Давид з місця:
— Не "хто проти", а "хто за".
— ...щоб Кушніренкові приговор видати, підніміть руку,— і підняв лампу, щоб видніше. Яків рахує:
— Раз, два, три... хто то руку? Чи вище підніми, чи що. Ховаєшся за спину. А, то Хоменко!
— Та ні,— занепокоївся той,— то я обперся.
— Сім,—сказав Яків.
— Так і запишемо: сім проти по личних щотах. А тепер, значить, підходь підписуватись. От прямо скраю й підходь. А ми з секретарем тоді скріпимо.
Перший Гнида-син підписав, навіть не читаючи. Підійшли, огинаючись, із передньої парти чоловіки. Боязко взявся один за ручку, довго вмочав у чорнильницю, довго шкрябав — чи перо зіпсоване,— аж піт на лобі виступив. Другий підписався. У класі зарухались: хто до стола, хто до дверей. Підвівся й Давид із парти, із Тихоном та з Якимом підійшли до стола. Саме хтось ручку поклав. Давид узяв тоді аркуш і став читати про себе, а Яким та Тихін дивились в аркуш з-за Давидової спини. Прочитав, поклав аркуш і повернувся од стола.
— Ні,— похитав головою,— я такого приговора не підпишу: і "в бандах не участвував", і "підозрінь ніяких на нього не падає" — тут, хлопці, дуже пальці ваші знати. Матюха почув.
— Що таке?! — підійшов він до Давида впритул, червоний, і руки вже в кулаки стиснуті, як довбешки. Аж сатаніє. Та де ж — народ навкруги — бачить же, чує, це ж підрив власті. У! Ну — що партієць Давид. Хоч весь тремтів, а одхилився од Давида (од гріха). Погляд упав до дверей, де стояв гурт, а поза спинами Хоменко намагався з класу втекти. Згріб того за груднину й витяг на середину класу.
— Ти куди? Ти голосував проти? Ні? — і вдарив у пику, аж той зайшовся.— Так підписуйся ж, гад, якщо ні! Я тебе вивчу!
Давид зблід і весь тремтів як у пропасниці. Ступив крок до голови. А тут зараз Тихін за руку, і Яким підступився.
— Давиде, облиш!
Давид поривний.
— А, так ти ще й досі пики б’єш? На загальних зборах?! Ах ти ж, мерзотник!
— Геть мені з зборів!
Аж мліє парубок. На обличчі такий біль і зненависть. А об руку Тихін, Яким, і до дверей рушили. Він не огинався. Тільки на дверях уже повернув обличчя, бліде й строге, і кинув через плече:
— Ну, знай же, Матюхо, це тобі так не минеться!
— Зачини двері!
Зачинив хтось із гурту, що стояв біля дверей. Стало знов тихо в класі, аж чути було в тиші, як шкрябало по аркуші перо: виводить прізвище поволі важко хтось, мов борозну проорює. Ось витер заполою обличчя заюшене Хоменко і теж підписався. Підходили ще до стола. За столом сидів Матюха, одкинувшись на спинку стільця, і, знати, поволі одходив. Нахилився до нього начміліції і щось сказав.
— Да, да!—хитнув голова головою. Він звівся й оголосив збори закритими, бо поточних справ ніяких же немає. А приговор хай люди підписують. Яків Гнида залишиться наглядати. І як підпишуться всі, щоб же на дім до нього заніс.
Пішли. З парти піднялись Огиренко та крамар і теж вийшли.
IX
В кухні на столі стояв потухлий уже самовар, а Зінька мила склянки, стоячи проти вікна. Кінці стола сидів міліціонер у шинелі, в нараменниках і з шаблею при боці. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспіх сокирою тесане, блищало від поту, і маленькі струмочки текли з низького лоба до брів, а по бровах потім стікали на виски. Він поставив склянку на блюдце, дістав з-під шинелі з кишені в штанах хустку і старанно витирався. З їдальні чути було жіночі голоси та дзвінкий сміх жіночий.
— Ще налити? — спитала Зінька.
— А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусів шістдесят! Ото б діло!
Він розстебнув комір і витер спітнілу шию хустиною і так, наче про себе, говорив: .
—Ще сказати б немає — не так би обидно було. А то ж знаю: цілу ніч дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совісті чортма, хоч би чарку налили для звичайності.
— Ви б же були сказали хазяйці.
— Як це? "Пожалуйста, налий"? — Він одкинувся до стіни й з усмішкою презирливою глянув на дівчину.— Що ж я, по-твоєму? Та я схочу — четвертина переді мною стоятиме, відро. І гуляй, підходь, братва. Чи в нас грошей немає? Може, я червінці за ніч прогулюю! Ти знаєш те? Не в тім діло! Посадила біля помийниці чай пити, як наймита... Та я з начальником де по гостях не буваємо, вкупі завсігди ми.
Загавкав надворі собака. Зінька прихилилась до шибки — місячно надворі. На ґанку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей — запрошує їх роздягатися, у світлицю заходити.
— І в три щота, друззя, бо вечір і так, вважай, пропав!— клопотався він.
