У школі я теж не була блискуча, йшла на "тройках", бо не здобувалась на швидкі відповіді, думала помалу, а через острах-розгубленість забувала й те, що знала. Воно приходило не тоді, як треба, а свавільно само, коли хоче.
Бачила я це, порівнюючи себе, наприклад, із Хайкою Двой-рін, сусідською дівчиною моїх років, що разом зо мною ходила до школи. Яка вона була метка, як усе хапала на лету! Жадної хвилини вона не була в спокої, все в неї миготіло рухами: то руки, то ноги, то в лиці якісь мінки, то оберталася дзиґою. Наче напакована електрикою. Хоч я була протилежної вдачі, повільнодумаюча, не любила аритметики, а вона бистра в ній,
— ми якось дружили. Мені цікаво було дивитися, як вона миготить нестабільною позою.
Друга ніби товаришка була Галя Тупчій, одних років зо мною. Тупчії, взагалі, були цікава сім'я, починаючи з самого Олександра Тупчія. Вже хоч би отой їхний розкішний сад, що закривав з усіх боків їх обдрашпану хату, яка тому видавалась таємничим палацом. Як можна було уявити в цьому благочестивому патріярхові з біблійною сивою бородою гуляку й бенкетаря, що з багатого спадкоємця став оцим жашківським павпером і не здавав позицій? Дітей там було от саме "на шаг маку". Тосік, Галя Вєра, Ніна, Володя, Костік... Цікаво було дивитися, як у неділю ця сімейка шествує через головну вулицю до церкви: попереду патріярх, .трохи позаду, але все таки поруч слоновоподібна Тупчійка у стародавній великопанській моді, а позаду увесь рій. Тільки Тосіка там не було, бо він у 15 років утік, не витримавши хатньої деспотії. Все це в нашій хаті було відоме, бо хоч садиба Тупчіїв була обгороджена високим парканом, хоч у той сад можна було попасти з великим трудом, хіба в якій пильній справі, хоч Тупчійка ніколи не виявляла сусідсько-товариських нахилів, — ми знали, що там панує деспотична монархія, домостройний режим. Хатній закон там був такий, що вся родина запихалася бараболею в лушпинні, а папа мали на сніданок яєшню, сардинки, помаранчі, кав'яр і інші делікатеси. Спали папа довго, а що той їх дім (колись коршма) складався з одної величезної кімнати, переділеної завісами-фіранками, то все ходило в хаті навшпиньки: папа сплять. Тупчійка казала свойому чоловікові "ви", а позаочі — "вони". І чого вона так величала його, так невільничала, коли вона сама була "двойранка"? "Наша мама — двойранка", — задавалася Вєра, приходячи в наше подвір'я брати з криниці воду. Отож і всі імена в цій хаті були "двойранські". Цікаво тільки, хто виробляв ковбасу. Бо Тупчії мали домашнє виробництво ковбаси і з того існували.
їх доморобна ковбасня не вельми годувала купу дітей і сибарита папу. Хата була ветха деньми, стара, гоголівська, але з законом батьківської деспотії. Зрозуміло, чому Тосік не витримав хатнього закону і, забравши останні сто карбованців, утік з дому. Ніколи більше не показувався, бо Тупчій його прокляв.
Хоч яка кольориста історія, але Галя не була цікава товаришка, не було на чому будуватися дружбі, вона скоро випарилася, майже не почавшись.
І в школі не було мені товаришок. У другій і третій групі сиділа за одною партою зо мною Дуня Андрущенко з Литви-нівки, дочка татового товариша молодости Гервася Андрущен-ка. Був ще в школі й Данько Андрущенко, "мій жених", як казали між собою батьки. Але чомусь нічого, що зав'язало б дружбу, не трапилося — і я цих Андрущенків дуже скоро втратила з овиду. Більша приязнь була в мене з Мотрею Другою, що жила через кладку на Другій Дачі за садом Пук-левича. Чомусь у одній хаті двох дівчат назвали Мотрею і для відрізнення додавали: Перша, Друга. З цими дівчатами та іншими школярками ходила я до Натанівки рвати білий ряст. Ще сніг не цілком зійшов, як школярки вже приносили з Натанівки букетики білого рясту. То й я ходила. А потім ми ще рвали там дуже "пахнючі" фіялки, якщо висловлюватися по-жашківському...
Коли на літо приїжджала із Звенигородки Ганя, то коло поширювалося, та не дуже то було куди йому поширюватися. Писарева Надя і Ніна Кузьмінська були надто великі аристократки, щоб із нами водитися. Зате з'явилися Зіна і Ліда Суха-нові, внучки монопольниці, Олімпіяди Платонівни. Всі ми називали її "бабушкою", бо так звали Зіна й Ліда. "Бабушка" прибула з Таращі, а мама цих дівчат, артистка, жила в Іркутську. Дівчата приїжджали літом до "бабушки". То Ганя дружила з Зіною, а я з Лідою, що мала полуду на одному оці. До нас двох приставала часом і Таня Довгановська, що хворіла ревматизмом і її лікували кропивою. Подвір'я у "бабушки" було вкрите оксамитовим зеленим шпоришем і бавитися там було чудово. (Скрізь, бачте, гарно, але не вдома. Але чому в нашому подвір'ї не росла така зелена оксамить?)
