— Да, оце річ! П’ять червінців! — покрутив головою. Сопів товстий Огир. Усі мовчали. Ніночка, що сиділа проти вікна на стільці із схрещеними на животі руками, з пахучою хусточкою в одній, повернула байдуже голову до батька, потім знов одвернула й застигла — в кухонні двері поглядом, мов там фотограф із-за дверей: "Хвилиночку, знімаю!" Вийшла Ліза із спальні в голубім халатику і взяла від матері дитину, а в кухню гукнула бабі Секлеті, щоб подавала на стіл. Потім пауза. І мовила перша Безпальчиха, як і подобає після церкви і з хорошим апетитом перед смачним борщем:
— А старий уже у вас отець Євлампій. Старий та сивий.
— Да, дряхлий старик,— важко дихаючи, мовив і Огир,— що літа, а що й життя-таки: ті ж харцизяки не потягали хіба й його? І в ЧК вкупі зо мною страждав у підвалі.
— Боже, і що за врем’я було таке страшне! І не думалося вже...
— Наладилось,—знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи на колінах,— виходе хміль із голови. Ось і в церкві тепер; хто палив, грабував — у церкві тепер.
— А ще ж і піп у вас — порохня з нього сиплеться,— кинув Безпалько, переглядаючи грамофонні пластинки. Од трюмо Наталя:
— Ой Никаноре Івановичу, як же ви виражаєтесь гарно! — і манірно звела брови дугою.
— Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на місяць, то вас би тоді від церкви й за вуха б не відтяг.
Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень із ступою. А Огир зацікавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала Безпальчиха за чоловіка:
— Та катафалія ж у нас.
Огир аж повернувся до сестри, самої голови ніяк, то всім тулубом.
— І справжня катафалія?
— Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах усього було — і голови попровалювали декому, і церкви замикали двома замками: і ті, і ті. Потім узяла гору катафалія. І наш приход успенський. Тепер аж за версту ходю до церкви.
— Бо дурна: ні разу ж не була, а гудиш,— сказав чоловік,— слово боже на всіх мовах, хоч би на китайській чи на негритянській,— однаково — слово боже,— роблено серйозно довів він, хоч було знати, що сам у слово боже ні на якій мові не вірив.— То було по-слов’янському: паки-перепаки, а от а рідній мові... та ще як хор гряне "боже великий, єдиний", просто в серце ллється тобі. Друга баба так сльозами і заливається. Благоліпіє храмові таке придав: вінки, рушники на всьому іконостасі. Общину сестер-мироносиць організував. А вже як править службу — ну, той же артист! Що ви хочете — басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церкві, так народ, особливо жінки, перед ним і хиляться:
А вже як проповідь скаже! І в політиці розбирається добре.
Саме поріг Данюша переступив — кремезний, з русявими вусиками вниз і низькобровий. Він був у захисного кольору військовому кітелі, що на плечах од погонів лише по дві дірочки біля коміра лишилися. На порозі від спальні, як у дзеркалі,— Матюха. Тільки цей червоний і в піджаці, а з бокової кишеньки — червоний крайок партквитка,— колись на партз’їзді бачив отак у дуже видатного партійця.
Привітались. Усі якось притихли в хаті. А Матюха з Данюшею сіли пліч-о-пліч на генеральшиній канапі. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папірос і Матюсі: "Прошу" — і сам закурив. Никанор Іванович завів грамофон і поставив пластинку "Ой казала мені мати". Це було добре: вільніше всім стало, не почувалося напруженості, бо хоч і свої, родичі ж, аз пам’яті як вирвати Огиреві ті спогади?
...Стояв простоволосий, переляканий, а він — Матюха — з наганом у нього перед пикою.
— Де миколаївські, веди!
В саду заступом копає Огир, блідий, а він ще наганом по підбіччю.
— Ворушись, товстопузий,— і матюкає...
І за Наталкою ж ганявся конем по хуторі. Звісно, коли те було — ще у 1918 році. Тепер свій чоловік. Але як вирвати ті спогади з пам’яті?
Сопе Огир, пальцями пухлими на колінах задумано перебирає. Глянув на зятя, а той спідлоба — розбіглись погляди. Знов пальцями перебирає, сопе старий. Н-да... А і йому хіба, Матюсі, те забулось? Десь якийсь черв’ячок точить. Недарма ж колись п’яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пиці себе бив нею і кричав: "Я сволоч!"
Згадав це старий. А Матюха інше щось згадав, перехилився до Данюші й хмуро крізь зуби: /
— Що там Кушніренко в допрі дурака валяє?
— Та я ж писав тобі через маму.
— Та писав же... на поруки взяти, бо видасть. Що — я ж так і знав. Хіба не чувствував, який то елімент твій Кушніренко? От і зволь тепер. Звісно, хто йому повірить і які в нього речові докази є, ну, а пляма, клопіт?..— аж кусав цигарку Матюха.— Гад отакий! Сидів би вже, коли попався. Ну, два роки дали б йому... Піддержку давали б якусь і ми.
— Я й цього разу, як жінка до нього їхала, червінця дав.
— Ну, як же він там?
