Мама часто розказувала, як вона сама була мала, та як вона любила ходити до школи. Та то було лише один рік. Потім сім'я переїхала із Ставищ на хутір і на тому її школа скінчилася. Дівчатам не треба грамоти! А ось яка була вона тоді завбільшки: учитель завдавав її на плечі і так носив на поясі, наче іграшку... І в хаті була вона найменша, то купалась у загальній любові. Не може наговоритися мама, як то весело й запашно жилось їй удома, загальній улюблениці.
А як прийшла до тих Гуменюків, то наче в інший світ. Не звикла вона, що все на замку, все ховається, навколо всього в'ється підозра, щоб хто чого не вкрав. У Кравченків ніколи нічого не замикалося. І в Кравченків не було брехні, а тут кожне бреше, аж дивиться. Ненавидять одне одного, а всі ласка-венькі. Мачуха Кирія така солоденька, а другого ж дня запрягла її в роботу, як наймичку, від світання до смеркання. І тато ваш не заступився, а ще й сам підганяв та підштурхував... (Ну, це я можу уявити, так і до нас!). Та все чваняться, що багачі, очі випікають, що бідна, не принесла приданого. Мама не таїла своєї нещасливости, а так чи інакше її виявляла, прямим чи посереднім способом.
Щось терпке і гірке було в її розповідях про заміжжя, ще багато недоговореного. А що вона дуже любила розповідати, то це про нашого тата, який він був недоладний шістнадцятилітнім хлопцем. Не раз із особливим смаком пригадувала насміх нашого діда Пилипа Кравченка: "А те гуменюкове дурило сьогодні в церкві й собі полізло апостола читати, такий шмаркач, та й гуде, як із кадовба... До такої поважної справи — й воно! Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею...".
Так я довідалась, що наш тато любив ходити до церкви, співав у хорі і навіть "поліз апостола читати"... За моєї пам'яті щось не було такого, щоб наш батько так дуже ревно збирався до церкви. Це не те, що богомільний Тупчій.
— То чого ж ви за те "гуменюкове дурило" пішли? — питала я.
— А я знаю? Так склалося. Приданого за мною не було і ніякого замужу мені не хотілося. Та що було робити? Це якби тепер, то навчилась би чогось, а тоді ніхто дівчат не вчив.
В очах у мами, скільки я пам'ятаю, стояв великий сум. Можна було думати, що вона зовсім не була жінкою поміж ЗО і 35 роками, що народила шестеро дітей, — а дівчиною, яка сумує за великим коханням чи мріє про якусь нетутешню долю. Усмішка її не завжди готова була з'явитися "на замовлення", тому лице її не мало зморшок, було витримане ні в суворих, ні в строгих, а в задумливих виразах. Коси мала дуже довгі, чорні, чоло широке і була вона, на мою думку, гарна, бо я хотіла б бути на неї подібна, — (а подібна на тітку Тодоську). Нічого штучного в ній не було. Не втягалася ніколи в пересуди, бо й товаришок не мала. За всі роки сусідства з Тупчіями я не пам'ятаю ані одних одвідин чи гостювання. З "бабушкою" правда, обмінювалися гостюванням, але то батько приятелював з Олімпіядою Платонівною, мама ж виконувала, як обов'язок.
Коли я навчилася читати, то вже мама'розпитувала або я сама, вражена вивченим у школі, починала їй розказувати, а вона, як школярка, слухала. Цікава була до знань. От тільки, коли про зміст якого оповідання розказуєш, вона питає: "Хіба ж то правда?" Книжки повинні розповідати про дійсне, а інакшого не визнавала вона. Була гостро вразлива до фальшу й штучносте.
А одночасно мама мала велике почуття гумору, кравченків-ське. Не таке, як гуменюківське. Тонше. Часто повторювала примовку: "От, чортів степ, нема де й повернутися!". Всі ми знали цю баєчку про чумаків, що стали в степу на нічліг і розложилися зварити вечерю. Чумак моцюється — то з одного, то з другого боку заходить біля триніжки, нарешті, таки перевернув казанка з недовареною пшоняною кашею і спересердя вигукнув: "От чортів степ, нема де й повернутися!".
Вона частенько по-своєму насміхалася з нашого батька, а що не мала товаришок, то з нами, найшвидше зо мною. Гані ж не було вдома, а Льона була ще мала.
Дуже мамі сподобалося, як одного разу прийшов покупець у нашу "лавку" і хотів купити краківської ковбаси. Ковбаси не було, і покупець здивувався: "Як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси?". Мама була захоплена! В цім питанні вона вбачала кпини невідомого дотепника з нашого батька, що так укомплектував свою дивну крамницю, думаючи догодити двом своїм нахилам (вульгарно матеріяльному й любові до книжки). Довго мама втішено смакувала "афоризм": "Як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси?". І додавала скептично: "З нього такий купець, як із собачого хвоста сито. Сидів би та тільки книжечку читав та приплакував над нею... Ти тут звивайся, розпадайся, а йому за всі голови...".