— Та з твоєю демократією не диво й до дванадцятої ночі проваландатись,— сказав начміліції, розстібаючи шинель.— Ціла, брат, банда в тебе завелася. Що ти тільки собі думаєш?
— Та що думаю? Не розкасіруємо — біда буде.
— Опредільонно!
Сахновський повісив шинель на вішалці; надів поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурі. З-за стола підвівся міліціонер.
— Ну, я, товаришу начальник, піду.
— Далеко?
— Ні, тут, на селі.
— Бо, може, вночі нащось буде треба тебе.
— Та ось і ця дівчина знайде. Я тут недалеко, до тітки Векли.
— Оця дівчина?
Пауза. Міліціонер узяв у кутку карабін, закинув за плечі і вийшов з хати. Сахновський не зводив з дівчини очей. Боком до нього стояла, профілем тонким і строгим, як різьблення. Бачив — ніздря тільки тремтіла, а брова — тріп і зламалася. Спустився очима по голій шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзінь, ступив крок. Дівчина здригнула й обернулася: губи зціплені, а очі суворі з-під строгих брів так і встромила в очі. Ось-ось погляд зломиться, дрібно в дівчини тремтіли коліна. І раптом — дзінь, ступив крок і взяв за лікоть — вирвала і суворо:
— Ось не чіпайте.
З порога Матюха:
— Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуці і пішов до їдальні. Через поріг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Підійшов до господині,— сиділа вона на канапі за круглим столом серед молоді,— поцілував руку. Потис руки панночкам: крім Наталки та Ніни, сиділа ще дочка крамарева, пухка, білобриса, "миколаївська дівиця", і ще якась. У флірт грали. З мужчин Данюша тільки сидів з ними. Інші за тим столом і про щось розмовляли. Матюха біля буфета з карафками порався. Старі жінки на стіл накривали.
— "Фіалка",— подала Ліза Наталці картку флірту, а до Сахновського повернула лице і всміхнулася з жартом:
— О, який же ви нехороший, Леоніде Петровичу!
—Я?
— Да, ви. Тільки зачули баришні ще на кухні ваші шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — і глянула бистро і з сміхом. А Наталки й собі:
— Ой, вона ж гарненька!
— Пхи, красу знайшли,— сказала крамарева дочка й закопилила губу.— Іменно, як циганка, та ще як надіне дрантя... "Хризантема",— подала вона картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?" Поглянув на неї. "Ну, та й погана ж!" —подумав. Потім у картку очі ткнув і натрапив на щось, наче підхоже для відповіді: "Я очень тронут вашим участием",— передав він Паші, а тоді витяг портсигар срібний із золотими монограмами й закурив. Дивився крізь дим на жіночі обличчя, з одної на другу перелазив. От Ліза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на ній тільки — дрр, і сорочку,— оголив її аж до пояса, далі з-за стола не видно. Перевів на Наталку погляд — цієї всю постать видно: закинула ногу на ногу, з-під спідниці трохи литка виглядає в ажурній панчішці,— припав до неї поглядом.
А Гнида прийшов пізніше, вдвох із сином. Уже під час вечері. У хаті шум, галас, як на весіллі. Говорили всі одразу, говорив кожен голосно, мов бесідників своїх уважав за глухих. Матюха вже в самій жилетці, і комір сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тім кінці столу жінки голосно ґелґотіли. Гнида підійшов до голови. П’яний у дризг голова. А таки підвів важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.
— Ну, що там?
— Є, підписали.— Гнида витяг із-за пазухи згорнений учетверо аркуш і поклав на столі. Матюха розгорнув той аркуш і кинув дві гирі свої на підписи.
— Не всі підписались,—сказав молодший Гнида.
Матюха грізно:
— Хто саме?
— Та от і Гордій Чумак, і Півненко... Душ на десять набереться з тими, що голосували проти.— Він сів до столу й додав: — А були й такі митці: "Дай зачеркну, передумав".
Матюха глянув важко.
— А ти не знаєш, що їм робити, гадам? У морду їх!
— Та я знаю. Якби ж і я — власть.
— Моєю рукою!— важко одкинувся Матюха на стільці. Враз подався всім тулубом наперед, рухом нерозміреним, аж грудьми на стіл навалився, руку до карафки простяг — звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вінця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тоді тільки крякнув і витер невеличкі вуса широкою долонею та заїв чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
— А в Давида зараз якесь зборище,— як ковтнув шматок, раптом згадав Яків і пильно дивився на голову,— цього ще в нас не хватало.
— Оце зараз зборище?
— Ну да. Повна хата людей, і, видно, якісь питання обмірковують.
Матюха з-під хмурих брів глянув на Якова і, п’яний, підвівся з стільця.
— Де мій наган, Лізко?
Ліза схопилася, і жінки сполошились. А Огиренко сидів за столом поруч із зятем, взяв міцно того за руку й сказав:
— Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тільки блиснув очима. І Сахновський з-за столу:
— Да в чом дєло?! Що це за анархія! Влади не визнають?! Данюша:
(Продовження на наступній сторінці)