— Нібито в карти дується на всю. На побачення вийшов,— розповідає жінка,— в самих підштаниках та піджачок позичений на голе тіло. І рядно, й подушку програв. І голова провалена. Жалівся, що попервах уркагани жити не давали, ну, а тепер уже — свої.
— А розслідування ж як?
— Видно, закінчено. Він відмовляється від усього: мовляв, у циган купив, та й усе. Питала жінка слідчого, чи можна на поруки його взяти. Каже, що приговора від громади треба.
Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:
— Оце ж сьогодні сход, треба б...
— Да! Треба буде! — мов із задуми кинувся Матюха по паузі.
Грамофон стих. Принесла пиріжки на блюді до столу Огириха, Секлета — борщ.
— Просю покорно за стіл! — запрохувала Огириха.— Лізочко, ти ж таки хазяйка... І де та Зінька ваша, хоч би дитину в молодиці взяла. Зінько! — погукала в кухню. Та вбігла і взяла дитину.
Заторготіли стільцями,— сідали до столу шумно. Матюха з буфета карафку дістав і другу, меншеньку, з наливкою для жінок.
Частували господар і господиня: до пиріжків, до борщу. Та ще ж чарки в Матюхи! То після локшини вже мов одмінилися всі. І сам господар уже не спідлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усі за столом стали шумніші. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, і говорили багато. І приборами стукали шумніш, а вже що їли — на славу! На двох блюдах принесли Секлета й Зінька печеню й яблука мочені. Найперша в Матюхи думка, як глянув,— що качки без води ж ніяк не можуть.
— Аякже. І ситіші, і кормів менше йде, як вони на воді,— хтось зауважив з жіночого краю.
— Та ясно! — Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, і тестеві підніс. Той відхилив тихенько рукою — своєму ж, мовляв, здоров’ю.
— Гм! — пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки бокової — краєчок червоний. Усміхнувся Матюха, глянув на гостей із застиглою усмішкою. Потім нахмурив брови й сказав не своїм голосом — задерикувато перекривляючи когось: — "Раз ти партєйний, не должон ти пити!" — Аж голову в плечі втяг і брови звів — це вже він: — А хіба вищі партійці не п’ють? Конєшно, не цю гадость, а коньяки всякі, портвейни. П’ють, та ще й як п’ють! Потому — наша робота партєйна,— пий без ніяких розговорів!
Випив. Частуючи далі, заговорив:
— Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як і миколаївська колись була. А попервах бувало — руда, вонюча, ніс затикаєш рукою. А п’єш, бо не пив би — згорів би вже досі. Як і під партизанщину ото — коли спиш, бувало, тоді тільки й не п’яний. А діла, брат, які творили! Або як і військовим комісаром був у волості... Ну, ну, Никаноре Івановичу, всю. "Щоб наша доля нас не цуралась".
Данюші налив. Знов говорив далі:
— Бо як не п’єш, то й доля десь поза Уманню ходить, і сам ходиш як неприкаяний. Думаєте, легко партєйному з таким народом? Думаєте, не знаю, як на мене дивляться обухівці — як на чорта! "Живе здорово!" А що б же — кров свою в революцію проливав, жизні, можна сказать, не жалів та й ходив би обшарпаний, ячниками б давився та по-свинячому жив, як вони?! За що ми й боролись тоді?!
— Правильно!
Цокали прибори, говорили весело на тім краї столу жінки. Матюха все більше увіходив у роль.
— Звичайно,— хто жизнь поніма, той: "Правильно". А в нас же народ! От тільки й розговорів — не в вічі, звичайно, хіба б я дозволив? — по закутках: "З куркулями породичався..."
За столом — як струм по всіх пробіг.
— І доки вже ті "куркулі" будуть?
— І рівні всі, і куркулі ще!
— Троцько в чужій хаті живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!
— От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулів тепер нема. Є кріпкий хазяїн. Тільки хто йде проти власті або не піддержує її, то — куркуль, злосний елемент.
— Та чи ми ж продподатку того не платимо? — Огир аж плечима здвигнув.
— Отже ж. А що у вас пара волів та пара коней...
— Та й коні ж то Данюшині...
— А хоч би й ваші? Хлібороб, значить, добрий хазяїн. І державі од нього тільки користь. В газеті ж читала якось Ліза, в "Правді", наградні вже хорошим хліборобам дають. Влада розуміє. От і в оренду — бери скільки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитів собі,— будь ласка!
Данюша поважно тоді:
— Інакше й бути не може. Наша Україна до війни була "житницею Європи". І знаєте, скільки хліба вивозили ми за кордон? А тепер давно хіба ось самі з голоду пухли? І ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходів та правильно не розв’яже аграрного питання так, як то потрібно в інтересах держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власні очі? Та десятина, що в поміщика чи в хлібороба-власника — хай буде по-їхньому вже — у куркуля,— давала двісті пудів, тепер дає двадцять. Ну, в хазяїнів-то, правда, буває, що й до сотні дає, а що вже в кенесе, так іменно — двадцять пудів, і то ще — "слава богу". Бо при такій обробці, при такій культурі — дурна земля, що й насіння вертає.
(Продовження на наступній сторінці)