А голос рога летів у простори найвищим зусиллям Ольстинових грудей, кричав у далекий обоз про кров і зраду, лунку шамітню мечів і темний ломіт сокир — про людей, озвірілих у бігу наосліп, і коней у рубіновій пасоці, що валяться додолу з риданням...
Його голос шарпався люто в многократно нерівній боротьбі, голомшив далину вісткою, що мечі вже тупіють, що поламаних лез — як в'яні, як листу...
— А на лісовій прилуці смерть стинала голови щораз, по стінах пнів літала кров.
Затрепетав у скаженім болю чудовий княжий кінь — піднісся, як велет, високо, блиснув черевом у вогких посвітах, із розпукою упав на передні ноги, аж по ясні груди. Чиясь волохата рука з-поза пнів досягла князя залізним гаком, за наколінник сунула з сідла... Як змій вихилився князь наперед себе, ніби заходова тінь довжиться, ріс,— цвяхнув мечем із свастикою по зрадливій руці, і всі тоті пальці враз із гаком упали на моріг.
Поправив, шарнув лезом удруге — й голова покотилася, як бурдюг, по лісових пісках.
— Князю, ось кінь!
Це Ждан із Старониви дужався щосили з упертою Романовою волею, переконував князя, благав щастя вмерти за нього, аж у безпам'ятній розпуці скочив у клекіт, зчепився з цілою тічнею, полетів у криваву глибінь...
— Скакав Семчич проміж виття стріл, ловився в бігу дерев, князеві до боку біг. Князь же упертий у стрічний бук, під міру плеча, застряг узуттям із металевими дзьобами в тверду землю,— став.
— Гай, потягнімо, сини!— скричав на ввесь бір.
Он продираються крізь сповенений вир борні, крізь людські та кінські трупи Малкович, Боговітин, Бубич, обидва Хиличі, Брадучан, В'ятко, Недан, Демкович, Радогост. Геройським гуртом прорубуються туди, де видно наставлений навідліг княжий щит із візерунком орла в промінні шести крил.
Уже, уже довкола князя огорожа з десятка щитів, із палаючих сердець, із стегон молодих, стооких.
Аж тепер поперли наступом вперед — відбитися, зламати залізний круг, виховзнутись із смертельної пащі!
— Біжи, біжи! — закричали всі й полетіли з шумом і дзвоном, ніби той срібний град над землею.
— Щоб тобі остання — стораз! — з-поза блиску зціплених зубів кляв Будич...
І пхнув заліззям першого, що налетів із крутіжі, вдарив раз тільки — мигнуло перед ним дивно побіліле, короткообразе обличчя, якому немов наглий сон рота роздирає... Та в цій хвилині й сам звалився з ломотом поруч тамтого, крізь бляху нагрудну штовхнутий копієм у серце,— й поза людським розгоном уже, поторощений, кидався довго в пилі...
А в місці, де розпучливо вгризалася стежа, окружним валом станула засідка, розносила запору в тріски. Там Любо Боговітин, наймолодший у батьків, проміж бій безнадійний, проміж останні зусилля кинув оце згірдливий визив неминучій смерті. Слова п'янкі летіли наругою з-поза хижих зубів, і лунав насмішливий заклик бойового поля. Мов у глум, він звав на герць ворога, хоч цей давив жменю хоробрих лавою кланцатою, як спижі.
— Сюди, клятущий, сюди, вуха котюжині, хвіст кривий, з китицею! Сюди, щоб ти розсипався, гей сіль у руках, щоб ти зніячився на ніяке!
Він покрикував хрипло безтурботним своїм голосом, аж нахлинула смерть, вимолоджена так само, як він, горда, в черленій барві...
Й улюбленець усіх, Бойтіх із Семидубів, що відбивався наскакуючій глоті мечем і копієм, упав боком на землю, аж задзвеніло. Його ловили живим: одним ударом меча розчерепив він тілько що дзеркальний шолом якогось знатного старшини, провалив укриву враз із головою, аж чаплині пера змішалися з кістьми.
