Потім вони знову сиділи рядом на лаві. Христя вже не плакала. Але оцей дивний спокій її бентежив матір більш, аніж недавній її плач. Щоб не дати їй зовсім вже заклякнути в душевному отупінні, вона стала розпитувати її про Таврію (щоправда, без особливої цікавості) — як жилося їй там, на якій роботі робила. Дівчина розповідала, але байдуже. Знати було, що всі думки її не про це. Сказала, скільки принесла заробітку: двадцять вісім карбованців. І лише тепер трохи пожвавішала. Вдалась навіть до підрахунків: якщо двадцять п'ять віддати, то разом із завдатком це вже буде п'ятдесят п'ять. Лишиться рівно сто без п'яти карбованців.
— А чого ви так рукою махнули? — здивувалась і навіть знепокоїлась Христя.
Мати зітхнула:
— Аж нічого не вийде в нас. Не жити нам на цьому дворищі! — І на розпити Христі розповіла про сьогоднішню розмову з ним. Ото як увечері вийшла з хати.— Сказала, що ти вернулась. Ну він начеб і нічого; не став наполягати. Але тільки-но заїкнулась, що і взагалі не буде вже того більш, наче сказивсь: "Коли ж так, то шукай собі на зиму інший притулок!"
— А ви б про завдаток йому нагадали!
— Нагадала. "А це ще й Христя,— кажу,— щось таки принесла з Таврії". І слухати не схотів. "На бісового батька мені це здалось! Або всі гроші одразу, або верну,— каже,— завдаток, та й на всі чотири сторони!" Два тижні дав строку. І що ти думаєш — не вижене? Ще й як! Бо хіба ж не було вже... Отоді! Засунулась була, не пустила-таки. А вранці тільки відчинила двері, а він уже у дворі. З телятами. І просто в сіни заганяє. А ти — куди хоч! Насилу впросилася була...
Отоді й виникла у Христі ота рятівна думка:
— Поїду я, мамо, в город. До дядька Йвана. Нехай десь позичить для нас.
— А віддавати чим?
У Христі було вже й це придумане:
— Наймусь на махоркову фабрику...
Було вже за північ, як вони нарешті, потомлені вкрай, лягли спати. Мати таки й заснула. А Христя до самого світанку й очей не заплющила. А тільки засіріло надворі, як вона встала вже. Стала збиратися в дорогу.
Перед тим, як іти з хати, віддала матері гроші, заробіток свій. Два карбованці взяла собі на квиток та на прожиток у місті.
— Хоч зараз віддайте, тільки ж не наодинці, неодмінно при людях! — навчала вона матір.— А хоч у скриню сховайте. Та вже тоді разом з позиченими. А тепер іще одно, мамо.— Найголовніше лишила на кінець! — Тільки слухайте уважненько: лист мені прийде. Глядіть же ніде не діньте! Найкраще — у скриню, де й гроші, покладіть. Та замикайте скриню.
— Аякже. Ну, щасти ж тобі!
"Еге ж! — І лише тепер Христя розплющила очі.— Еге ж! Та, правда, в тім ділі таки пощастило. А що своє життя отак перевела! Своє щастя за вітром пустила!.."
Лежала, як і тоді, з одкритими у темряву очима, виповненими слізьми, як степові озерця водою після зливи, що аж часом переливались через край. Та Христя навіть і тоді не рухалась, щоб хоч витерти долонею сльози,— так і стікали по скронях. А втім, здається, можна було вже і не критися. Вона чуйно прислухалась. Справді, спить уже Артем, вгамувався. Тоді тихо звелася й сіла на постелі. Рукою перевірила в темряві, чи не розкрився Василько. Авжеж, розкривсь. То вкрила ряденцем. І так вже й не прийняла з нього руки, так і заснула згодом, пригорнувшись до сина, до єдиної своєї втіхи.
XXVII
На другий день Артем з самого ранку зайнявся господарчими справами. Скрута була у Христиної матері з усім: і з харчами, і з топливом. Та коли у повітчині хоч на місяць було запасу плиток та дрівець, то в хижі не було й такого запасу харчових продуктів. Засік був зовсім порожній. А в клунках, коли Артем поцікавився, було не що інше, якпослід або зерно наполовину з землею, що зараз йому і ладу ніяк дати, бо не провієш. Єдиний спосіб — це вже повесніу воді змити. А до весни? Отож найперше хлібну проблему Артем і взявся якось розв'язати. Згадавши вчорашню розмову з Христиним сусідом, він підстеріг, коли той вийшов із хати поратися по господарству, й гукнув на перекур. А вжеяк закурили біля тину, спитав, чи не порадив би він, у кого б муки купити. Грошей у нього, щоправда, нема, але було дві речі, які можна на це діло пустити: кишеньковий годинник та добра бритва "Близнюки".
До годинника сусіда поставився досить байдуже (півень є на хазяйстві, обійдеться). Але бритва його зацікавила і сподобалась дуже. Йому й віддав Артем, а натомість Христин сусід зобов'язався щодня по кварті молока давати їм протягом двох тижнів. Щодо муки, то він порадив піти до мірошника, просто у вітряк. Ось за селом зараз. До речі, він і сам оце має іти туди (пшениці на кутю стовкти), отож, коли охота,— гайда разом!
