За обідом, який пройшов, до речі, дуже весело, Іван розповідав багато цікавого. Він був у Тернополі, часто бував у Теребовлі, їздив кілька разів до Львова. Його з делікатності не питали, за чиї гроші він їздив, знаючи біду, яка не залишала дому його батьків, сам Іван про це не казав, але батько Миколи здогадувався, що Іван має якісь фонди. Учитель чомусь подумав, що його колишній учень просто шпіонить. Цей здогад був дуже неприємний. Гаєвський гордував усякими шпиками, на чию б користь вони не діяли.
Кінець візиту був явно зіпсований. Настрій Гаєвського різко змінився, та й решті родини ці поїздки чомусь не сподобались. Кожне пояснювало по-своєму, але всі міркування зводились до одного: у Івана не все чисто, та й занадто він розв'язний, як на свої літа.
На щастя, Іван не помітив переміни. Того ж вечора він пішов додому. Микола проводжав його аж на кінець свого лісу.
6
Минуло два місяці— від першої зустрічі Миколи з Оксаною. Пролинув цей час, мов сон. Вони зустрічались мало не щодня. У них були свої улюблені затишні куточки в лісі, куди не заглядало цікаве людське око, хіба що іноді пташка сяде проти них на галузку, а побачивши їх, зірветься і полетить геть стрімголов під веселими поглядами закоханих.
Одного разу молода білочка довго дивилась на молоду пару, роздумуючи, видно, що це за постаті і чи треба їх боятись, чи це, може, невід'ємна частина лісу, така, як дерева і кущі, бо досі вона людей, очевидно, не бачила.
— Ми наче у казці,— сказала тоді Оксана.— Нас не бояться ні пташки, ні звірі.
— Це ти така прекрасна, що на тебе живе заглядається і стоїть мов зачароване, не в силі очей відірвати. Ти мене причарувала, бо відколи познайомився з тобою, не маю години спокою, не можу в хаті втриматись, біжу в ліс, і коли тебе нема, то хоч посиджу на тому місці, на якому ти сиділа.
— А я чого біжу в ліс? — спитала дівчина.
— Не знаю.
— Не знаєш? Тобі близько, ти вийшов із хати — і в лісі, і в тебе тут робота, а мені далеко, а йду, щодня йду і чекаю, а як тебе не побачу — серце завмирає. А прийдеш, обіймеш, і тоді так легко і гарно, що весь світ забуваєш, не пам'ятаєш, що війна, що в хаті нестат-ки, що мати лає... Ти ніколи не питаєш, що діється в мене вдома. Ти ніколи не спитаєш, чи легко мені виходити до тебе...
Це був перший легенький докір.
Миколі стало соромно. Справді, він ніколи не питав про це дівчину. Він поводився досі, як егоїст, який боїться порушувати небезпечні теми, щоб не почути чогось неприємного.
— Пробач, кохана,— просив Микола.— Ти ніколи не скаржилась, а я не хотів псувати тобі і собі настрою.
Дівчина сумно всміхнулась.
— Правда, що, приходячи сюди, я все забуваю,— говорила вона. — Мені хочеться хоч цю годину мати спокійну, бо вдома не все гаразд...
— Що ж удома? — спитав Микола.
— Колись, іншим разом, зараз не хочеться говорити. Скільки не допитувався Микола, Оксана більше нічого не хотіла сказати.
Микола повернувся додому в пригніченому настрої, який помітили зразу всі домашні, і в першу чергу мати.
— У тебе якась неприємність, сину? — спитала вона.
— Ні, яка може бути неприємність? — заперечував син, намагаючись уникнути пильного погляду матері і її розпитів.
— Приїжджав хтось до лісу? — допитувалась мати.— Чув що, може?
— Ніхто не приїжджав, і нічого я не чув,— заспокоював Микола, мимоволі червоніючи.
Мати більше не допитувалась, бачачи, що син не хоче говорити, і Микола відійшов.
Було прикро, що обдурив матір, але виправдувався тим, що сказати про все не міг, не мав сили.
Якось незабаром, одного дуже гарного ранку, йдучи до лісу на роботу, в кількохстах кроках від дому він зустрів матір. Побачивши її, пригадав, що сьогодні не попрощався з нею, ідучи в ліс, і навіть не згадав про неї. Стало дуже ніяково. Мати мала в руці пучок лісових квітів і зробила вигляд, що зустріла сина випадково, проте Микола здогадався, що зустріч ця з її боку обдумана і що зараз почнеться розмова, до якої він не приготувався і якої уникнути тепер буде неможливо.
— Що ви тут робите одна в лісі? — спитав він, підходячи до матері і цілуючи їй руку.
Мати трохи змішалась. Йдучи сюди, на це побачення, вона планувала зробити його випадковим, але, зустрівшись з поглядом сина, вирішила сказати правду.
— Я вийшла наперед, щоб з тобою на самоті поговорити. Я бачу, що з тобою щось діється, спостерігаю це віддавна, від весни. Ти не будеш заперечувати, що це так?
— Вам здалося, матусю.
— Не криви, сину, душею,— сказала мати.— На твоєму обличчі написано, що це не так. Тебе щось пригнічує. Ти ще занадто молодий, недосвідчений, у тебе, в твоїй душі, щось сталося. Скажи, ти не закохався?
