Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб’є тугенько мішок і знов за совик береться. На Марію силкувався не дивитись — і так знав: сторожка вона й за кожним рухом його стежить. І крізь повіки немов чує на очах своїх погляд її гарячий. "А, яка це дурниця!" Аж хмурився. Думав про сход завтрашній. Це ж уперше після стількох років усіх обухівців у гурті побачить. Які вони на сході? Невже то правда: що б не голосував Матюха, завжди "одноголосне" проходить? Воно й те — темний народ, нажаханий. Ну, а коли побачать, що правда ж є таки десь, бідняцька правда... "Ні, чорта з два, Матюхо!" Згадав у степу економію й дядька Клима. Нижче саду буде виселок, колектив у дворі. Гр-гр-гр...— жатками жнуть. Тихін на передній, дядько Клим... А на стерні молодиці, дівчата над снопами, в червоних хустках, у біленьких... і крайками якась наперед зап’ята, чорнява, весела...
У, чорт! А вона стоїть біля коша, на нього дивиться, задумана. "Ні, це свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вірніший за нього?"
Набиває мішка, міцно губи. На чолі високому між брів зморшка. І такий смуглявий та... хороший!
— Давиде! — щоб хоч глянув на неї. Звів голову.— Треба засипати?
— Та вже ж.
Насипала в коробку жита Марія й стояла з нею в руках, потім вигнулась пругко, в кіш заглянула, потім на парубка — в тій самій позі, і ждала. І забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась і засипала жито.
Так і змололи. Давид набив останній мішок, зав’язав туго і звалив собі на плечі. А Марія ще раніше схопила мішок, ніхто й не піддавав їй, і до воза побігла. Як ніс Давид, саме поклала була на возі, й крутнулась, і — темно ж — просто на парубка налетіла, просто грудьми.
Той за плече її.
— Легше, молодице!
І хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всміхнувся ж. Повеселішала відразу Марія. Мішки ті пиряла; свитка розстебнена, з-під хустки пасмо чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидів, ноги через полудрабок звісивши, і поганяв, а вона ззаду на мішках лежала горілиць, головою аж до ліктя Давидові й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось прихились!
— Давиде, чого ти сьогодні такий непривітний?
Той смикнув за віжки.
— Чого б же я? Я однаковий.
Марія задумано:
— Е, ні!
І мовчали потім усю дорогу обоє. І думав знов Давид про Тихона й про його кашель поганий. І думала Марія — хто знає? — може, теж про Тихона й про його кашель поганий?
Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тільки в Матюхи всі вікна світилися, і хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двір, співала за вікном співачка з грамофона якийсь романс.
— Ну, от і дома вже ми.
Давид оглянувся до Марії, а вона лежала горілиць на мішках, як і тоді. Місяць їй в очі, і темні, і блискучі, і нерухомі, мов скляні. Давид одірвав погляд од неї й сплигнув. Марія звелась тоді й сіла. Скинув мішок Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марія взяла віжки.
— Тільки от що, Маріє,— затримав її Давид,— хай Тихін дурня не строїть, нехай лікується. Хліба жаліє — хліба наробимо.
Жінка журно й задумано:
— Та хліба не жаль, і полотно ж у мене є. Хіба я жалію!
Рушила. І от як од’їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид і не розчув навіть.
— Що таке кажеш?
Тихо. Смішок...
— Е, було б слухати!
Тихо. Співали півні на селі.
Давид повносив мішки в хижу й зайшов у хату, засвітив світло на столі. Мати встала вечеряти синові дати. "Мабуть, уже пізно?" — спитала. "Та за північ є". Але й повечерявши, не загасив ще лампи він. Дістав з полиці абажур з газетного паперу, щоб на піл не світило. Поставив лампу на край стола й роздягся. Спав він на лаві проти вікна, до покутя. Над віконечком маленьким — Ленін. На покуті в головах — жмут книжок.
Дістав одну. Ще очі дивились мрійно кудись за вікно в місячну морозну ніч. А потім одвернувся: "К бісу!" Розгорнув книжку і, знайшовши сторінку загорнену, вп’явся очима в дрібненький шрифт.
VII
Гикнув Матюха — ще очі заплющені, поплямкав губами, а в роті погано: "Фу!" Розплющив очі заспані — над головою кульки блискучі ліжка, від стіни килим і черевичок голубий із жовтим, гарусний,— Лізина робота. "Гик",— схилився з ліжка над чавунчик, сплюнув. На подушці білій руда пляма, й на простирадлі пляма. Було того... знать. Що й скільки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройстві?
Буль-буль, буль-буль — надали секунди десь за стіною в їдальні, мов після дощу краплі з ринви в шаплик. І тихо. Лише через хату за дверима шипіло, шкварчало щось, і дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.
— Зінько!
