Під яблунею, проти зелених замкових віконниць, що їх він штовхнув широко, стояла навколішках садівникова помічниця Шума й заслоняла обличчя обидвома руками. Приносила яблуні досвітню молитву? Довірювала свій сум, лиху пригоду дереву, що не зрадить? Чула, може, як у леготі жалується, що йому на Різдво не дали куті, на Маланки з піснею не обтанцювали?
Ні, це тільки гілками бігла ласиця, свята живина, рукавичка з Божої руки, ще в білій, запізненій шубці зимовій, і дівчина з побожним трепетом піднесла стулені пальці понад очі... Горе тому, хто дивиться на женихливу Перунову твар, на ласицю, поки її шубка не почервоніє серед жару весняних ночей таємних!
Князь став митися у завжди приготовленій мосяжній чаші, в задумі чесав на проділ однаково ще чорний чупер, відкинений взад і поза вухо. Одягав довгий, до колін, з бобровим обшиттям парчевий каптан медової краски, тканий в дубове листя: замаяли у вузьких рукавах темні наглі руки.
Поміж ранкову суятню Мстиславич проносив бува знічев'я якесь одно-друге гомінке слово, як камінь із силою викинений з душевних глибин. Пристрасні наголоси цих закликів мали у собі жар псалмів, повагу самітної відправи. Князь розмовляв оце своїм звичаєм єдиним з Богом своїх батьків.
Він був радий, коли вставали в замку раніше нього, тому з удовіллям слухав, як зі склепів викочували на подвір'я кружала воску, що з них вечором настромлюватимуть жовті свічі у мистецькі здоблені світильники, і як Вовда зернотерка молола збіжжя на жорнах. Підношено для когось зводний міст, із рявкотом забігали у своїй кошарі ловецькі пси, ці, з навислими повіками, рябими, мов від ужару...
Чи не Мино Богаревич, новий галицький намісник, поспішав оце в тереми з виконаним для недалекого походу обчисленням харчів у складницях, скількості виробленої готової зброї, стану стаднини, одежі й возів?
Із спальної тераси видно було сторожку пристань і засипану світлами ремісничу міську дільницю. Тривали вже при своїй роботі сідельники, що з ясних шкур з допомогою ковалів міді і срібла, іноді золота, творили сідла — клейноди, предмет лицарської гордості, оспівуваних літописцями.
Напевно вже й ткачі робили свої славетні повстини для вітрил, з цими відомими за границями зубчастими рубцями, охоронним знаком, що кидався у вічі на всіх торгах чужини.
Десь там метальники гартували крицю копій, що зброїтимуть руки войовників, а ковалі заліза, відливачі дзвонів, каменярі, що переробляли на прикраси для церков малиновий шифер із Овруча, тульники, лучники, гончарі гомоном свойого знадіб'я, радісним почуттям потрібності рідній спільноті наповняли добробутні свої хати з голубниками на дахах.
А там, як око сягне, простелилося безліч оборонних боярських хуторів між сади й веселі струмки, здвиг укріплених монастирів продовж Спаського й Болшівського шляху, серед ясноти золотих бань ліс соборів, що їм у величі різьб, у багатстві ікон не було рівні... Хіба світоходи не ставили понад Галич тільки Царгород і Київ? Так, великі осередки суходолу не в міру були Галичеві з його краєвидною красою й чарівним будівельним висловом...
Рожевів день: ген під обрієм важко повзли на узгір'ях довкруги міста ватаги сірих людей, полонена Литва, що оце орала сохами підгалицькі горби, зодягнена в сірі чуги, на тлі сірих хмар, ростелених там низько над землею.
Князь лихо прикусив губи — пригадав, як оця ж Литва кричала оноді за його колесницею, коли їхав між поля, на лови:
— Худо дієш, Романе, Литвою ореш!
Хіба розуміли оці темні люди, що він хотів навчити їх, лісовиків, обробляти землю? Хіба вони воліли свій давній хліб із кори, хмизу та голодової нетлі, мащений медом диких джмелів?
Але — двері настяж, продув злопотів дверми. Хтось, попереджуваний міцним стукотом дрючка, увійшов у гридню — і до ніг князя похилилася рвучко закурена, знівечена дорогою, простоволоса постать...
— Я чернець Макарій... Лихі вісті для вас, господине-княже! — закликав негаданий гість у рясі ченця, підніс проти князя шарпане страхом обличчя.— В день похоронів видубицького ігумена, під Благовіщення, князь Рюрик утік на волю!
— Між вістями, що їх доручив вам для мене київський намісник,— високо підніс брови князь,— є, певно, й ця, що Ірпень забезпечений нарешті перед щорічною повінню мурованими берегами?
Питання було таке неждане й дивне, аж чернець повторив рваним голосом, розгублений і кволий:
— Князь Рюрик... господине...
Тоді Мстиславич із лукавою іскрою в оці, невідгаданий, як ніч:
— Сподіюся,— повторив із упором,— що цей небезпечний для селян Ірпень...
І з очевидною уже нудьгою:
— Йдіть у пекарні, спочивайте!
Він обернув до ченця струнке своє плече, недоступний і грізний, як завжди, впер звичним порухом долоню у бедро й немов уперше бачив їх бойову силу, вітав у щоран-ніх гордощах галицькі твердині, націлені у всі сторони світу, мов чотири сонця: святий Пантелеймон, Викторів, Пітрич, Сокіл.
