Згадаймо, що на квітневій конференції заводили цієї пісні Бухарін35з Пятаковим36. І як відповіла партія на це їм і всім іже з ними. Я нагадаю буквально одну тільки фразу з резолюції, прийнятої на конференції. Це там, де мова йде про право націй на самовизначення. "Заперечення такого права, невжиття заходів, які гарантують його практичне, здійснення, рівносильне політиці загарбання або анексії". Чи ясно сказано*'? Ясніш уже не можна! Я пропоную припинити дебати. А послухаємо краще, що ось Федір Іванович нам розповість про Київ.
— Та скажу дещо,— мовив Бондаренко і ступив від порога в центр кімнати.— Ти, Мирославе Наумівно, листа нашого одержала?
— Я вже його читала товаришам.
Отже, Бондаренкові лишалося хіба що стисло додати дещо з подробиць до характеристики тих обставин у Києві, що спричинили переїзд делегатів-більшовиків до Харкова. І зразу ж перейшов до іншого питання: про Всеукраїнську партійну нараду37. На цьому він спинився докладніше. Гайовий передав йому і деякі матеріали для ознайомлення партійного комітету.
Коли він дійшов до пункту про утворення всеукраїнського партійного центру, Попович єхидно кинув:
—— Ну, звичайно! Коли сказав "а", то вже мусиш сказати і "б". Ось уже і центр окремий створюється. Виходить: геть від Росії!
— Дивись, куди він гне! — не стримався Тесленко.
— Ні, товаришу Попович,— продовжував Бондаренко.— Це якраз ви та ваші друзі хочете — свідомо чи несвідомо, це вже вам видніше,— забити клин між нами, між українським народом і робітничо-селянською Росією. І дивно виходить: удаєте з себе таких лівих, а насправді — в одну дудку з українськими самостійниками граєте.
— Ні, це вже занадто! — схопився з місця Попович.— Я прошу слова, мене не так зрозуміли, очевидно. Я повинен уточнити свої думки.
— Не треба уточняти! — кинув Тесленко.— Все ясно.
— Мені здавалось, що па засіданні головує Супрун, а не...
— Ваші думки, товаришу Попович,— сказала Супрун, звівшися з місця,— партійний комітет дуже добре знає. І так само добре знаєте ви ставлення комітету до ваших думок. Та й не тільки комітету. Не далі як тиждень тому на міській партійній конференції скільки голосів зібрали ваші поправки до наказу делегатам на Всеукраїнську партійну нараду?
— А кількість не завжди критерій! — протираючи хусточкою пенсне, сказав Попович.
— На пальцях одної руки можна порахувати,— доказала Супрун і звернулась до Бондаренка: — Продовжуйте, Федоре Івановичу.
— Я зупинився на питанні про організацію всеукраїнського партійного центру. І це ніяке не відділення. Нехай Попович не прикидається наївним. Центральний Комітет був і завжди буде для нас верховним керівним партійним органом. Але для поліпшення роботи партійних організацій, для узгодження їх дій на Україні такий центр необхідний. І особливо тепер, коли ось-ось боротьба з українськими буржуазними націоналістами переросте у відкриту громадянську війну. Треба бути сліпим, щоб не бачити цього. Очевидно, за прикладом Петрограда у Жовтневі дні, і Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові створить Всеукраїнський радянський уряд. А він і поведе революційні маси України проти всеукраїнської контрреволюції. Значить, треба бути напоготові. Що нам потрібно в першу чергу? Якнайтісніше зв'язатися з масами. Так нас учить товариш Ленін. Треба посилити агітаційну і пропагандистську роботу серед робітників і особливо у військових частинах. Тут нас Попович лякав, що від засідання нам, окрім провалу, нема чого чекати. При нашій меншості. А як же він собі думає? Що більшість сама прийде до нас? Ні, сама не прийде. Треба завоювати більшість. Треба при кожній нагоді роз'яснювати трудящим масам нашу більшовицьку програму, нашу єдино правильну лінію в революції. Треба викривати підлоту буржуазних націоналістів, яку вони прикривають своїм брехливим базіканням. Але це один бік справи. Разом з тим треба привести до бойової готовності Червону гвардію по підприємствах.
— Зброї нема, Федоре Івановичу,— перебив його Теслен-ко, керівник недавно організованого бойового штабу.
— А Гармаш з хлопцями ще досі не вернувся?
— Нічого не привезли,— відповіла Супрун.— Немає зброї в Харкові.
— Це гірш,— по паузі мовив Федір Іванович задумливо.— А тепер іще ясніше стало, яка це втрата для нас — саперний батальйон. І досить балачок. Треба діло робити. Час не стоїть.
За скликання об'єднаного засідання Рад голосували всі, крім Поповича, який утримався. Зразу ж визначили і доповідача. Розподілили роботу по підготовці між членами комітету. Бондаренко — по Раді робітничих депутатів, а на переговори з Гудзієм, головою Ради солдатських депутатів, висунуті були Тесленко і Кузнецов.