Проміж дику борню, нечувану, Бойтіх обтирав долонею важко зранене обличчя, що його мив кривавий дощ. Юрба розтрясених рук простерлася по нього скаженим переплетом, і він з прижмуреним поглядом переможця, немов у насолоді останній, обернув вістря меча проти свойого серця.
Ще один наскок, один іще змаг із борцем, що його в упор зрушували з місця, як гору,— й під лемент ворога юнак упав із визвольним хлюпотом на лезо власного меча.
А боярський одинак Радивой довго купував смерть, не міг сторгувати! Його носило на межі дійсності й сну, метало знести запори, як вода, вродитися ще раз, здобути наново своє життя, почути противника під важко розгойданими грудьми. Він облизував сухі губи у пекельному труді, згадав свою кохану: "Аби я йшла наперед тебе в огняних дощах — пахла тобі водою на милю!"
Довго купував смерть Радивой, не міг сторгувати!
А жменя завзятців маліла на очах.
— Гай, натужімся, сини! (князів поклик востаннє).
Косьба його меча не вгавала ні на хвилину. Оце ж він спрягся знову в неймовірному двобою з якоюсь купою шкур, крику, заліза, що задужала на нього, вилудилася, немов відьмак, жилавник, рула, як кінь, укушений ласицею,— що намне її князь,— уже б із кісток голки стали! — то зверже із себе цілу, настромить вістрям свій меч, гірко та грізно жде... Збирається у собі наново з дрімливим посміхом перекошених губ, як той, що його стріла не ловиться, та смерті не ймитися ніяк.
Га! Щось липке й тепле залило йому нараз обличчя й із силою звільненої стихії солодко-солоно сплило до уст... Гаряче підірвалося, мов кігтями роздерте серце. Кутом ока, укритим імлою, Шестикрилець узрів у цю мить відкритий шлях на Галичину й Волинь.
Удар ратища, ще один, вбив мідь шолома у кості черепа, проте князь не чув уже цього удару. Рука замаяла навправ, навідлів — і впала. А тоді смуга світла, сліпучого, як грань, роздерла вдвоє гидко потемнілий світ й ошалілим круговоротом покотилися в суміш і стрімголов, закосом і горі-дном розкричані міста, церкви в огнях золотих бань, шляхи, твердині, ріки, ліси піднебні й степ, прометений із половчина повік. Усе, що він держав закутою залізом правицею,— усе, що було досі Шестикрильцем.
Фіалкова дівина розцвіла край корчів, що немов прийшла з обозу за ним, трепетала під плямами крові,— під червоним, незнаним страхіттям...
— Один тільки голос Ольстинового рога дужався ще з життям у молодій привабі, у тузі за щастям, що його вже не зазнати. Поколений, постріляний, останній із стежі, Ольстин жбурляв кров'ю у ріг, захлиснувся нею, кричав у далекі вуха жах многовічної прийдешньої ночі...
Аж підкинений чиєюсь ногою в ременях, що нахлинула із дна крутіжі, турій ріг із струєю крові покотився сріблом продовж стежини — задзвонив глухо і знімів.
Блакить неба прозоро палилася над Ольстиновим трупом довгу німу хвилину,— тоді ж потахла, стала сиза, мов звид. Налітав буревій із вісляних пісків.
Як галич на свіжу оранку, злетіли на побойовище русичі, в оспіху розглядали вбитих, із криком розпуки шукали Мстиславича. Засідку ніби вихровиця звіяла дотла, і коли б не звал ворожих трупів поміж тридцять свого цвіту, здавалось би, що січа в лісовому урочищі снилася тільки ясній червневій днині...
Та чи не там он, притрушений листям, укрив він, володар, пориту землю собою? Безстрашна зозуля розсипає над сумним лицарським обрисом сірі сльози, вигуки болю й питання, як плачка, тужить-кує хоріямбами старих голосінь.
Ой, леле! Край буковинки, простертий горілиць, у геройській глумливій красі широко лежав Шестикрилець...
Кричали до нього кричма — не озивався, брали його в обійми — не чув. З-під мережі панциру текла покволом свіжа, спінена кров.
