Мати біля припічка якраз насипала в миску борщу. Завжди охайна, зараз вона була, як та старчиха,— в лахмітті, розпатлана, у засмальцьованому очіпку. На Христине привітання повернула голову і теж сказала: "Здрастуй!" Потім іще одне слово: "Вернулась!" І в цих словах іще вчулася Христі колишня материна привітність. Але, поставивши миску на стіл, за яким вже сиділи обидві Христині сестрички з ложками в руках, мати вже зовсім іншим тоном, байдужим, сказала дочці:
— Сідай вечеряти мерщій. Щоб поки завидна. Бо нічим світити.— І, не чекаючи, поки вона сяде, вже стала їсти. І хоч би що-небудь спитала! Так наче не далі, як сьогодні за обідом, бачилися вони.
Дивували Христю й обидві сестрички — худющі, хворі, може, чи просто отак занехаяні. Особливо старшенька. Коли Христя підійшла до них і обняла обох разом, менша, Галя, досить байдуже відповіла на цю сестрину ласку, спитавши тільки, чи гостинця привезла. Зате Федорка так і прикипіла до Христі. І тільки коли мати сказала: "їжте вже!" — враз одірвалась од неї і стала знову, якою була досі,— вся зосереджена чи насторожена. Мовби все чогось ждала в тривозі.
Христя, збентежена, не знала вже, що й думати. Хотіла вже просто запитати: "Що трапилось?" Але не встигла, бо розгадка сама прийшла.
— О, вже йде! — злякано шепотом сказала Федорка, впустила ложку (не поклала, а саме — випустила з руки) і вся зіщулилась.
— Хто йде? — спитала Христя.
І в цей час попід вікнами почулася важка некваплива хода, потім — стукіт пучкою в шибку і гугнявий голос сусіда-хазяїна:
— Меланко! А вийди-но на часинку!
— А будь ти проклятий! — мимоволі вирвалось щире у матері, і вона сердито поклала ложку. Але сиділа ще на місці, аж доки той самий голос не погукав її вдруге: "Меланко!" Тоді вона утомно підвелася з лави. Та перше як вийти з хати, спинилась і проказала, мовби ні до кого не звертаючись, хоч ясно було, що говорила це виключно для Христі: — От узяв моду! Мало того, що цілісінький день спину на нього гнеш! Поїсти спокійно не дасть. Ані заснути вчасно. Коли не те, то те. Полови не доносила трохи у половник, то оце, мабуть... Та хай не вигадує! — І вийшла з хати. І ту ж мить Федорка пригорнулась до Христі й тоненько заплакала.
— Що тобі, Федорко? — знепокоїлась Христя.— Ну чо-го-бо ти?
— Ой, це ж він...— крізь плач зляканим шепотом відповіла дівчина, змішуючи слова з хлипами.— Це ж він знову маму... душитиме?
— Що? — оторопіла Христя.— Що ти верзеш?!
— Не верзу! Я знаю. Коли ж я сама отоді бачила!
— Та за що б же він мав душити маму?
— Хіба ж так?! Не за горлянку. А звалить на землю. Він же припадочний!
Тільки тепер збагнула Христя, про що йдеться. Наче отерпла вся. Нескоро вже оговталась трохи і вже хотіла щось запитати у Федорки, як до хати увійшла мати...
— Відкараскалась-таки! — сказала на цей раз веселіше мовби. Тоді до дітей:— Поїли, ну й лягайте собі мерщій.
Дівчатка слухняно і мовчки (навіть про гостинець не нагадали) вилізли з-за столу і перейшли на піл, на свою постіль, яка, як видно, хтозна й відколи вже не перестилалась. І тільки аж тоді Галя сказала:
— Мамо! Нехай же Христя гостинця дасть.
Христя розв'язала свій клуночок, вийняла скромні подарунки: матері — ситцеву хустку (поклала на стіл: "Оце вам, мамо!"), дівчаткам — по стрічці, по великому бублику і по кілька дешевеньких цукерок у барвистих обгортках. Тоді взялась мити ложки після вечері.
— Та й ти, дочко, лягла б з дороги. Я б це й сама,— сказала мати.— А втім, коли вже почала — кінчай собі та й лягай спати.
— А ви? — насторожилась Христя.
— Та почала вже з прядивом поратись. Піду в сіни. Якусь жменю зімну.
— Тільки дверей не зачиняйте! — сказала Христя.— Нічим дихати в хаті.
— Про мене.— І мати вийшла в сіни, лишивши двері в хату прочиненими.
Помивши ложки, Христя мерщій і лягла собі. Ні, не спати. Чи їй тепер було до сну! Хотіла у Федорки, поки дівчина не заснула, дізнатися більш про оте страшне, та й заспокоїти бідолашну. Не роздягаючись, вона прилягла на полу поряд з нею.
— Ти тут і спатимеш? — зраділо дівчатко, пригортаючися худеньким тільцем до сестри.— Ой, добре ж як! А то Галя, тільки лягла — вже й заснула. А мені самій страшно!
— Гаразд, я тут спатиму. Але ж і ти, Федорко, ось не вигадуй мені ніяких дурниць.
