Огнище, що горіло у віддалі, ніби кривавий маяк на тлі нічного краєвиду, з яскравою виразністю окреслювало майдан, колишнє кладовище, з лагідними горбами, витягненими густо попри себе, ні то піщані надми, висипані фуфелицею, ні то хвилі, застиглі серед в'юнкого бігу...
Видно було, як грає іскрами смоляне пруття, як у курному попалі ватри сновигають степові хижаки у жовтих, мов шафран, опанчах, накинених на брудне тіло, в подертих ремінних постолах, в обсмиканих тороках, що теліпалися за їх ногами, як гаддя... З-під гостроверхих шапок нависали на сховані вглиб очі бродників пасмуги твердого, ніби щеть, волосся, з-над тонких кровожадних губ спускалися додолу рідкі руді вуса, рухливі, як у бестій.
Дехто сидів у задушливому мовчанні, руки вкруг колін, два спорили від горя, готові до бійки; інший байдужно вишкрябував скибкою останки вечірньої каші з розгойданого над приском казана...
Осторонь них повзла навколішках молода половецька дівчина, блискуча, як місяць, в уплітках, мов течійки крові. Нагі стрункі руки її м'ялися у такому нестерпному стражданні, аж уся вона, мов живий бурштин, перегиналася страсно, люто, під цвяханням жахливої розпуки, ніби в димах й огні нашіптувала щось самими рухами мстивим ідолам степу, гуляйполя...
Анбал, загорнений з головою у смугасте веретище, як хозар удень свята, раз у раз клав безпомічну руку на плече дівчини, й воно здригалося під нею, хистке, як трепета. Роздертий рукав згрібної сорочки звисав із-під тугого парчевого каптана з дивовижно розшитими на малих грудях бичачими головами, знаком таревських княжат, і, коли вона валялася в отих ханських шатах серед пилу й роси, серце Анбала щеміло жалістю без сліз, як серце собаки.
— О, Азгулуй! — ридала половчанка проти неба, залитого сріблом і тишею зір. З-під сорочки мелькали іноді її темні, як бронза, груди півдитини, й чимось сестриним, спільнотою, чарівною та болючою, повіяло на Федору.
— Це Чіта, таревського коліна княгиня Радогостова із Дзвиняча, бранка,— пояснив з-поза її плечей, як тінь за сонцем, Ізбийгнів Путята.— Брат Чіти, Азгулуй, сьогодні від Радогостового меча смерті пожив. В очереті ззаду на тисяцького наскочив і за горло... Полчні люди надбігли, перемогли... Про неї ж річ пішла...
Усміх як за серпанками, Федорин... Довгий погляд замість мови, погляд на бранку, що доручав Ізбийгнівові пильне діло, таємне, благав і дякував сапфіром очей, червоним сердечком уст...
А Чіта, ніби чужинна птаха, готова пурхнути, станула одноніж, наслухувала сторожко хвилину одну, другу, вся в брунатних і мідяних тінях...
Роса падала на добичне добро, звалене купою передвікнами, у довгих, як вежі, тінях модрини. Вогким світлом виблискували тонковолосі хутра, зброя, ніде не видана, церковні паникадила, ханські ризи в прах розбитих половецьких поколінь. Знамена цих могутніх недавно родів пишалися тепер у місячному сяйві безграмотною хвалою варварського орнаменту, облинялим шовком краски індиго, розтопленим у сріблі, за яким степовики кралися під Царгород або злітали галиччю на каравани Греків серед степів Поросся.
— Вели сховати добич у прибік, тивуне! — дбайливо розпорядив князь.— Роса припаде зброю! А цю он криву ножаку з держаком в елефантині повісиш над моїм ложем про потребу, ге... ге... про хвилину гожу!..
Він дивився просто в лице боярам і сміявся широкими вигуками, як той вихор полонинський над безоднею. Вчинилося зябно вкруг нього...
Але... шум у дверях: намісник, Дарослав. Бояри в дорогих плащах, парчевих ковпаках, а все князеві думці, раді б на розтіч. Попід налавники, по вуглах, приспаних тьмою, пантрує щось несамовите.
Назустріч князеві в земному поклоні подався намісник Галича. Світло мав ізбоку, то з усього обличчя видно було лише чорні глибини очей, відмічені трикутниками. Губи, оживлені наляканим усміхом, теж пірнули в тінь. За це зухвало розблисли вилиці й подане вперед підборіддя.
Намісник дожидав першого слова володаря. Коли ж усе кругом заков'язло ніби в осінню стужу, він зібрався в собі, спер потемнілу руку на мечі і проворно став він виводити підлесливу річ. Радів, що Галич витав ось у величі й славі свого вибранця, дбайливого керманича держави, її щит, силу богодану. Дякував від імені міста й землі за сяйво могутності, що ним витязь укрив ім'я свого народу, за чини, про які йде гордий гомін у всечуйній Пісні.
Крізь дими мири, що кучерявилися над словами боярина, князь уп'ялив у нього свої студені очі з кривим посміхом:
— Рюрикові київському, за те, що колись поставив стінку у Видубицькому монастирі, довго хвалу співали! — кинув зловіще.