Покінчивши з цим питанням, перейшли до поточних справ.
— Що там у нас іще? — спитав Бондаренко. Супрун прочитала з папірця:
— Про локаут на машинобудівному заводі доповідає товариш Шевчук.
— Що, що? здивовано перепитав Бондаренко. Густим басом з місця обізвався Шевчук, Лука Остапович,
що заступав ці дні Бондаренка у завкомі:
— Поки ти, Федоре Івановичу, у Київ їздив, директор наш теж часу не гаяв. Встиг побувати в Києві, в Головному управлінні. Учора вивісив об'яву, що завод працює тільки до двадцятого грудня.
— Ну, це ми ще подивимось! — сказав Бондаренко і спитав, які ще є питання.
— Про затримку заробітної плати на тютюновій фабриці Гурарія доповідає Сара Гутман. Потім... Я ще хочу порушити питання...— Вона замовкла, явно вагаючись.
Кузнецов, спіймавши на собі її погляд, поспішив сказати:
— У мене, товариші, є пропозиція зробити перерву. Зважаючи на деякі обставини. Хоч би хвилин на п'ять.
Дехто став заперечувати. Але курці охоче підтримали.
— А не то, дозволь, Мирославо Наумівно,— запропонував хтось,— порушити традицію: викурити по одній цигарці.
— Ні,— догадавшись, для чого Кузнецову потрібна перерва, сказала Супрун.— "Традиції" не курити під час засідання ми порушувати не будемо. Об'являю перерву на п'ять хвилин.
Курці зразу ж повалили на площадку сходів. У кімнаті лишилися некурці, обступили Федора Івановича з розпитами. До Кузнецова підійшла Супрун і сказала тихо:
— А ви, Василю Івановичу, здається, маєте рацію: раз тут і Федір Іванович, то перше ніж говорити на комітеті, слід обговорити в більш вузькому колі.
— Безперечно,— відповів Кузнецов.— Тим більш, що це ж не просто" "більш вузьке коло", а бойовий штаб. Федоре Івановичу, на хвилинку! — покликав він Бондаренка. Потім прочинив двері на сходи і гукнув Тесленка.— І давайте перейдемо в ту кімнату.
Перейшли в другу кімнату.
— Ну от,— причинивши двері і звертаючись до присутніх, сказав Кузнецов.— Бойовий штаб майже в повному складі.
— А що таке? — спитав Тесленко.— Ми ж домовились зібратися після засідання комітету. Якраз і Артем підійде. Чого раптом?
— Мирославі Наумівні дуже не терпиться. Вона саме про нашу пропозицію і хотіла на комітеті говорити.
Тесленко рвучко повернувся до Мирослави.
— А я вас попереджала,— відповіла Супрун.— Та й потім, мене просто дивує, чому це ви боїтесь партійного комітету?
— Не те слово, Мирославо Наумівно,— сказав Кузнецов.
— Партійного комітету ніхто не боїться,— додав Теслен-ко.— І ми певні, що партійний комітет підтримав би нас. А ось, чи певні ви...
— В чому?
и — Що серед двох десятків людей, присутніх зараз на засіданні, не знайдеться хоч би один, що не вміє тримати язик за зубами? А діло таке, що вимагає найсуворішої таємниці.
— Та в чому справа нарешті? — не втримався Бондаренко.
— Дуже цікаву думку подали Артем з Кузнецовим,— сказав Тесленко.— Вихопити зброю із казарми у гайдамаків.
— Як це "вихопити"?
— Авантюра справжнісінька,— переконано сказала Супрун.
— Он як! — ворухнув бровою Бондаренко.— Такого ще не водилось за нами. Авантюра, кажеш? — І повернувся до Кузнецова.— Ану, розповідай докладно.
Тільки Кузнецов почав розповідати, як у двері хтось постукав.
— Кому там не терпиться? — кинулась до дверей Мирослава і, прочинивши двері, відступила.— Заходьте! — сказала, даючи дорогу.
До кімнати зайшов Артем Гармаш.
— Здрастуйте! — привітався з Федором Івановичем (з іншими він уже бачився).
— Здрастуй,— відповів Бондаренко, уважно приглядаючись до нього.— А чого це ти розчервонівся так?
— Поспішав, щоб не спізнитись. Просто з патронного заводу.
Він і справді був розпалений. Обличчя його було мокре від поту і розталого снігу. Мерщій зняв шапку, розстебнув шинелю.
— Ну що? — спитав Кузнецов.
— Все гаразд. Бажаючих більше як треба. Федір Іванович невдоволено похитав головою:
— Конспіратор! Виходить, роздзвонив уже навіть і тим, кому нічого й знати не треба.
Артем відповів спокійно:
— Нікому я не роздзвонив. Про саму операцію і слова нікому, крім Рябошапки та Валдіса Густа. Але на цих хлопців я покладаюсь, як на самого себе.
(Продовження на наступній сторінці)