Дівчина навіть з місця схопилась, сіла на постелі і палко проказала:
— Ну то дивись! — І вона щиро перехрестилася.— Нехай мене хрест уб'є, коли я вигадую щось! Ну кажу ж, своїми очима бачила! — Вона лягла і почала розповідати приголомшеній Христі все чисто, як воно було.
Це сталося — може, й тижня ще не минуло, як Христя пішла з дому на заробітки. Теж отак вечеряли, а він і прийшов. Але не під вікно, як цього разу, а просто в хату. Як сів на лаві та й просидів, аж поки й вечеряти не кінчили. Слова не вимовив. А тоді раптом, коли вже мати з столу прибрали, підвівся та й каже: "Ну то я, Меланко, і піду собі". Мати щось почали казати, а він сердито перебив: "Ось попробуй тільки мені!" — і вийшов. Галя вже спала. А Федорка ніяк не засне, за вечерею не втерпіла, глянула на нього, а тепер — тільки очі заплющить, так і виникає перед очима страшна його пика. Хоч очі виколи! А тут іще й мати аж сердяться: "Ну чого ти не спиш?" То вона, щоб не сердити матір, заплющила очі й удала, що вже заснула. А тим часом все чисто чує.
— Іще трошки мати повештались у хаті, а тоді...— На цій мові дівчина рвучко сіла на постелі, бо, як видно, саме отак, а не навлежки, про це тільки й можна було говорити.— Я ж думаю, що вони сінешні двері пішли засунути. Жду та й жду. А їх нема. А мені страшно самій у хаті. То схопилася, щоб погукати. Тільки двері з сіней відчинила, так і заклякла на місці. Бо все ж чисто видно: місяць над самим двором стоїть. А під тином проти порога...
— Ну й годі — не витримала Христя.
— Та я вже більш нічого й не знаю,— сказала дівчина.— Бо в голові запаморочилось, і я впала.
— Ну, а що ж далі було? — по довгій мовчанці озвалася Христя.
— Очуняла я — бачу: лежу на полу. І мама біля мене,— розповідала далі Федорка.— Прикладають до лоба мені мокру ганчірочку і лають мене, лають. Але не дуже сердито. Що отака дурна, а вже й не маленька! Хтозна й чого злякалася! Та й стали ото розказувати мені, що то находить на нього іноді отаке. Припадочний він. А тільки трохи подушить кого,— хто вже там під руку йому підвернеться,— зразу й полегшає йому. А тільки не треба про це нікому-нікому розказувати. Бо хвороба це стидна, як ото короста! Він, як довідається, що ми комусь би розказали, то й з хати вижене. А куди ж ми тоді дінемось?! Христе, а ти вже з дому не поїдеш нікуди? Ой, добре ж як! Он бач, при тобі й він прийшов та й мерщій пішов собі. Нехай своїх душить, мало там їх — і сини, й невістки?
Заспокоївши трохи Федорку, приспавши її, Христя встала з постелі і в розпачі, як неприкаяна довго ходила по хаті. Потім сиділа кінці столу, впавши головою на руки. В отакій позі її й мати застала, коли, кінчивши врешті з прядивом, зайшла в хату.
— Не спиш? — здивувалась.— А чого ти тут сидиш?
— Сядьте й ви,— замість відповіді тихо сказала Христя. За звичкою, сам язик мало не вимовив "мамо", але вона стрималась: отака неприязнь і зневага до матері була зараз у її серці. Не повертаючи голови до матері, вона сказала після недовгої паузи:
— І невже ото вам,— знову обійшлося без "мамо",— невже ото ви не могли утриматись — хоч би, поки рік минув. Після татової смерті?! Де ваша совість була?!
— Ах ти ж погане дівчисько! — одразу догадалась мати, про що йдеться.— Розляпала вже. Ну, постривай же ти!
Ця вихватка материна ще більш обурила Христю. Не владна вже над собою, вона сказала різкіш, аніж навіть сама хотіла:
— Чи ж вона винна! Це вам треба було... з своїм полюбовником обережнішими бути. Щоб хоч не при дітях!
— Та що-бо ти! — одсахнулась мати від неї.— І ото ти таке про свою матір думаєш! "Полюбовник!" Та чи ж я своєю охотою!
— А як же? — не зрозуміла дівчина.
— Та коли б мені треба було, чи я не знайшла б собі когось з людським обличчям принаймні. А не отакого... вовкулаку, з вовчою мордою. Що на нього гидко й глянути!..
— Ну, а як же?..
— Мало ще ти, дівчино,— теж не "дочко",— на світі прожила. Поживеш довше, не питатимеш — як! — Помовчала трохи, може, вагалася,— казати чи ні, і врешті сказала-таки, з дивною, навіть приголомшливою байдужістю в тоні: — Присилував. А вже тоді — коли хотів, тоді й приходив.
Христі здалося, наче стеля обвалилась на неї й розчавила її, тільки серце й було ще живе — тріпалося, скривавлене, в потрощених грудях — та мозок палав від жаху, від гніву, він невимовної любові та жалю до матері. І від страшної зневаги до себе за все оте, що вона допіру їй говорила і що думала про неї. Майже мліючи від любові й відданості, Христя зсунулася з лави — коліньми на долівку, а лицем у материні коліна, обняла їх цупко, як бувало в дитинстві, й затіпалась у ревному плачі...
(Продовження на наступній сторінці)