Одного разу Микола висловив бажання піти самому у будь-яке село близько Харкова, подивитись на нього власними очима. Андрій Олександрович порадив піти. Правда, сказав, що від одного разу він нічого конкретного звідти не винесе. Щоб пізнаги село, треба б довше пожити в селянській гущі, а так, з нальоту, нічого не вийде.
— Пожили б там хоч з місяць, мали б нове уявлення про сучасне село. Побачили б запеклу боротьбу бідноти з куркульством, жорстоку боротьбу не на життя, а на смерть, боротьбу класів, побачили б, як біднота тримає владу в своїх руках. Здивувались би, хто ЇЇ навчив цього! Цікаво! А з одного приїзду небагато побачите. На вас дивитимуться з недовір'ям і куркулі, і біднота, до кого б не пішли. У селі, куди збираєтесь, ви нікого не знаєте?
— Знаю одного,— сказав, усміхаючись, Микола.
— О! — звів брови Голубаєв.— Кого ж саме?
— Зараз скажу.
Два дні тому Микола зустрівся цілком випадково на базарі з колишнім своїм напарником Гирею. Сам, може, й не помітив би парубка, але Гиря побачив його здалека і прибіг вітатись, причому дуже сердечно тиснув руку, питав про здоров'я, розпитував про роботу, про те, як працює млин, про деяких робітників тощо. На прощання запросив Миколу в гості до себе на село. Причому так довго наполягав на тому, поки Микола не дав слово, що прийде.
Про це він і розповів Андрієві Олександровичу.
— Він уже, здається, в млині не працює, той ваш напарник? — спитав начальник.
Микола сказав, що він пішов з млина зразу після тої гострої розмови, про яку уже оповідав раз.
— Так, так, знаю,— пригадав Андрій Олександрович.— Це з тих, що на заводах і фабриках шукали притулку, коли їх на селах притискали податками, або ховались від якихось злочинів. Загалом, компанія для вас непідходяща.
— Яка ж він мені компанія? — запротестував Микола.— Працювали разом, він учив мене всіх прийомів незнайомої мені праці, помагав...
Голубаєв похитав головою.
— Помагав він вам не безкорисно. Гиря хотів вас мати в своїх руках і використати в потребі. Переконавшись, що діло не вийде, покинув і навіть з млина пішов. Хто зна, з якою метою він йшов до млина працювати. Може, млин хотів зруйнувати? А це йому не важко було зробити. Може, він у вас шукав спільника?
Гаєвський слухав і вухам не вірив. Невже таке могло бути?
— Мало ж ви знаєте людей,— продовжував Андрій Олександрович,— не знаєте, що таке класовий ворог.
Голубаєв замовк. Микола думав над тим, що почув, не відзиваючись.
— А чи не може бути, що куркуль вам пастку готує? — спитав раптом Андрій Олександрович після короткої паузи.
Микола заперечив.
— Не думаю. Що я йому винен?
— Може, він боїться вас і хоче вас знищити?
— Знищити? — засміявся юнак.— Не така я вже важна фігура.
— Так вам здається.
— Що ж робити?
— їдьте, проте будьте обачні. Це, що я говорив, звичайно, здогади, але всяко може бути.
Наступного дня вранці, це була якраз неділя, Микола вирушив на станцію. Вийшов з дому тихенько, щоб нікого не тривожити. Сашенька просила звечора, щоб її розбудив, як буде йти з дому, але він не послухав, бо хотів, щоб дівчина хоч раз у тиждень добре виспалась.
Від станції, до якої Микола доїхав за півтори години, до села, де мешкав Гиря, було кілометрів зо два. Село видно було ще з вагона. На пероні було майже пусто. З вагонів зійшло заледве чотири чи п'ять пасажирів і зразу десь зникли. Розпитавши дорогу у залізничника, він рушив до села.
Ішов полями. Сонце вже пригрівало, висушуючи рештки роси на придорожніх квітах і бур'янах, що росли замість збіжжя на неораних і несіяних полях. Сумними виглядали степи. Пригадались чомусь описи Дикого поля в "Огнем і мечем" Сенкевича. Саме таким уявлявся йому степ, описаний письменником. Дійсно, в цих бур'янах міг сховатись татарин з конем. Що ж буде далі? Засміченість полів бур'янами, та ще такими впертими, як осот і пирій, загрожували неурожаєм на довгі роки. Як же держава буде боротись з тим злом? Скільки треба зусиль, самопожертви і любові до праці, щоб перемогти злого ворога полів —— бур'ян. Чи знайде нова влада таких прихильників у селах? Чи багато їх буде? Він знав Гирю.
Микола пригадав свою останню розмову з начальником.
"Не компанія він вам",— сказав тоді Андрій Олександрович.
Микола зупинився посеред дороги. — Справді, чого я йду туди?
Юнак не міг собі відповісти. Цікавість побачити, як живуть справжні куркулі, хіба це? Ну, і обіцяв бути.
