Стара замахала руками, щоб він говорив тихше, злякалась, що як почує Саша, то їй за "жениха" дістанеться.
— Це ще було задовго до вашої появи у нас,— сказала вона півголосом, щоб не дійшло до вух дівчини.— Вони знались від маленьких, разом у школі вчились, і всі на них дивились як на майбутню пару наречених. Потім Володя пішов на війну...
— Про це я знаю,— перебив досить грубо Микола.— Скажіть правду, Саша любила його?
В ньому говорила неприборкана ревність, отруйне джерело мук, з якого людина свідомо п'є отруйну воду, знаючи, що вона викличе все нові муки.
Тон Миколин образив стару. Лице її спохмурніло, сиві брови збіглися докупи, в очах блиснули вогники, мов два останні вуглики в багатті, що догасає.
— Не можу я говорити за неї, — сказала з гідністю.— її спитайте,— сказала по хвилині, вуглики вкрились попелом і згасли. її серце зм'якло, любов до рідної дівчини взяла гору над особистою образою, і вона додала:
— Мені здається,— промовила тихо,— що до вас вона нікого не любила. А що любить вас і любить щиро, першою любов'ю, можу сказати з певністю.
Слова доброї жінки пом'якшили настрій юнака, та не зовсім. Отруйний черв'як впився в серце, і воно нило від болю. Треба було до кінця з'ясувати справу, і то зараз, негайно. Попросив Марію Василівну, щоб покликала Сашу, і пішов її чекати в своїй кімнаті. Прийшла за кілька хвилин бліда, страждаюча. Стала в кутку чужа, несмілива. Що ж сталося? Микола взяв себе в руки. Навіщо була потрібна ця сцена?
— Сідай, Сашенько,— попросив якомога лагідно,— чого, мов сирота, коло порога стала? Чи провинилась чим проти мене?
Дівчина впала хлопцеві на груди і залилась новим потоком сліз.
— Нічим я не провинилась, нічим,— пролепетала крізь сльози.— Тебе одного люблю, тебе...
Микола посадив дівчину біля себе і почав хусточкою витирати їй сльози.
— Не плач, рідна,— попросив ніжно,— розкажи краще, хто той Іщенко, що він за людина і яке його відношення до тебе?
Саша поволі розповіла все те, про що він довідався від Марії Василівни.
— Хто з нас не б}'в закоханий, маючи тринадцять-чотирнадцять літ від народження. Мені імпонувало, що за мною походжає хлопець. Мені заздрили дівчата, і це мене тішило, але, приходячи додому, я забувала про свого кавалера. Щодалі він почав мені набридати, а перед від'їздом в армію зовсім набрид, і я раділа, що надійшла природна розлука.
В словах дівчини було стільки щирості, стільки правди, і сама вона була зараз така бідна, що не могла не викликати жалю і вже, безперечно, ніяких сумнівів щодо правдивості її слів.
— Чого ж ти плакала? — спитав Микола.— Що він тобі говорив?
— Сказав, що за мене двічі кров пролив, а я його забула.
— За тебе кров пролив?
— Так він сказав.
— I того плакала?
— Не тільки того.
— Так що ще говорив? Саша зам'ялась,
— Договорюй, Сашенько,— просив Микола. Дівчина підняла на нього мокрі від сліз очі. Вона
наче хотіла просвердлити ними його душу, відшукати в ній ліки на той сумнів, що посіяв Іщенко.
— Він сказав, що ти ворог, і тому я плакала.
— Значить, ти повірила? — спитав холодно, з обуренням Микола.
— Ні, я не повірила,— жваво заперечила дівчина.
— Чого ж плакала?
— Я плакала з безсилої злості. Я хотіла його вдарити. Він ображав тебе, він сказав, що ти австріяк, і він з такими, як ти, воював, і такі, як ти, його поранили.
Микола усміхнувся.
— Дурень він, той твій Іщенко,— махнув він ру кою.— Я думав, що щось серйозне. Ніколи він з авст-ріяками не воював, це вже збрехав, або в політиці та історичних фактах ніяк не розбирається. Будучи в галицькій армії, я ніколи з більшовиками не воював і ніколи за всю війну нікого не поранив.
Після цієї розмови наступило щасливе примирення, і знов потекли для молодих щасливі дні, лише зрідка затьмарювані згадками про Іщенка, що так непотрібно з'явився на їх дорозі. До речі, після розмови з Сашенькою, що завдала була стільки страждань бідній дівчині, Іщенко зник з Харкова. Куди поїхав, де пропадав, ніхто не знав, і скоро знов про нього забули. А тим часом минула осінь, зима, і знов настали весняні дні. Настали вони якось несподівано, раптом, одної ночі потягнуло теплим вітром з півдня, і на ранок снігу не стало. Швидко просихали мокрі ще ранками дахи, дерева, з кожним днем щораз вище підбивалось сонце, розганяючи холодні тіні в глухих провулках міста, щодня з'являлось більше молодої ніжної зелені на деревах і кущах, зі сходом сонця виспівували шпаки в садах, горланили півні, безсилі дочекатись ранку. Весна тривожила, не давала спати. Тільки в серцях наших друзів не стало радості. Щораз частіше сумувала Сашенька.
