишся: коли, де? Часто це бувала якась ситуація, вже пережита, якийсь краєвид. Потім я з теорії психології довідалася, що це зветься "уявна (мнімая) пам'ять", а ще пізніше, з теорії реінкарнації, що це спогад з минулого життя. Хтозна!
Щодо пам'яті, то я мала ще таку гру: забула якесь ім'я, треба згадати. Я починаю перебирати абетку: а, б, в... і дійшовши до якоїсь літери, вискакує потрібне ім'я, наче натиснула ґудзичка в апараті пам'яті. Цим засобом я користуюся й тепер, і дивно, що ніхто мене його не вчив, я винайшла це сама собі.
Взагалі ж, щодо пам'яті, то вона в мене була якась дивна, не така, як треба, наприклад, школяреві. Я ніяк не могла вивчити, зазубрити вірша, завданого в школі. Зміст завжди в мені розпливався, потахав, ставав частиною мого душевного багажу, а коли треба було, то ніколи не відтворювався в фотовигляді, а вже як переварене, перевернене і вже моє органічно, ніколи не відбите в платівці пам'яті точно. Ніяка "зубрьожка" мене не бралася. Іншими словами, пам'ять моя була погана, а моя репутація здібности неблискуча. Пам'ять уже тоді (і все життя) була примхлива. То все витерте з голови, коли треба, а то все нахляне разом і в тій блискавиці не встигаєш вихопити, бодай, тобі найголовніше.
(Продовження на наступній сторінці)