— Костян із Турі брав голову в руки, ридав:
— Кладіть його громадою на списи гартовані, в'яжіть залізо гонами ліщини! Вгортайте тіло в стяги, щитом із лосячим ременем одіньте його — у руках меч, червона калина на серці! Несіть його понад поля в бойову пісню віковічну!
— Там, звідки двигнено велике тіло, лячна розтока красила землю й котилася, як жива,— лицем на захід.
Табір. Сповенене людське море бурхливо б'є об береги. Жаль давить серця, рве стогони з грудей. Старшинська рада? Хіба хто знав наміри того, що сам один двигав тягар величезної влади, а тепер ліг на похоронних санях, укритий прапорами держави?
— Відступ! — звисока гомонів кам'яним обличчям перший воєвода Вишата.
— Відступ! — вістили своїм частинам тисяцькі, соцькі, четові. Далеко десь гриміло гучно по небу. Буря йшла — кучерявила трави, котилася курним перевертом понад волинський шлях.
Військам велено відплисти лісами на схід, і вони ринули сірим звалом у прямоїзне русло стародреву. За ними рокотіли весняні громи — запалювали з обкапаних живицею ялиць огнисті віхи, ватри жалібні тому, що сам був весняним громом.
Падали накази, вози тягнули важко, шуміли в травах тисячі копит, немов обмотаних вогкою вовною.
Біля нашвидку збитих і покладених на віз смертних саней їхали чужі дружинники у своїх волосяних брунатних опанчах верх зброї, при мечах коротких, як ножі, немов вікінги з книг Едди, їх діди.
Дружинники несли свій стяг із розшитим чорним круком та насупленим напівом, із паузами твердими, як удари, проносили пісню на сон героєві, споминали ріг Гіялля — аз ним хвалу мечів, розсіяну поза смерть і тлінь.
Мелодія з малим засягом звуків росла суворо і скупо, з тону на тон, з інтервалу на інтервал, як слід музичній старовині. Це був ритуальний опровід героя, із загою про Гунді Гундігсбані, переможця демонів.
Згодом співці знизили голос до шепоту, що як гук металу гоготів із об'єднаних войовницьких грудей. Вони причитували стару пісню Велюспи про сумерки грядучих довгих зим, часи зрад і вбивчих булав.
Усюди, де тільки сльозив лісовий струмок або хочби капливець, порослий мохом, дружинники ставали враз і пили долонями воду на спомин вічних ловів і краси раїв Вальгали. Там князя-героя, що вів їх у країну лицарського подвигу, зливатимуть водою безсмертя, щоб міг побачити Одина, якого плащ — небо, наголовник — хмара.
Тоді ж, мов арфи многострунні, заплакали бояни у невперізуваних гребенних ризах до землі, у вінках омели над віщими брівми. Руками, піднесеними у жалібному пориві, вони кидали велетенську Романову тінь на всі віки народу. Славили князя-воїна, що вмер від ран, вічно молодий,— у святий день Чину, у розгарі задумів спочив.
Хвилинами вони змовкали нагло, підкошені тривогами майбуття, що запирали їм віддих у грудях. Оголошені, спотикалися тоді, як сліпці, у своїх доземних сорочках із сивого льону, аж знову в ритмі похоронних кроків, воєнного півтанку, тропоти — находили себе й нові слова для Пісні. А слова ці вістили непохитно, що сила героя остане всеціло в народі. І вдержить нарід сподавні межі, понесе ціннощі високо — кивот у раннє сонце.
І ще співали бояни, що душа народу — як гірська миса з каменя, з самородною водою, що з неї п'ють орли. Під кожний сумерк вода зникає до дна й божеська миса порожня по вінця, а кожним ранком чашечний камінь оцей знову гостить орлів, повний джерельним буртом по самі береги.
Гриміло ще. Над верховіттям у мідяних хмарах йшли на себе їздці з блиску та імли, громада духів у морі полум'я. Вони орали обрії коліссям огненних квадриг: розсипували золоті шприхи на поворотах небесної дороги.
Це було так, наче й там ішов жорстокий бій, як той, на землі, що родить смерть і нове життя,— творче ж хотіння чинить безсмертним.