Микола довго думає і вирішує, що слово, кому б не було дане, все ж зобов'язує. Микола живе категоріями старого виховання. Його так вчили. От як повернеться до міста, то спитає старого революціонера, як це розуміти з погляду партійної етики. А зараз треба йти.
Садибу колишнього напарника знайшов досить швидко. Прізвище багатія було в селі добре відоме. Знайшов і самого молодого господаря, що саме вештався по подвір'ї.
Гостя він зустрів радісно і зразу повів до хати, де познайомив з батьками. Старий Гиря, огрядний, червонощокий, з невеличкою сивою борідкою, сидів під вікном на ослоні, чекав сніданку, що його доварювала невістка — дружина Охріма. Мати молодого Гирі, висока худа жінка з передчасно поморщеним обличчям, розкладала на високому ліжку з горою подушок мало не під стелю святковий одяг, готуючись до церкви, де якраз вдарив дзвін.
З приходом гостя, якого привітала досить сухо, вийшла в другу кімнату і за деякий час винесла і поклала на стіл велику білу паляницю і в мисці сала та вареного холодного м'яса. Охрім приніс звідкись сулію самогону і гарні кришталеві чарки, виміняні, очевидно, недавно за продукти.
З появою на столі горілки старий Супрун Гиря, що досі мовчав, як німий, оживився і запросив гостя ближче до столу.
— Оце ми, тату, з ним працювали у Дубинського,—■ промовив Охрім, щоб якось зав'язати розмову. Але вона довго не клеїлась, навіть коли Микола сів до столу. Почував себе зле, не знав, як поводитись і що говорити.
— Він у нас на Україні нова людина,— пояснив Охрім.
Старий зацікавився.
— Звідкіля ж, із загряииці? Микола ствердив.
— Звідки ж саме, з Австрії? — допитувався старий.
— Тепер такого поняття про цей край, яке було до початку війни, нема,— сказав Микола.— Тоді це була Австро-Угорщина, держава досить солідна, а тепер Австрія заховалась в куточку гір, Альп, може, чули, і сидить тихо, не ворушиться.
Старий вислухав довідку гостя, але під час його мови у нього блукало по обличчі недовір'я.
— Я якось не можу второпати, як то була держава і нема. Ну от хоч би й Росія. Яка була за царя, така залишилась і при Совєтах.
— Ні, не дуже,— заперечив Микола.— Литва, Латвія і Естонія від неї відділились, Польща відділилась.
— Та то знаку нема,— не здавався старий Гиря.— То так, як то обріжуть собаці вуха і хвоста, а він як був, так і залишився собакою,— старий зареготав від свого порівняння.
Микола пояснив, що саме сталось з Австрією і звідки він сам прибув на Україну.
— Приїхали сюди за піснями? — знов захихикав старий.— Тут вам так заграють, що танцювати не захочеться. Ви чий підданий? — спитав Супрун.
Микола сказав, що сам не знає чий. І справді, не знав. До революції був громадянином Австро-Угор-ської монархії, по революції в Австрії автоматично став громадянином новоствореної, але дуже короткотривалої держави ЗУНР. Опинившись по її розпаді на
Радянській Україні, повинен був вважатись її громадянином, і він себе ним вважав, але офіціально ні в яких книгах громадянських записів не був записаний.
— То ви можете сміло повертатись у свій край,— сказав господар.
Микола сказав, що туди нема чого вертатись, але Гиря наполягав на своєму.
— Треба вертатися,— твердив він.
— Нема там чого робити, — говорив Микола.
— Як-то? — не розумів старий.
— Ворог там,— сказав Микола, щоб його переконати.— Пілсудський з волі Антанти загарбав наш край. Радянська влада поки що не має змоги об'єднати всі наші землі, але прийде час, а він не за горами, і вона відбере свої села і міста.
— Ви б хотіли цього? — спитав старий.
— Хотів би.
— А ви знаєте, що то таке?
— Знаю.
— Нічого ви не знаєте.
Старий ще більше почервонів. Горілка, а головне, розмова з дивакуватим гостем схвилювали кров, і він перестав панувати над собою.
— Комунія —це грабіж чужої священної собстве-ності,— почав він з пафосом.— У мене забрали землю, мою з діда-прадіда. Вона мені як рідна мати. Вона годувала моїх дідів, батьків, і мене годувала, і моїх синів, а вже внуків не дали годувати, забрали прокляті комнезами, щоб вони нею подавились! Щоб їх божий грім побив!
Останню фразу він закінчив скоромовкою і ковтнув самогонки.
Микола мовчав. Перечити боявся, бо пригадав пересторогу Голубаєва. Скажи проти, а він сокирою ухне по голові, та тут і пристигнеш.
Старий закусив ковток шматком м'яса і продовжував уже спокійніше.
— Комунія — це безправсіво, розумієте? — звернувся він до Миколи.— Оце візьмуть в.ас і розстріляють, і нікому поскаржитись, хіба що господу богу.
(Продовження на наступній сторінці)