Микола почав помічати останнім часом, що відношення до нього Сашиної матері, а особливо тітки ставало холоднішим. Не раз вони зводили мову до того, що Миколі треба женитись. Це не говорилось прямо, але й натяки чомусь були неприємні. В них він вчував елементи насильства над собою. Справді, чого підганяють? Він веде себе порядно по відношенню до Сашеньки, любить її, але ж багато ще речей стоїть на перешкоді до одруження. Одружиться — підуть діти, а тоді нові турботи, з вищою освітою доведеться розпрощатись. А хотілось її мати доконче, хотілось доказати тим, що в Польщі, що він на Радянській Україні здобув її. Та й робота нестійка, непевна і нецікава. Що таке агент лабораторії, яку можуть закрити кожного дня? Він про це говорив Саші, і вона по своїй дівочій скромності не перечила, але, що діялось в її серденьку, Микола не знав. Вона оправдувала його перед матір'ю, коли заходила про це розмова, але не переконувала.
— Доки ж чекати? Доки не закінчить вищої освіти? Таж ти посивієш до того часу,— бурчала Марія Василівна.— І нема гарантії, що за такий довгий час не розлюбить! Знаю я тих підлих мужчин!
Марія Василівна не могла пробачити зраду свого милого, що сорок років тому залицявся до неї, обіцяв женитися, але покинув і навіки залишив її старою дівою.
— Микола не такий,— боронила свого милого Сашенька.
— Всі вони однакові,— не здавалась стара тітка.— Коли б мав чесні наміри, не зволікав би. Все, що він говорить, не оправдання. Може, у них там, в Австрії, всі мусять мати вищу освіту, щоб женитись, а у нас, слава богу, і без вищої освіти дітей родять.
Хоч Марія Василівна і була знана своєю бурчли-вістю, проте її слова не пройшли непомітно, і Саша почала задумуватись. А що, коли справді покине? Вона гнала від себе геть страшну думку, страшну для неї, як смерть. А тут знов з'явився Володя Іщенко і час від часу давав про себе знати чи листом, чи букетиком квітів. Такі букетики почали з'являтись на веранді, де вона любила сидіти, і на її підвіконні. Починаючи від білого рясту, з'являлись послідовно сині проліски, фіалки, конвалії, бузок. Ніхто не бачив, як з'являлись квіти, але не важко було здогадатись, хто їх приносив.
Від Миколи приховували про ті букетики, боячись, що, довідавшись, докорятиме дівчині, яка ніяких приводів не давала до того, щоб їй такі подарунки роблено. Кожен букетик ранив її серце, вона демонстративно викидала квіти, щоб він, прийшовши, бачив їх розтоптаними на землі. Але це не помагало. Квіти з'являлись ще частіше. Підозрівали, що юнак посилає їх через когось із сусідів. Було взято під обстріл сусідських хлопчаків, молочарку, двірника, але даремне, не зловлено нікого, а букетики в різну пору таки з'являлись. Найчастіше вночі, бо удосвіта вони вже лежали на підвіконні.
Настирливість Іщенка завдавала великих душевних мук дівчині. Вона почувала себе винною перед Миколою, що не говорила йому про листи і про квіти. А раз якось не витримала і призналась. Все сказала, і про те, що двічі бачилась із своїм другом дитинства, і розповіла, яка була між ними розмова.
— Він просив мене, благав, щоб я порвала з тобою і вийшла за нього заміж.
— І що ж ти йому відповіла?
— Хіба ти не догадуєшся? Я тебе люблю одного, і про це йому сказала.
Саша на мить задумалась.
— Удома мені кажуть, що ти охолонув до мене, але це неправда, я не вірю. Хіба б ти міг? Хіба я гірша стала? Не може того бути.
— Ні, не гірша,— заговорив швидко Микола.— Не гірша. Ти чудесна. Мене чарує твоя постать, твої руки, голос, усмішка і твій мовчазний погляд. За цілий рік ти не зробила мені найменшої прикрості. Ти умієш говорити і мовчати, а сміх твій — то пісня солов'їна. Ти ніколи не виставляла себе напоказ тому, що ти просто чесна, тому, що любила по-справжньому. Ти могла б бути найкращою дружиною на світі, і я знаю, що коли не дістану тебе, не буду ніколи щасливим, а почуваю, що не дістану,— закінчив він і понурив голову.
— Чому? Чому ти так кажеш? — з болем крикнула Саша. Вона підійшла до Миколи, що сидів блідий у кріслі біля стола, взяла у свої долоні його лице, як то звикла була не раз робити, і пильно глянула йому в очі. Він не моргнув.
— Кажу так, як думаю, як серце чує...
Саша безсило опустила руки. Вона раптом відчула, що щось увірвалось в їх взаєминах, що луснула якась невидима струна серця, видавши з себе печальний передсмертний звук.
Відповідь злякала дівчину. На її чоло лягла печаль, і вона зразу змінилась, як ясний день, коли раптом сонце закриє хмара. Вона зблідла, уста задрижали, стримуючи плач.
(Продовження на наступній сторінці)