— Якщо старий у млині зараз, то навряд щоб,— уже по дорозі міркував він.—Але якщо приймак меле, то, може, й вигорить. Бо цей уміє жити! Та й, окрім нього ж, є у млині люди.
Старий вітряк аж ходором ходив. Крім мірошника, тут було ще два чоловіки: один — біля коша, а другий — біля ступ. Гуркіт такий стояв у вітряку, що люди кричали, а й то не дочували один одного.
— Твоє щастя! — гукнув у вухо Артемові сусіда.— Приймак! — А тоді до чоловіка, що сидів на мішках, попихкував цигаркою: — Діло до тебе є. Годинник "Павел Буре" . Хочеш?
— Покаж!
Артем зніяковіло від незвичної ролі, не глядя навіть на мірошника, подав годинник. Той довго розглядав його, відкрив навіть кришку, глянув на механізм.
— А що ж ти за нього хочеш? — Підвів нарешті голову і враз аж з місця схопився:— Гармаш?! Та де ти взявся? А Кузнецов казав тоді, що тебе поранено.
Артем не менше за мірошника був зараз здивований: авжеж, Кравцов!
— А де, коли ти бачив Кузнецова?
Це був перший, кого побачив Артем із своїх саперів після того, як гайдамаки обеззброїли у Славгороді і вивезли батальйон на станцію Ромодан,— рязанець Серьога Кравцов. А тільки не в шинелі вже, а в рудому кожусі, в чорній смушевій шапці. Пика — аж блищить, гладка, чисто вибрита. Що за маскарад?
— А що з батальйоном?
Кравцов охоче став розповідати, а тільки — хіба ж за цим гуркотом!.. Проте за якісь п'ять хвилин, поки по цигарці викурили. Артем уже мав цілковите уявлення про ті обставини, що привели цього вояку осюди, в Попівку, в оцей вітряк на роль мірошника.
— Три дні і три ночі в холодних теплушках! Голодні! — кричав Серьога, щоб перекрити гуркіт ступ.— Аж на четвертий день прибув Кузнецов. Привіз у тамбурі, між дровами, гвинтівок з двадцять. Легше стало з комендантом розмовляти: зачислив на довольство, віддав і борг за ті три дні! Повеселішали трохи. Але з Ромодана ні туди ні сюди. У вагонах холоднеча — що було під руками, все попалили. Отут і почалось! Місцеві перші повтікали. Чимало поїхало з Кузнецовим та з Лузгіним на Харків: на підмогу хохлам. Нова каша, здається, заварилась! Але як діло це добровільне, то не всі. Декотрі — по домівках: на Курськ, на Москву... Думав і він отак, але не рискнув: як глянув — підходять состави засніжені, люди на дашках вагонів, на буферах. Е, ні, нема дурних! Та й залишивсь ото. Щоб уже по теплу. Пристав до вдовиці у прийми: двоє дітей, батько старий, хазяйство не яке, зате млин оце. Якщо як, то, може, й зовсім коріння пущу отут.
— Ще тільки "може", а вже у приймаках ходиш! Ох, і свиня ж ти!
— Так що ти хочеш за нього? — спробував перевести розмову на інше ображений Кравцов.
— Дай сюди! — хмуро сказав Артем і, ховаючи годинник до кишені, говорив далі: — Це щоб тобі? Та ні за які гроші! Мало того, що на вдовиних харчах морду роз'їв, хоч цуценят бий! Ти ще хочеш за її ж рахунок... То, може, тобі до годинника ще й золотий ланцюжок? Ух ти, сволота!
Сердитий Артем рушив був уже до виходу, але Христин сусід спинив його.
— Та стривай! Не гарячкуй! Не вгодний той купець, знайдемо іншого! — І гукнув чоловіка, що був біля коша. З ним ото, за активною і безкорисливою допомогою Христиного сусіда, і сторгувалися: за два мішки житньої муки. Правда, муки було поки що один мішок.
— Ну, та поки однесеш та назад вернешся,— сказав новий власник годинника,— і другий тим часом змелеться.
Артем узяв мішок на плечі і пішов униз по сходах з вітряка.
Можна було б і радіти, що хлібна проблема в якійсь мірі вже розв'язана. Еге ж, коли б не оця прикра зустріч з Кравцовим. Хоч Артем і раніше знав його як великого шкурника й циніка і не раз, за півроку служби в батальйоні, доводилося "зрізуватися" з ним, але, мабуть, іще ніколи досі не виводив він отак його з рівноваги.
"Та де ж, отаке падло! "Може". А те, що заморочить жінці голову та й завіється по теплу,— його не обходить. "Чи й не біда! З двома дітьми була вдова, а то буде з трьома. Тільки й різниці!" Ну та не падло!" І раптом: "Стривай! А власне, чого ти так скипів? Чим ти кращий за нього?! Він хоч — до вдови, а ти ж упадаєш коло солдатки. При живому чоловікові!"
(Продовження на наступній сторінці)