19
А батько не тільки "книжечку читав", він ще й на скрипці грав, (називається, "грав". Самоучка!). Грав і на гармонії. Часто ввечорі сам собі пригравав, співаючи: "Катерино, вража суко, що ти наробила, степ широкий, край веселий та й занапастила...". Грав ще й на сопілці, що ні з того ні з сього почав вистругувати одну за одною.
Сопілчана справа була найприродніша його стихія. Зберуться ото сільські родичі (Горпина з Яринеєм, Гемень, Тодоська), випили-закусили і просять, щоб батько заграв. Тільки-но проллються перші відзіґорні звуки сопілки, у всіх уже починають блищати очі, розцвітають усмішки на лицях. Пальці у батька були короткі, і я не знаю, як це йому вдавалося, що з них випурхували такі грайливі Граційні мелодії, такі мелянхолійно-елегійні. Перлинки. "Як ви навчилися?" — колись спитала я. — "А як я малим був, то все вирізував з бузини сопілки і грав".
З сопілкою батько і в гості ходив, бо невідмінно приходив оцей момент: "Ану, заграйте!". І після того всі такі зворушені, розчулені, починають про давні часи говорити, про батьків, дідів-п раді дів... Які то звичаї були колись, — еге-е-е, тепер уже перевелося...
Оце в один із таких зворушених моментів довідалася я, що під Жашковом за Хмельниччини була велика битва. Там за Тетерівкою, між Охматовим та Сабадашем, є таке урочище, Дрижиполем зветься. "Ой, скільки там виорюють люди усякої зброї, стрільна, шоломи та ріжні інші недотлілі рештки, кості людей і коней, — оповідав дядько Хведір, тітчин Тодосьчин чоловік. — Там така була битва, що аж поле дрижало, тому й зветься Дрижиполем...".
Оце стільки запам'ятала народна пам'ять. Хто з ким бився? Коли? Від дядька Хведора я не довідалась. Збереглася тільки назва урочища. І якби не Михайло Грушевський, то так би й згубилось, яке історичне місце є під боком Жашкова.
Аж пізніше, як я мала доступ до історії Грушевського, у 9-му томі "Історії України-Руси" (стор. 1044-1061) знайшла я те, що роками запитанням-цвяшком сиділо в голові.
Битва між козаками Хмельницького і поляками відбулась в цім урочищі 1655 року у січні 29, 30, 31, лютому 1 (за новим стилем) з п'ятниці до понеділка. І стало це урочище зватися Дрижиполем не тому, що "аж поле дрижало", а тому, що все жире дрижало від лютого морозу.
Ось як було. Потоцький із своїм військом і 30-ма тисячами татар 24 січня підступив до Гуманя. Залога Гуманя вже знала, що на підмогу йде Хмельницький, вже в Білій Церкві, — і слухати не хотіла про переговори, там же бо сидів полковник Богун. Він відбив перші атаки, а коли поляки хотіли почати генеральний наступ, то побачили перед собою облиті водою й обмерзлі вали, що блищали на сонці, як скло. Поляки придумали запалити місто вогнистими кулями, але козаки позастеляли дахи мокрими коцами й гасили кулі.
Хотів уже повести Потоцький рішучий наступ, як тут донесли йому розвідники, що Хмельницький зближається, вже став у Ставищах. Поляки покинули Гумань і пішли на Соко-лівку, Бузівку (Бузівка — 10 верстов від Жашкова на захід). До Бузівки підійшли 29-го січня.* Коли тут прийшла вістка, що 2 тисячі козаків з полковником Пушкаренком замкнулися у замку в Охматові. За півтори години Чарнєцкій із Соколінським були вже під Охматовим, хотіли гарматним вогнем розбити цей убогий замочок. Цим вони не стільки пошкодили Пушкаренкові, як виявили свої позиції головному козацькому військові, що наступало слідом.
Саме в цей час до Потоцького підлетів татарський роз'їзд із вісткою, що в сусідстві за горою вже стоять головні козацькі сили. Поляки покинули Охматів, пустилися туди і заложили табір в 15 рядів возів. Орда йшла побіч. Вже смеркало, як підійшли під табір, де заложився Хмельницький із москалями, 60 тисяч війська. НЕДАЛЕКО ЖАШКОВА, НА РІВНИНІ ПРИ ПОТОКАХ БАГВА І БУРТИ, ЦЯ РІВНИНА ДІСТАЛА ВІД ЦІЄЇ БИТВИ НАЗВУ ДРИЖИПОЛЕ.
"Посеред чистого Охматівського поля (з долиною і річкою там сущою, Багва нирицаємою) з того времени Дрижиполем прозваного от городков Охматова і Вороного на 4 версти зо-стаючого" — пояснює Величко.
(Продовження на наступній сторінці)