— То щось не так,— промовила по добрій хвилині, опанувавши себе,— Ти не все сказав. Ти приховуєш якусь важливу причину, може, таємницю, може, недугу, я вже не знаю, що думати.
Микола встав і заходив від вікна до дверей.
— Даремно тривожишся,— сказав.— І таємниці нема, і недуги нема. Здоровий я фізично і морально, мені недостає, мабуть, мужності. Я не можу брати на себе обов'язків, не будучи певним, що з ними справлюсь. Я не маю ані постійної праці, з якої міг би забезпечити родину, ані завершеної освіти. Війна перегородила мені шлях до неї, кинула у безодню, де я знаходив тільки злидні, де я в свої двадцять літ бачив штабелі замерзлих трупів, витрушував над вогнищем маси вошей, де я бачив людську кров у такій кількості, якої дай бог нікому не бачити. Я бачив голод, виснажені тільця дітей, нарешті, голод у вашому домі. Я не знаю, що буде завтра. Європа наче на вулкані, що може вибухнути будь-якої хвилини, а тоді знов кров, голод, воші, знов те саме, а може, й гірше. Ти бачиш, як я зараз ходжу вбраний. Як жебрак. Як же буду дивитись на тебе, не маючи змоги купити тобі й дешевенького плаття? А коли підуть діти? Чим будемо їх годувати? Де будемо брати для них щодня молоко? Ні, я занадто люблю тебе, щоб вести на злидні.
— Я знаю інакше,— перервала Миколину мову Саша.— Я знаю приказку: "Щоб і не було що їсти, а щоби було з ким сісти".
— Це в теорії так, а на практиці інакше. Саша більше не сперечалась.
— Добре, друже,— промовила спокійно,— ти сьогодні збуджений, поговоримо про це іншим разом. Може, час принесе тобі веселіші думки.— Вона простягнула Миколі руку, і він поцілував її.
Більше вони того дня не бачились. Поговорити так, як цього разу, більше і не довелось.
Події чергувались швидко одна за одною. Кілька днів по цій розмові з Сашенькою Микола віч-на-віч зустрівся зі своїм суперником. Це було вранці, як тільки Микола вийшов з двора, поспішаючи на роботу. Його, як майже щодня, до воріт проводила Сашенька. Вранці вона встала весела, за сніданком щебетала, як пташка. А до того ж ранок видався чудесний. На травичці у дворі перлилась роса, бо сонечко ще ніжилось в тумані. Було ще дуже рано, Микола виходив на роботу на дві години раніше, ніж Сашенька, тривожачи сонну вулицю стуком своїх чобіт, що особливо голосно лунав цього ранку, думав про кохану, ніс у своїм серці образ її усміхненого личка, рожевого, як хмаринка, опромінена сонцем.
Дійшовши до рогу вулиці, побачив самітну постать людини. Це був чоловік, спертий на одну з акацій, що росли вздовж тротуару. Чоловік на когось чекав. Микола ніколи і не подумав би, що чекають на нього, а це було саме так, бо коли він уже підходив до акації, той, що стояв під нею, відштовхнувся від дерева і пішов йому назустріч.
В чоловікові пізнав Іщенка. Він був у цивільному вбранні, тому, може, Микола не пізнав його здалека. На ньому були робітнича спецівка і чоботи. Голову вкривало густе темне волосся.
— Здрастуйте,— промовив юнак, наблизившись до Миколи і загородивши йому дорогу.— Ви мене пізнали?
— На жаль, так,— сказав не дуже ввічливо Микола,— Чого вам треба?
Юнак був схвильований і явно збентежений. Він, видно, склав собі в думці цілий діалог, який мав відбутись, але, зустрівшись із суперником, зразу втратив відвагу, і весь план полетів шкереберть.
— Поговорити хочу,— видобув він із себе. Микола глянув спідлоба на ворога, що вніс розлад
в його життя, що посягав на його щастя.
— Знайшли місце і час для розмови. Я йду на роботу.
— Я відпроваджу, мені по дорозі, розмова буде коротка.
— Говоріть.
Молоді хлопці пішли пустими тротуарами. Обидва схвильовані, не дивлячись один одному в очі, говорили, кидали слова, і, мов, стріли з луків, вони ранили душі так, як стріли, що рвуть тіло. Іщенко зразу погрожував, нахвалявся вбити його і себе, але, побачивши, що погрози не діють, почав просити.
— Відступіть,— благав крізь сльози.
В словах його відчувався біль, розпука.
— Я люблю її з дитинства. Вона призначена мені долею. Я мріяв про неї в окопах, вона ввижалась мені вві сні.
Він витягав уперед руки, наче хотів зловити її образ, що йшов попереду нього.
— Я не віддам її,— кричав мов божевільний,— я двічі кров пролив за неї.
— Ви що, на турнірі бились? — не витримав Микола, щоб не вколоти суперника. Він видався йому плаксивим, жалюгідним.
