Артем мимоволі уповільнив ходу, отак вражений був цією несподіваною прикрою думкою. І хоч розумів усе безглуздя цієї аналогії, ніяк не міг відігнати ці думки. "Завіється,— кажеш,— від удови по теплу. А ти? Навіть у своїх вчорашніх мріях ти не викроював більше часу, як тільки до кінця Христиної відпустки. А потім: вона у Славгород, а ти — на Харків. Ну а далі що? Добре, коли все кінчиться добром, а якщо немов?.. Уяви собі, що на цей раз не вернешся з війни. Можливо це? Авжеж! У якому становищі опиниться Христя з Васильком? (А може, ще й другою дитиною!) І хто вона? Удова чи жінка отого, котрий не сьогодні-завтра повернеться з полону? Одним словом, ощасливив би!"
Артем зупинився, спустив з плеча мішок на сніг, підпер його коліном і вийняв кисет. "Атож, що правда, то правда! — сказав собі.— І крить нема чим!"
Не можна казати, що весь цей важкий роздум пойняв його вперше. Іще вчора увечері, і тоді, як спати вже ліг, такі думки приходили йому в голову. Та не були вони тоді отакими настирливими, не брали за живе отак, як зараз. "От і виходить,— похмуро робив висновок Артем,— коли б не було зустрічі з Кравцовим, так, гляди, і не зумів би сам розібратися в обставинах, в яких опинивсь, а відтак не зміг би і правильно повестися. Для цього треба було, виходить, не мало не багато, щоб, наче в дзеркалі, впізнав себе у падлюці Кравцові! — Навмисне допікав себе, ущипливо іронізуючи.— Оце так дожився!"
Поставивши мішок з борошном у хижі, Артем, не заходячи в хату, хоч і чув із-за дверей, що Василько вже прокинувся, мерщій пішов з двору — по другий мішок: дуже не хотілося йому в такому настрої показатися Христі. Та й треба було до кінця продумать все, на щось розумне зважитись.
І от якраз цієї, другої, ходки по мішок у вітряк Артемові для цього й вистачило. Цілком.
Зачувши вештання в сінях, із хати вийшла Христя.
— Ну де-бо ти, Артеме, подівся? Снідати вже пора.
— Дякую. Але знаєш що, Христе? Та ні, ти ж роздягнута. Нехай вже потім. Ти, Христе, проведеш мене трошки. Хоч за околицю.
— А ти що, хіба вже збираєшся зараз іти? — вкрай здивовано глянула на нього Христя.
— Не так вже й зараз. Спершу таки поснідаю, коли твоя ласка! — невеселим жартом відповів Артем. Христя одвела погляд убік і часину стояла в задумі. Нараз здвигнула плечима, мовби від холоду, й сказала:
— Ну то ходім, хоч поснідаєш! — І зайшла до хати. Артем — услід за нею.
— Дядю, це ви? — Бідолашному Василькові з його постелі не видно з-за комина, що там біля порога. Ото й доводиться завжди питати, хто б не зайшов.
— Я, Васильку. Ось роздягнусь, обігріюсь трошки.
— Гаразд! — А коли Артем за хвилинку підійшов до полу: — Що ви там, надворі, поробляли, дядю?
— Що поробляв? — мимоволі всміхнувсь Артем на Василькову не по літах статечну мову. Та не встиг відповісти, як Христя підійшла від столу, стала поруч з ним і сказала, до Василька звертаючись:
— Ось послухай, синку, що я зараз казатиму тобі! Уваж-ненько слухай! — Хлопець ствердно захитав головою.— Оцього дядю тобі слід звати не "дядя", а "тато". Або "татко", чи "татусь". Як тобі більш до вподоби. Бо він — твій батько. Зрозумів?
Василько, приємно здивований, знову ствердно захитав головою. Ще й додав:
— Авжеж! — І тоді мерщій до батька: — То це ви вже з війни вернулись, татку?
— Не знаю, сину, як тобі й сказати! — відповів Артем, неабияк здивований вчинком Христі.— 3 одної війни вже вернувсь. А на другу оце ще тільки маю йти.
— А ви не йдіть!
— Е, треба! Треба, сину, з буржуями кінчати. Щоб хоч тобі вже не довелось, як виростеш, мати діло з ними. Щоб вільно міг собі — чи то ниву орати, чи на заводі біля верстата. Чи що тобі більш до душі?
— Машиністом на паровозі буду,— захоплено відповів Василько.— А дід Іван — за старшого кондуктора.
— І це діло хороше. Та ні, просто чудово: батько в Харкові на заводі паровози робить, а син його на тих паровозах по всій країні состави водить. І товарняки, і пасажирські...
— Ні, я тільки — пасажирські... Дід Іван каже, що вони удвічі бистріші.
— Не заперечую,— посміхнувсь батько.— Тим більше, що на товарняки охочі теж знайдуться.