Важко було цього року діждатися весни — вона забарилася за фіалковими морями, на засипаних червоними скойками побережжях...
Неспокійні дні, без надії на утечу, так дошкулили Рюрикові, на силу постриженому ченцеві видубицького скиту, що хотілося іноді вити вовком із розпуки. Вдень і вніч молебні, опівночі всеночне, акафісти угодникам і святцям, пости на одній лободі обеззброювали старого бунтаря. О, як палко ждав він весни, ладен чкурнути без сліду в ліси, перетривати скільки хоч на дичині і ягодах!
У скупих годинах сну Рюрикові марилося бува, що тікає у Суздаль, до сім'ї, й він будився, шарпаний нечуваним враженням. А дійсність насміхалася з Рюрикової жаги: спершу розливні осінні болота, далі ж завальні, в морозах, снігові кучугури... Й ніякого чуда — ні від птахів, що летіли над скитом, ні від людей, що минали його.
В'язня пильнували,— всюди йшло за ним сторожке збірне око. А ліс довкола толочився так густо і стріляв верхів'ям так високо, аж ріка відверталася та в розполохах тікала навмання. Тоді видно було Видубицький старокняжий монастир: його тонкі цегли, споювані грубою верствою рожевого цементу-заправи, були немов темна плахта, відбита на Дніпровому сріблі.
Довкруги скиту, одним боком над крутіжжю ріки, сутенів мур, наїжений заліззям, як стійковий, сповитий у броню з головою. Снилась йому, може, половецька тічня, ватаги Боголюбського, кривава зрада, й він збирав у жмені свою хижу, дрімучу, всю в пазурах силу?
Проте, певно, не було б дуже важко втекти в'язневі з його тюрми першою хмарною ніччю, коли поміч ззовні, її не було, і Рюрик метався в затворі, як у вовчих залізах...
Нащадок київських святих князів, що давно змінив кров і душу через подружі відхили Мономаховичів на північ, він являвся і від примусу й від нудьги позаду ченців у скитській церкві, ще Всеволожій,— та жмурився ненависно на гамір побожних напівів та сонце з-поза яскравих шиб.
Запаленими від безсонниці очима він позирав криво на хід Богослужби й на плече ігумена, накрите полотняним фелоном, барвленим у християнські символи домашнім красилом.
— Хтось довго бажав того, що сталося, вістрям невидного меча не від сьогодні проколював вороже серце. Хтось довго і зловіще націлював волю, наче стрілу до мстивого удару! На пізній провесні, коли південно-східний вітер, залюблений у своїй легкості й красі, шепотів садам обітниці напричуд, смерть постигла ігумена нагло на порозі святині.
Поки покладено тіло духовника в нішу перед входом до скитських печер, усі справи монастиря відвернули з силою свій біг. Серед світел і розсипаної пахливої сушенини заупокійна пісня не вгавала, як колискова пісня матері. Послушники й брати збивали з поспіхом тертиці для лоді на той бік, для домовини, шили смертне одіння й випікали хліби для парастасу та похоронні коржі для старців...
Усе чернече життя скупилося доокола смерті, і Рюрик рішився в одну мить.
Передусім ухопив він із пекарень кріпкий ніж, зачернув із міхів дещо хліба й поніс усе те завите полою у церков, під хори. Стояв там п'янливо схвильований, а вітер гонив його серцем, як пустим роздоріжжям.
Аж згодом із темряви виринула теж темна, як у всіх старих церквах, нава і князь побачив чиєсь верхнє одіння, мантію художника, яку ввели в звичай інтарсіатори з Сієнни й золотарі з фландрійського Бругге. Вона лежала, перекинена через облавок крилоса: це був безрукавник у вишневому оксамиті й плоска, як таріль, шапка зі жмутом дорогого пір'я.
Рюрик, що був войовником та не був лицарем, як стій зняв із облавка чужу одіж і в притворі рвучко вбрав її. Вернувся ще раз, захопив ніж, та рух у церкві збентежив його, й він оставив хліб.
Ніким не задержаний, чорний князь вибіг прожогом на обійстя, а там — до воріт, вбитих у мур, такий грубий, що вміщував келію воротаря.
В останній уже хвилині, коли дубове клепало загуділо глухо під його рукою, втікач перекинув із розмахом край оксамитового плаща на плече, заслоняючи вогонь очей і поблідле лице. Ніж у нього був напоготові, й він держав його так болюче, аж чув у стиску пальців лопіт ошалілого серця.
Брат Теофраст, обвішаний стрічками вогкої лозини, що з неї виплітав коші для потреб монастиря, вийшов безпечним кроком у своїх повстяних ступанцях і довго кашляв. Запахло теплим напитком, гризівником і мир-зіллям. За Теофрастом підбіг послушник Міна, рум'янолиций парубок, придивився знайомій мантії, шукав чогось у думках...
Забрязчали різко монастирські ключі, і Рюрик, як лихе полум'я, вискочив із затвору на волю.
— Він чкурнув із місця у ліс, ліворуч, з Печерськом за плічми. Світ плив із ним, як вода, серце співало дику осанну.
(Продовження на наступній сторінці)