Такі ігри ми провадили не лише в подвір'ї, бо ось у пам'ятку така сценка. На вигоні біля коловорота (себто, виїзду з містечка в напрямку до Литвинівки) було нас щось із чотири дівчини та з нами чомусь Володя Шепель. Досить дивна комбінація. Володя, років 12-13, найменший у Шепелів, був товариш Абраші Кузьмінського, а чого він між нами опинився? Мабуть, по лінії "бабушки", Зіни й Ліди... Стара ж Шепелиха також колись "тримала монопольку". У Шепелів у хаті говорилося "по-русскі", вони вважалися жашківськими панами, жили відрубно у свойо-му оточеному садом домі проти волости. Я маю ще багато чого сказати про Шепелів, а тепер тільки наведу оцю сценку.
Гра "Горю, горю, пень" полягала в тому, що одне напереді викликає по імені і тоді викликане тікає, а його треба зловити. І от цей Володя всіх викликає (Зіна, Ліда, Таня...) а я стою та й стою. Нарешті, дівчата вже підказують:
— Явдоня! Явдоня! — гукають.
Володя з виразом ввічливої зневаги процідив:
— Явдоня, что лі?
Чи то настільки плебейське було це ім'я, чи настільки низько стояла я на СОЦІАЛЬНІЙ драбині Жашкова, чи я така вже була невиразна й незначна, що навіть ім'я моє важко було пропхнути через губу? А головне ж, Володя прекрасно знав мене й як я звуся! З гри я не вийшла, але образа залишилась на все життя. Еге, якби то я знала тоді, що вся ця "русская аристократія", Шепелі, — з таких самих репаних мужиків, як і "Явдоня, что лі"! Вже в Нью-Йорку в "Спогадах" Кошиця т. 1 прочитала я, що в нього самого була двоюрідна сестра Явдоха. Кошиць на сторінках 127, 128, 135 пише, що Карпо Шепель був у Жашкові начальником пошти, а його брат Вакула — звичайний селянин, в нього були дочки Ярина і Явдоха. Кілька разів згадує Кошиць цих Шепелів, один із них був постійний церковний староста і ніякого "что лі" там не було...
18
Якщо вже говорити про дружбу з кимось у ті роки, то найбільш дружила я з мамою. Моя дружба з мамою, поки я була менша, полягала в тому, що я ходила слідом за нею і все про щось розпитувала. Батька — ні! (Щось на українських прикладах не підходить теорія Фройда: "Син любить маму, а хоче вбити батька". А ми, дівчата, що маємо в тій теорії робити?). Мама відповідала, скільки знала, а коли вже не знала, то казала: "Відчепись!" То є такі дитячі запитальники: "А де Бог живе? А з чого сонце? А скільки на небі зірок?"
Зовсім непомітно й природно передавала мама народну мудрість і світосприймання, кодекс щоденної поведінки, але так, що викликало цікавість знати більше. Ось сценка: Ми сидимо в садку край нашого города, полуднуємо холодною картоплею, цибулею, огірками, ще чимось. Це ми прийшли підгортати картоплю. Садок запущений, заріс бур'янами, сливи-угорки без догляду, — тільки бузина пишно розрослася. Мама перестерігає, щоб близько до кущів бузини не підходити і під ними не сідати. — А чого? — Бо там у бузині сидить дідько. — Що за дідько? І на горищі ж сидить дідько, то чи це той самий? — Мама добре пояснити не вміє: "Так старі люди кажуть". За цими словами є якийсь інший світ, так само, як і ті мавки, що бігають по полі, коли квітують хліба, та ловлять дітей і їх лоскочуть... А зате ось отой боцюн, що стоїть на одній нозі на клуні дядька Ларійона, то дружня сила. Боцюн, він же бузько,
— каже мама, — він же бусол, він же й лелека, і він же й чорногуз (Ой, як багато назв!). Боцюна не можна вбивати, ані якось образити, бо він — береже садибу. Як боцюн покине обійстя, то буде якесь нещастя, хата згорить чи що... Зате шуліка, — то вже шкідлива птиця.
— А що то за свято "шуліку ганяти"? — допитуюсь я, але мама сама добре не знає, чула тільки про нього, а що й до чого
— не може сказати.
Зате добре знала, що хліб от — святий. Буханець хліба був просто якась персоніфікована жива істота: борони Боже, класти його "догори ногами". Не можна викидати в сміття, а як цвілий, треба спалити. Свята й вода, в неї плювати не можна. Свята й земля. Святий і вогонь. Чи це релігія, чи філософія — святість природи — мама не знала, а що успадкувала, те й нам передала. На собі нічого не можна пришивати, бо пришиєш розум. Не можна на столі класти шапки або подушки, бо буде покійник у хаті. Не можна в понеділок брати чистої сорочки, бо буде невдача. Вбереш навиворіт — невдача! Понеділок, взагалі, такий день, що краще не починати нічого. Не можна ніхтів і вичесаного волосся викидати, а треба їх спалити. Як, вирушаючи з хати, щось забудеш — буде невдача... Не можна замітати хату тією мітелкою, що нею замітається припік, бо й вона свята, ходить біля вогню...
Всі ці повір'я і прикмети точно визначали, яка має бути поведінка, вже змалку прищеплювалися неписані основи етики й моралі. Ну, і хіба не цікавий стає цей світ, коли говорити з мамою?
(Продовження на наступній сторінці)