Голос хриплий з перепою,— тоненько дзенькнула скляна ваза на комоді, як ото муха крильцем об струну. Рипнули двері кухонні, відхилилась половинка в спальню, і на порозі — Зінька.
— Що таке?
Саме позіхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузі спитав:
— З церкви ще немає?
— Ще нема.
Спустився поглядом з обличчя по стрункій дівочій постаті аж до ніг. Од ніг—угору. Подумав: "І що той Льонька в ній найшов такого? Худеньке собі". Зінька перебила:
— Більш нічого?
— Пожди! Те... ніхто ще не приїхав?
— Безпальки приїхали. До церкви пішли всі. "Ага! Ну, а Огирі, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанівки нікого немає? Льонька ж небезпремінно повинен бути. Хіба, може, діла які невідкладні. Що міліція, що пожежна команда..." — махнув рукою і схилився ще над чавунком.
— Ти забери оце. Та що воно воняє у вас там смалятиною? Дихання просто забиває. Огірків дістань або ні — кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, і квасу націди. Та вмитись дай.
Зінька прихилила половинку дверей і вийшла в кухню. А тут — аж голова болить і наче чадно. Шкварчить, сичить у печі, як у пеклі. Баба Секлета Гнидиха куховарює сьогодні. Вибились пасма сиві з-під очіпка, розчервонілася біля печі, лоб їй блищить од поту.
— А ти куди? — побачила, що Зінька хустку на плечі накинула.
— Квасу на похмілля.
— А, лихо мені! Соломки ось треба, пиріжки ніяк не підпеклися, а з церкви — як не видно. Підожде квасу, біжи лиш соломки сухенької вхвати.
Зінька побігла, а баба Гнидиха охнула, розігнула спину старечу на хвилину та й знову до печі. Люди ж таки будуть чужі, як же можна, щоб сорому набратись? "Хто куховарював?" — "Баба Секлета". Аж головою похитала. Весілля та храми ще й з давніх-давен по хазяїнах — хто їх одбував, як не вона? В Огиря всіх поженила й заміж пооддавала... Як і до революції,— яка ж важність була: ті ж поміщики, можна сказати, а баба Секлета — своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденіє їхнє знає... Одсунула горщик здоровенний (влітку, як парова молотила, варили в ньому), помішала .ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ, як у гостиниці! Засунула горщик.
Зінька вбігла знадвору.
— Вже з церкви йдуть.
— Ой лишенько!— аж кинулась баба Секлета. Віхтик швиденько з соломи скрутила, у піч на жар віхтик і роздуває. Як-як сама в челюсті не вскоче. Зінька до льоху — грюкнула дверима. На печі щось зачмихало, а згодом заплакало.
— Ой горечко!
Вийшов із кімнати сам хазяїн. Уже взутий, в галіфе і в сорочці спідній із манишкою на всі груди — чорним виноградом вишито. А голова як копиця сіна, зі сну розпатлана. Став умиватися в мисці голубій. Затим Зінька квасу принесла повен глечик і кислиць миску. То він, ще й не втершися, ще мило на шиї та біля вух, схопив глечик і видудлив із нього, мабуть, із кварту. Сплюнув, потім став утиратися.
У дворі тоді ж хряпнула хвіртка, і цеповий собака загавкав і з цепу рвався — до воріт спершу, потім до ґанку вже. Чути голос Лізин: "Пішов вон, дурак!" Загупали ногами на ґанку. Нарешті хатні двері відчинилися навстіж, і увалилося гостей повна хата. Попереду Ліза.
— Ой яке ж тут повітря! Пожалуйте в кімнати! Тьотю Олю, Ніночко!
Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на піч до онука — зняла його з печі. Матюха галантно розкланювався з дамами своєю копицею сіна. Шумно тиснув руку чоловікам — Безпалькові й тестеві.
— А Данюша ж?
— Коні випрягає.
— Ну от!.. — він звернувся хмурий до наймички, що біля помийниці свиням готувала, і гримнув на неї:
— Ти наче вчора привезена: приїхали — значить, випрягти треба!
Зінька взяла кухоль і, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:
— Бачите — не сиджу, не згорнула ж руки.
— Побазікай мені! — спідлоба глянув на наймичку і, вже як вийшла та, крізь двері наче бачив її постать і обличчя в профіль до нього, через плече: — "Не згорнула ж руки". Шваль отака! Ще розговори в неї!
— Пожалуйте,— до гостей звернувся.
Зайшли до їдальні.
Простора, з великими вікнами, серпанковими занавісками позавішуваними, хата була прибрана не по-мужичому. На покуті великий стіл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловік на десять. Канапа килимом застелена. Під стіною від спальні — ліжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками білими як сніг і — як не до стелі. Просто дверей — "шикарне" трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жінка, зачіску поправляє і бачить у ньому — у двері з кухні зайшли чоловіки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сів на перший стілець. Безпалько по хаті пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.
(Продовження на наступній сторінці)