Микола почервонів по самі вуха і не знав, що відповісти.
— Чого ж ти мовчиш? Соромитись нема чого. Хто вона така?
— Що ви, матусю! — пробував заперечити Микола, але даремно.
— Не соромся, кохання — не злочин. Воно може привести до злочину, ось чого я боюся і чому вирішила вдертися силою в твою душу, коли не хотів відкрити її передо мною сам.
— Чому не хотів? Я хотів, але боявся, — промовив Микола.
— Боятись нема чого, коли все йде чесно. Так хто вона така?
— Ось саме цього я й боявся,— промовив палко Микола.— Я боявся цих питань: хто вона така, та якого роду, та звідки, боявся розмов про мезальянси, знаючи переконання щодо цього нашого дому, тобто в першу чергу ваші, батька, хоч він, властиво, найменше висловлювався з приводу цього, і сестри. Уявляю, як вона буде глузувати з мене, почувши, що дівчина, яку я кохаю пристрасно, правдиво, глибоко, проста селянка, бідна селянка...
Микола не закінчив, на очах у нього стали сльози. Мати в першу хвилину злякалась, не сподіваючись такого.
— Чекай, сину, чому ти думаєш, що хтось з тебе буде сміятись? — промовила вона.—Може, сестра твоя й хотіла б, щоб ти покохав дівчину з інтелігентної сім'ї, може, того хотіла б і я, але це не значить, що ми протестували б, коли б ти, наприклад, хотів одружитись з селянкою. Справа твого одруження буде твоєю власною справою, ми, як твої щирі друзі, можемо тільки порадити тобі в чім-небудь чи показати тобі те, чого ти, засліплений коханням, можеш не побачити. Це, я кажу, було б в тому випадку, коли б ти хотів одружитись, але ж до цього, я гадаю, ще далеко. Як ти думаєш?
— У цьому все моє горе, що далеко,— сказав Микола, безнадійно зітхнувши.
— Добре, що хоч це ти розумієш. Проте хто ж така ця дівчина, що ти її полюбив так палко?
Микола розповів про Оксану все, що знав.
— Це та, що мешкає у хаті Хаджая? — спитала мати.
— Та сама. Тільки не вона в хаті Хаджая, а Хаджай мешкав у її хаті.
— Зараз це не грає ролі. Я чула про неї,— сказала мати.
— Ви чули про неї? — здивувався Микола.— Ви вже й цікавились нею?
— Ні, не цікавилась. Само прийшло в хату. Якось раз Дробницький бачив вас разом у лісі і сказав нам. Він знає цю дівчину.
— Що ж він говорив?
— Нічого поганого. Каже, що дівчина порядна. Я от хотіла поговорити з тобою, щоб ти не забувся та не зробив дівчині прикрості. Не забувай, що женитись ти ще не можеш насамперед тому, що зараз війна і ти не знаєш, що з тобою буде завтра. Друге, не менш важливе: .тобі треба здобути освіту, щоб не доводилось служити у пана, як твоєму дідові і дядькові, чим, до речі, уже докоряв тобі твій приятель Дума. А третє... ти, певне, знаєш польську приказку, в якій говориться, що ранній дощик, як плач дівочий і студентське кохання, швидко вщухає.
— Чому ви так кажете, мамо, про кохання?
— Воно в тебе перше. А в світі якось так ведеться, що перше кохання ніколи не буває тривке.
— Може, в світі так буває, але не в мене. Я ніколи, ніколи її не покину! — палко сказав Микола.
— Я можу тільки побажати тобі щастя, більш нічого я для тебе не прагну,— сказала мати.— Одного прошу, і ти мені мусиш це обіцяти: щоб не зробив цю дівчину нещасливою.
— Як це розуміти? — спитав Микола.— Коли б я її зараз покинув, то, певне, зробив би її нещасливою, то го ви боїтесь?
— Не про це мова,— заперечила мати. — Можливо, що коли б ти її зараз покинув, це якраз було б її щастям. Я боюсь, скажу прямо, щоб не зробив ти з неї покритки і не пустив з байстрям тинятись світами. Ти ще не знаєш, що з тобою буде завтра. Війна триває, Смяловський може тебе звільнити кожної хвилини, батько твій без роботи. Пам'ятай про це все! Женитись ти не можеш, поки не здобудеш певного шматка хліба! Обіцяй мені, що будеш пам'ятати про це, про що ми з тобою говорили, і не зробиш нечесного вчинку.
— Обіцяю,— сказав Микола врочисто.
Мати подала йому руку, і він поцілував її на знак пошани, вдячності і любові.
Оксану він застав на улюбленому місці. Сиділа сумна, зажурена. Побачивши Миколу, з блідою усмішкою пішла йому назустріч. Микола зразу побачив якусь переміну в дівчині.
— Що з тобою? — спитав вітаючись.
— Нічого.
— Ні, ти не така, як завжди.
— — І ти не такий. Ти приходив раніше за мене, а сьогодні мені довелось чекати на тебе мало не годину.
— І через це ти засумувала?
— Не тільки через це.
(Продовження на наступній сторінці)