Дарослав зам'явся, але зараз же пірнув наново в нероз'яснену нічим глибінь душі володаря. Звів свою мову до власної відданості династії, згадав обходом свої жертви, не будь-які... Поміж його збентежені слова вплітав свій спів цвіркун, веселий поселянин терему.
— Прихилля кажеш, боярине? Ге-ге! Твоє до мене прихилля! — мов списом штовхнув його в груди ярий, аж хриплий визов Мстиславича.— Ти б радий, щоб я, як переяславські князі, сидів на оцьому столі від ранку до обіда, ти б радий...
Не докінчив, ухопив із-під шапки хартію з зеленими печатями, з силою жбурнув нею в лице бояринові і піджмурком, як пард, став розглядати оголомшену зібгану постать проти себе... Жорстокі тіні шмигали по княжому чолі, жорстоко палилися очі... Одним кутом спечених вихрами губ володаря сховзнувся сміх безконечної погорди...
— Скакун, раб твій, місто Ольговичам мені це письмо приніс...
Звернувся до лисого думця із сивими жмутками по плечу:
— Тивуне, три гривни, ціну раба, виплати намісниковій — удові!
Він відвернувся зневажливо й із грюкотом сів на ослін.
А Дарослав, прикований до місця дивною задумою, мовби вперше помічав суворіть князевих черт: потемніле від буряної жаги обличчя, дикі голубі очі, ніс високий та рівний, вус тонкий, як брова.
В якусь мить намісник рвонув застіжкою сорочки, як чоловік, що душиться, хотів звалитися з ніг, але його піддержали — так безучасно, як придержується мерця, заки вкриють його звертком паполоми. Потім вивели окаянного в хороми, не далі. Там став він товкти собою як лилик, із однієї стіни об другу...
Кінь, оставлений собі, ніс намісника крутіжжю вулиць поглухлих, ніби старий сад опівночі, минув із лопотом дім Олексія Ангела, без вікон до дороги, як кедровий некрополь, пролітав попри заквітчані чорними мальвами міщанські хати й зубчасті частоколи укріплених боярських хуторів. На стіні його власного чорнодубового двора майнув у непевному світлі місяця напис, виритий у камені, як повість про річ, що вмерла:
— А се — дворь Дар — славль—у дни — гьсп —д — на цара ро-уськ—го — Романа
За двором бігли монастирські стіни, кладовища, кинені до ніг старим церквам, з глибоко втоптаними вниз сходами, де, як рубін над дверима притворів, горіло маленьке оливне світельце...
Дарослав держав у руках поводи, але не знав про це. Він минався від проймаючого враження: у просторі, завжди однаковім, гнали за ним сторожкі людські тіні, і він чув їх по прискові здовж пліч, по смертельній тузі півживого серця.
Йому хотілося кричати з гидоти дикою голосьбою до ніг Чорнобога, господаря челюстей та пущі, щоб кинути на шлях цей скельне урвище, дебру непрохідну або спотворені померком верби пустив тічнею з припон під ноги Невблаганному...
— Три гривни, ціна раба!..
Він кинув собою горілиць від громового спогаду й невтишно заридав.
У розмайрані й ласкавці, в росяних травках молодих простелилося пусте Дністрове побережжя. Сизим куривом сповнилася ріка, жовті острови пісків і вилискливе застигле плесо. Чутно було, як під урвищем щось шурхотить, жвякає, булькоче, зовсім ніби ніччю між нерест і слиж жирують щуки-ненаситці.
Кінь порскав подратовано в завалищах надрічної імли, на лобі і шиї тварини слабо блимав піт. Боярин скочив на муріг, пішов хвилину обіч коня, потім зупинився серед застанови — й, мов приворожений, закрутився на шляху.
— Перуне, серцевидче...— пролепетав глухо. Він схилив голову на плече, як серед сновидіння, і, хмільний із зачудування та втоми, розкошланий, з очима, вбитими в глиб черепа, йшов кудись, ішов,— людські тіні за ним...
Крок, що ним пірнув у порожнечу, ніби вихором спохитнув черемхою, що виросла над стрімким узбіччям. Від удару вона подалася половиною віття ще й корінням, насильно виколупаним із землі, й повисла над трепетливим плюскотом внизу, над Дарославовим криком, роздзвоненим широко...
ЛИСИЦІ БРЕШУТЬ...
Це було на розсвіті — ріка внизу й досі блистіла голубими зорями. Вітер піддував срібні брижі, аж надливалися з русла на муріг, човна і сіті.
На останньому з ланцюга гір стрімкому виступні, обрубаному просто в ріку, сам, як гора, у хмарах сутенів замок, срібний від роси, від води й зір. Чорними кругловинами бігли довкола лячні потрійні вали, в глибині сон золотобанних церков.
Змерехтіли в горішній замковій гридні мальовані кахлі стін, полив'яна стеля сірими смугами від чаду вчорашніх свіч, що його змиють незабаром, як пил із дзеркала. Спалахнули розписані на оцих стінах вишневі кола з ільчатими гілочками, з подобою хризми, заплетеної туди, як щит проти темних сил. Холодний посвіт обмітив різьбу скринь і лавиць білошитим рубцем. Блимнула приспаними самоцвітами край кедрового ложа похідна ікона з Одигітрією.
Рішучим порухом князь відкинув соболине накривало, встав.
(Продовження на наступній сторінці)