Але Іщенко був так захоплений своєю мовою і своїм горем, що не зрозумів іронії.
— Що ви сказали? — спитав по хвилині без злоби.
— Я спитав, чому саме за неї бились, а не за вітчизну? Вас же мобілізували?
— Мобілізували.
— Так при чому ж тут дівчина?
Миколі став цей хлопець противним. З початку розмови він навіть було зворушив його своїм наївним проханням відступитись від дівчини, але тільки на мить.
— Чекайте,— промовив, піднімаючи руку,— навіщо фальшиві, високопарні слова — "кров проливав за неї"? Воювали, як усі.
— Не так, як ви,— огризнувся раптом Іщенко.
— Як усі, повторюю,— проказав із притиском Микола.— І нічого хвалитись, виставляючи свої заслуги. Подумаєш, герой, за дівчину воював.
— І воював, і не докажете,— твердив уперто Іщенко.
Микола глянув на парубка з презирством.
— Не хочеться з вами говорити,— сказав,— гидкі ви мені.
— Нехай,— залепетав Іщенко.— Нехай, мені байдуже, який я для вас, але, прошу, благаю, відступіться.
Настирливість парубка переходила межі терпеливості.
— Дурень! Ви збожеволіли! — не витримав і знов спалахнув Гаєвський.— Чи вона річ, щоб її відступати? Я люблю її. Ви розумієте? Я полюбив її, не знаючи про ваше існування, і вона ніколи й словом не натякала про вас. Відчепіться від мене і від неї.
Іщенко забіг перед нього. Було враження, що вступить у бійку. Микола став у позу, готовий боронитись. Але до бійки не дійшло, бо Іщенко і не мав наміру битись, та й на вулиці в той час вони вже були не одні, і люди почали звертати на них увагу.
— Давайте йти, на нас дивляться перехожі,— сказав Микола. — Від мене більше нічого не доб'єтесь. Найкраще буде, як ви перестанете надоїдати дівчині листами і букетиками. Ваші листи лежать у пічці, а букетики на смітнику.
Ці слова Іщенка не збентежили, він підбігав за Миколою, що швидко закрокував уперед.
— Ви бавитесь нею, а женитись не думаєте і не хочете, це нечесно,— скоромовкою говорив він, задихаючись,— покиньте її.
Микола на мить зупинився. Фраза суперника про те, що він не хоче женитись, вдарила наче обухом по голові. Що знав цей чоловік і звідки? Чи, може, це випадкові слова?
— Звідки ви знаєте, що я думаю і чого хочу? — спитав він.— Я з вами про це не балакав.
Іщенко оживився. Надія блиснула в серці.
— Знаю, — сказав він,— точно знаю, хоч і не балакав з вами. Мені без вас розповіли.
— Розповіли?
— Так, розповіли.
— Ви брешете,— крикнув Микола.— Саша не могла вам цього сказати.
— Я це знаю з більш авторитетного джерела, від її матері,— сказав спокійно Іщенко.
— Це шантаж! — обурювався Микола, але Іщенко поклявся, що саме так сказала йому Марія Адамівна і підтвердила її сестра.
Микола почув нараз, що лице йому почало пашіти від раптового припливу крові. Це, що сказав Іщенко, було дуже ймовірне. А той зразу використав заклопо-тання суперника і пішов у наступ.
— Ви ж боїтесь, що не зможете утримати сім'ю, і, щоб одружитись, мусите мати вищу освіту, — промовив він не без іронії. Він бачив, як міняється на лиці Гаєвський від його слів.
— Ви ж боїтесь,— заговорив ще сміливіше.— Любили б по-справжньому, не боялись би.
— І це вам сказала Марія Адамівна? — перебив Іщенка Гаєвський.
— Чого їй було говорити, без цього видно,— відповів той спокійно.— У мене голодувати не буде,— додав не без чванства.— Нам легше, ми тутешні, у нас власний будинок, город, сад, а ви...— Він помовчав хвилину.— А ви чужинець.
Гаєвський почув раптом, тепер уже з усією певністю, що Іщенко його переміг. Власний будинок, город, сад — це були сильні аргументи, що він міг протиставити їм? Глянувши на суперника, сказав:
— Що ж, хай вибирає Саша. У мене будинку і городу нема.
9
Додому вернувся Микола того дня пізно, чорний як ніч. Зразу закрився в своїй кімнаті і не вийшов до вечері. Намагання Саші заговорити з ним крізь закриті двері були даремні. Тоді підійшла Марія Адамівна і попросила впустити, їй він не посмів відмовити, і вона увійшла.
— Що сталось? — спитала по-материнському чуло.— У вас не було, здається, великих тайн перед нами. Чому не скажете, що у вас болить? Я мати, я дам вам пораду. Признайтесь, і вам легше стане.
(Продовження на наступній сторінці)