За сніданням Артем та Христя мало розмовляли. Про абищо не хотілось, а про те, що найбільше обох хвилювало зараз, ніяк було при матері. (Уже поснідавши допіру з дітьми, вона сиділа, як і вчора, під комином — з своїм кужелем)., Отож, більше мовчали. І своїм виглядом Артем дуже нагадував шахіста, вельми заклопотаного хитромудрим ходом свого партнера. "Справді-бо, ну що вона хотіла мені отим сказати?" А Христю в цей час хвилювало інше. Довго й трималась, а врешті, поклавши вже ложку, мовила з неприхованим жалем:
— А я, одверто кажучи, думала, що ти хоч святвечір відсвяткуєш з нами разом.
— І рада б душа! — відказав Артем.— Та бач яке діло, Христе. У цей святвечір багато ще батьків не будуть із своїми рідними кутю їсти. Спасибі за сніданок! — Але, видно, йому й самому пояснення це здалось дуже туманним, і він на додаток розповів про свою зустріч з мірошником, колишнім своїм однополчанином. Наголошуючи, ясна річ, не на інтимних взаєминах його з удовицею, а на його дезертирстві з революційної військової частини.— Отож не хочу уподоблятися йому бодай в найменшій мірі!
— Та ні! — сказала Христя.— Коли так, то в мене і язик не повернеться умовляти тебе. Але хоч, може, таки не зразу? Ти ж учора казав, що треба тобі чоловіка одного дочекатися, поки з ярмарку їхатиме. Додому щось переказати хотів.
— Та треба б!
Христя одразу повеселішала. Вешталася по хаті, прибираючи з столу, і вголос планувала вже: а тим часом, поки чоловік той приїде (це ж, певно, не раніш як після обіду буде!), могли б разом — щоб не нудитися йому в хаті — сходити в хутір, півтори верстви від Попівки. Хрещена мати Василькова, ота ж таки Віра Левкова, переказувала, щоб неодмінно прийшла: вишень, грушок передасть на узвар хрещеникові.
Артем цій нагоді дуже зрадів. А тут іще й Василько.
— Авжеж, підіть тату! Поможете мамі нести.
— Ой, чудний! — несподівано озвалась Галя, меншенька з дівчаток, що бавилися з ляльками в кутку на полу і мовби цілковито були зайняті своєю грою.— Він думає, що тьотя Віра дасть цілий клунок. У них самих... Ворочок, може.
— Ну то й що?! Все одно, хай ідуть. Удвох охотніш.
— І куди там іти в отаку заверю! — сказала мати. І це були чи не перші слова, що їх почув од неї Артем за весь час.
— Яка там заверя! Сніжок іде,— відповіла Христя, вже одягнута.
— А хоч би й заверя! Хіба з татком страшно? Він на війні не в такі завірюхи!..— і вже вслід їм гукнув до порога: — А тільки ж ви не дуже баріться!
Як тільки вийшли за ворота, Артем перший почав розмову:
— Ну, задачу ти мені, Христе, задала!
— Чи й не задача!
— Не кажи! Учора забороняла сином називати, а сьогодні сама представила мене йому як батька.
— Ну й що ж! Сьогодні — не вчора! Небагато часу минуло, але як багато змінилося! До речі, я таки допиталась у матері про листи. Дядькова Іванова робота. Отоді, як у Попівку приїздив.
— Я так і думав.
— Це ще перший лист від тебе був. Мати дали йому, щоб мені віддав. А він тільки глянув на конверт: з Херсона. "Від кого б же це?" Мати висловила здогад, що, мабуть, подруга якась, може, разом були на заробітках. "Ні, це чоловіча рука!" Розпечатав і прочитав сам собі. А тоді, не мовивши слова, порвав на шматочки і кинув під припічок. "Та що ж бо ти зробив?!" — "Отак і ти роби, коли ще будуть листи,— сказав матері.— Якщо не хочеш, щоб у пелені принесла". То мати вже так і робили з тими двома листами... Ну, я ж йому цього повік не забуду! Але не про це мова зараз. Є важливіша новина.
— Яка?
Христя якийсь час ішла мовчки, а потім сказала:
— Цілий ранок сьогодні я думала. І вночі — теж. Але ще більше сьогодні вранці. І надумала твердо. На свіжу голову. Отак воно й буде: не житиму я більше з своїм чоловіком. Все одно, чи посватаєш ти мене, чи, може, й передумав уже сьогодні. Теж — на свіжу голову. Все одно — удвох з Васильком житимемо.
— Ні, Христе, я не передумав,— сказав Артем, схвильований її несподіваним признанням.— Але, якщо бути одвертим, дуже боюсь, як би я вдруге життя тобі не перевів. Інша справа, коли б це я вже з війни повернувсь. А то ж іще тільки йду на війну. А що, як немов...
— Не треба про це! — перепинила його Христя і доторкнулась рукою до його руки. Артем міцно затиснув її руку в своїй.— Живий про живе повинен думати. Отак і ти.
— А я хіба про мертве думаю! Про тебе, про Василька, як ви житимете без мене. Самі собі.
— А — так? Ти гадаєш, що ми з Васильком лишилися б не самі? З вітчимом, ти хочеш сказати?
— Ну да,— признався Артем. Христя обурилась:
— Спасибі хоч за одвертість! То, виходить, для тебе слова мої — полова. Адже я допіру сказала тобі — не буду жити з ним. Все одно!
(Продовження на наступній сторінці)